Урешті-решт я знайшов правду

Наприкінці серпня 1939 року по дорозі додому в Будапешт (Угорщина) я зупинився у Москві. Декілька днів перед тим, 23 серпня, було підписано Німецько-радянський договір про ненапад, і тепер нацистські прапори зі свастикою прикрашали кремлівські мури. Чому я був у Росії і що мене чекало вдома?

НЕХАЙ-НО я розповім спочатку про угорське містечко Веспрем, у котрому 15 січня 1918 року я народився. Я був найстаршим з чотирьох дітей, і наші батьки регулярно брали нас з собою до церкви. У п’ятирічному віці я прислуговував при месі у римсько-католицькому жіночому монастирі. Вдома я бавився у месу зі своїми братами і сестрами, вдягаючись у паперові ризи, які зробив для служіння.

Коли мені сповнилось вісім років, тато залишив нас і нами опікувалися мама з бабцею. Через рік після цього мама померла від раку. У наступні роки по смерті матері нас, дітей, розділили й віддали до різних сирітських та виховальних закладів. Останній притулок для сиріт, в якому я жив, був поблизу Будапешта. Він належав Frères Maristes (Братам Марії), французькому католицькому освітянському ордену. Я дуже любив Бога, тому, коли мені сповнилось 13 років, я погодився здобути освіту в їхньому релігійному ордені.

Всебічне релігійне навчання

Наступного року мене послали до Греції, де я навчався у франкомовній школі «Братів Марії» на вчителя. Через чотири роки, у 1936 році, я закінчив її із свідоцтвом, яке давало мені право навчати дітей у початковій школі. Після випуску я став братом цього релігійного ордену, взявши на себе потрійну обітницю вбогості, послуху й безшлюбності. Хоча й ми, брати, носили релігійні шати й навчали катехізису, однак ми ніколи не вивчали Біблії.

Того ж літа я попросився до Китаю, щоб навчати там дітей, і моє прохання було задоволено. Тридцять першого жовтня 1936 року я сів на океанічний лайнер у Марселі (Франція) і відправився в подорож. Третього грудня 1936 року я прибув до Шанхаю. Звідти я подався поїздом на північ Китаю до Пекіна, столиці країни.

У гірській околиці за 25 кілометрів від Пекіна орден «Братів Марії» мав велику школу, студентські гуртожитки, господарські будинки й чудово доглянуті сади з фруктовими деревами. Все це розташовувалося поблизу літньої резиденції імператора. Там я почав інтенсивно вивчати китайську та англійську мови. Але ми ніколи не вивчали Біблії.

Серед заворушення

На початку 1930-х років Японія захопила Маньчжурію, частину Китаю. У липні 1937 року японські та китайські загони зіткнулися біля Пекіна. Японці перемогли і самі сформували з китайців новий уряд. Це призвело до війни між китайськими партизанами та новим урядом.

Оскільки наш кляштор поза Пекіном вважався французькою територією, на нього не нападали. Проте до нас долітали випадкові снаряди та кулі і декого з 5000 китайців, котрі знайшли притулок у нашому кляшторі, було поранено. Тим часом сільську місцевість захопили китайські партизани.

У вересні 1937 року приблизно 300 озброєних китайських партизан напали на наші будинки, шукаючи зброю, гроші та їжу. Я та інші дев’ять європейців були взяті заручниками. Після шести днів мене одним із перших випустили, але я захворів через зіпсуту їжу й пролежав у лікарні цілий місяць.

Після лікарні мене перевели у Пекін, в іншу школу цього релігійного ордена, де було безпечніше. У січні 1938 року мене послали учителювати до Шанхая, однак у вересні покликали назад до Пекіна. А втім, коли шкільний рік закінчився, я не поновив своїх релігійних обітниць. Сім років я вів релігійне життя та здобував освіту, але так і не знайшов правди. Отже, я залишив цей релігійний орден, щоб повернутися до Будапешта.

У той час над світом почали збиратися чорні хмари другої світової війни. Мої французькі старшини заохочували мене їхати додому Транссибірською залізницею, що проходила через Радянський Союз. Власне під час тієї подорожі я прибув 27 серпня 1939 року до Москви й побачив кремлівські мури, прикрашені нацистськими прапорами.

