Віра дає мені сил жити із серйозною недугою

РОЗПОВІВ ДЖЕЙСОН СТЮАРТ

Я НАРОДИВСЯ 2 березня 1978 року в Редвуд-Сіті (Каліфорнія, США) і був третім з чотирьох дітей Джіма і Кетті Стюарт. Мої батьки сильно любили Бога. Тож вони прищепили духовні цінності мені, моїм братам Метью і Джонатану, а також сестрі Дженіфер.

Скільки себе пам’ятаю, проповідування, вивчення Біблії і відвідування християнських зібрань було невід’ємною частиною нашого життя. Тож я виростав у духовній атмосфері, і це допомогло мені розвинути міцну віру в Бога Єгову. Та я ніколи не уявляв, що на мене чекає в майбутньому.

Збувається мрія мого дитинства

У 1985 році ми всією сім’єю поїхали в Бруклін (Нью-Йорк), щоб побувати в Бетелі — всесвітньому центрі Свідків Єгови. Хоча тоді мені було лише 7 років, я зрозумів, що Бетель — це якесь особливе місце. Здавалося, кожен виконував свою роботу з великою радістю. Я собі подумав: «Коли виросту, обов’язково приїду в Бетель і допомагатиму робити Біблії для Єгови».

У 1992 році, 18 жовтня, я символізував своє присвячення Богові водним хрещенням. Через деякий час, коли мені було 17 років, ми з батьком знову поїхали до Бетелю. Тепер я ліпше зрозумів, наскільки важлива робота тут виконується. Відтоді моє бажанням служити в Бетелі стало ще більшим.

З вересня 1996 року я почав служити піонером, або повночасним проповідником. Пам’ятаючи про свою мету, я повністю присвятив себе духовним справам. Я став більше читати Біблію і проводити ґрунтовне особисте вивчення. Вечорами іноді слухав аудіозаписи біблійних промов. У деяких викладах наводилися приклади християн, які перед обличчям смерті виявляли непохитну віру в прийдешній Рай і воскресіння (Луки 23:43; Об’явлення 21:3, 4). Згодом я вже знав усі ті промови напам’ять. А втім, я не здогадувався, наскільки цінною підтримкою невдовзі стане для мене ця підбадьорлива інформація.

Одинадцятого липня 1998 року я отримав листа з Брукліна. Мене запросили в Бетель! Через місяць я вже зайшов у свою бетелівську кімнату. Мене призначили працювати в палітурню. Я допомагав виготовляти книжки, які відправлялися багатьом зборам. Мрія мого дитинства збулася. Адже я таки приїхав у Бетель і став «робити Біблії для Єгови»!

Хвороба дає про себе знати

Приблизно за місяць до приїзду в Бетель я помітив, що мені не вдається повністю розігнути вказівний палець на правій руці. Також я почав швидко втомлюватися на роботі (в мої обов’язки входило чистити басейн). Я думав, що мені просто потрібно докладати більше зусиль. Раніше ж я без жодних проблем виконував важчу фізичну працю.

Упродовж кількох тижнів після мого приїзду в Бетель симптоми ставали щораз очевиднішими. Я не встигав за іншими молодими братами, які просто літали по сходах. Під час роботи в палітурні мені потрібно було піднімати цілі стоси сфальцьованих аркушів, і я дуже швидко виснажувався. Крім того, в мене почала скорчуватися права рука. М’яз великого пальця став атрофуватися, і невдовзі я зовсім не міг ним поворухнути.

Розмова з лікарем, описана на початку, відбулася в середині жовтня, лише через два місяці після мого приїзду в Бетель. Коли я залишив кабінет лікаря, мені поступово почали пригадуватися ті промови, які слухав удома. У той критичний момент я особливо відчував підтримку духу Єгови, оскільки думка про близьку смерть мене зовсім не налякала. Я вийшов з лікарні і став чекати машину, яка мала відвезти мене до Бетелю. Я молив Єгову, аби він підтримав моїх рідних, коли вони дізнаються про цю новину.

Як я згадав на початку, Єгова злив на мене багато благословень. Колись я хотів служити в Бетелі, і ця мрія здійснилася. У той день, коли я довідався про свою