Світова війна

Я приїхав додому в Будапешт 31 серпня 1939 року. Наступного дня Німеччина напала на Польщу й почалася друга світова війна. Згодом Німеччина порвала укладений із Радянським Союзом договір про ненапад, і 22 червня 1941 року гітлерівські війська вдерлися до Радянського Союзу. Вони дійшли аж до передмість Москви, однак не змогли захопити міста.

Уряд Угорщини підписав мирну угоду з Німеччиною, і німецькі війська отримали можливість вільно просуватися через Угорщину. У 1942 році я одружився, а 1943 року мене призвали до угорської армії. У березні 1944 року Німеччина вторглась до Угорщини, бо та недостатньо активно підтримувала воєнні дії Гітлера. Того ж року у нас народився син. Щоб уникнути постійного бомбардування Будапешта, дружина із сином переїхала до своїх батьків у село.

Воєнна ситуація змінилась, і радянська армія почала наступ на Будапешт, підступивши до самого міста 24 грудня 1944 року. Росіяни взяли мене в полон як військовополоненого. Тисячі полонених були змушені марширувати десь сто шістдесят кілометрів до міста Бая (Угорщина). Там нас позапихали у вагони для худоби й перевезли до Тімішоара (Румунія), де й помістили у великий табір. На початку 1945 року принаймні 20 000 полонених із 45 000 загинуло від епідемії черевного тифу.

У серпні 25 000 чоловік, що залишилися живими в тому таборі, були перевезені до Чорного моря. Звідти близько 20 000 чоловік заслали до Радянського Союзу. Проте 5000 інших, що були хворими, в тому числі й мене, повернули до Угорщини й відпустили. Так закінчилися вісім жахливих місяців полону. Через декілька тижнів я зустрівся зі своєю дружиною та сином і ми повернулися до Будапешта.

Після війни страждання багатьох і далі продовжувалися. Бракувало їжі, а інфляція була астрономічною. Те, що можна було купити 1938 року за один угорський пенге, 1946 року коштувало понад один нонільйон (1 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000) пенге! З часом, коли я влаштувався службовцем на залізницю, наше життя поліпшилось.

Ми знайшли правду

У 1955 році один Свідок Єгови, що мешкав у нашому будапештському багатоквартирному домі, почав розповідати моїй дружині Анні про Біблію. Мій інтерес розпалився, коли Анна сказала, що Біблія не навчає про пекло як місце мук (Екклезіяста 9:5, 10; Дії 2:31). Будучи католиком, я ніколи не вивчав Біблії, навіть під час спеціального навчання у церковних школах. Я просто вірив у небіблійні вчення католиків, такі, як пекельний вогонь. Тепер біблійні істини почали подобатися мені, особливо про Боже Царство й те, як воно виконає Божі наміри обернути Землю у рай (Матвія 6:9, 10; Луки 23:42, 43; Об’явлення 21:3, 4). Я почувався щасливим як ніколи.

У той час в Угорщині за Свідками Єгови нещадно полювали. Їх кидали до в’язниці лише за те, що вони відважно навчали правди про Боже Царство. Я читав усю літературу Свідків угорською мовою, а те, що не було перекладено угорською, читав англійською чи французькою мовами. Який я був щасливий, що навчився цих мов!

У жовтні 1956 року угорці повстали проти комуністичного уряду, нав’язаного Радянським Союзом. У Будапешті йшли важкі бої. Багатьох в’язнів було звільнено, в тому числі й Свідків Єгови. У той час ми з дружиною охрестилися на символ нашого присвячення Богові Єгові. Через тиждень радянські загони придушили повстання. Звільнених Свідків знову ув’язнили.

Цінний привілей

Оскільки більшість Свідків, відповідальних за працю проповідування, було ув’язнено, то до мене підійшов один співхристиянин і запитав, чи міг би я перекладати нашу біблійну літературу. Спочатку мені давали приватні листи із Швейцарії, в котрих були статті із «Вартової башти», надруковані французькою мовою. Я перекладав їх на угорську, а тоді копії перекладу розсилались по зборах.

Коли угорський служитель філіалу Янош Конрад у 1959 році вийшов на волю після 12-річного ув’язнення через християнський нейтралітет, мене було призначено на перекладача. Я почав отримувати англійський матеріал для перекладання. Його переважно приносила жінка-кур’єр, ім’я котрої я не знав. Тому, якби мене спіймали й катували, я б не міг її видати.

Після того як я закінчував переклад «Вартової башти», брат Конрад перевіряв точність мого перекладу. Відтак сестри друкували перекладені статті через копірку на дуже тоненькому папері — одразу 12 примірників. Тому інколи всі присутні на вивченні «Вартової башти» мали власні примірники журналу. Потім вони передавали ці примірники іншій групі. Однак часто ми могли друкувати лише один примірник журналу «Вартова башта» на кожну групу вивчення. У такому випадку всім присутнім слід було слухати особливо уважно, а щоб сповна охопити матеріал біблійного обговорення, їм доводилося вести нотатки.

Від 1956 року, коли я почав перекладати, й аж до 1978-го кожний примірник «Вартової башти» угорською мовою друкувався вручну на машинці. З 1978 року до 1990 року «Вартова башта» розмножувалася на мімеографі. Яке ж благословення, що з січня 1990 року ми маємо угорською мовою гарні кольорові «Вартову башту» і «Пробудись!»!

За комуністичного режиму кожен мусив мати роботу. Тому протягом 22 років, аж до виходу на пенсію у 1978 році, я перекладав лише у вільний від роботи час. Це переважно було рано-вранці й пізно ввечері. Коли я пішов на пенсію, то став повночасним перекладачем. У той час через заборону кожен перекладач працював у себе вдома і перекладачам важко було обмінюватися корисною інформацією. У 1964 році поліція здійснила одночасні облави на доми перекладачів і конфіскувала усі наші матеріали. З того часу протягом років до нас часто навідувалася поліція.

Чудові благословення

У 1969 році мені вдалося зробити закордонний паспорт і ми з Яношем Конрадом поїхали до Парижа на міжнародний конгрес Свідків Єгови «Мир на Землі». Яке ж благословення ми відчули, коли зустрілися зі Свідками з інших країн і провели декілька днів у філіалі Свідків Єгови у Берні (Швейцарія)! У 1970-х роках багато Свідків з Угорщини змогли поїхати на конгреси до Австрії і Швейцарії.

У 1986 році після багатьох років урядових заборон ми провели перший дозволений урядом конгрес у Молодіжному парку «Камараердо» у Будапешті. Понад 4000 присутніх зі сльозами радості на очах читали люб’язне запрошення на наше зібрання, що прикрашало вхід до парку, та вітали своїх братів і сестер.

Зрештою 27 червня 1989 року уряд визнав Свідків Єгови. Цю новину було оголошено угорським телебаченням і радіо, що викликало неабияку радість у братів та сестер. Того року вперше після 40-річної заборони ми провели наші обласні конгреси без жодних обмежень. Понад 10 000 присутніх зібралося у Будапешті й ще більше на чотирьох інших конгресах у країні. Який же я був щасливий, коли в Будапешті охрестилися мій молодший брат Ласло та його дружина!

Відтак у липні 1991 року ми отримали благословення, про яке навіть не мріяли,— на будапештському велетенському стадіоні «Непстадіон» відбувся конгрес, на якому побувало більше 40 000 делегатів. Там я мав привілей перекладати промови членів усесвітнього центру з Брукліна.

Нині ми з Анною, а також 40 інших наших дорогих братів та сестер працюємо у чудовому філіалі Свідків Єгови в передмісті Будапешта. Я служу у перекладацькому відділі з чудовим колективом молоді, а Анна займається хатньою роботою.

Попри усі наші зусилля прищепити біблійну правду синові, коли він став дорослим, то таки відкинув її. А втім, нині він прихильно ставиться до правди і ми сподіваємось, що з часом він служитиме Єгові.

Ми з дружиною й справді вдячні, що знайшли правду про нашого сповненого любові Бога Єгову й можемо служити йому ось уже понад 40 років. (Розповів Ендре Саньї).

[Ілюстрація на сторінці 21]

Ми з дружиною.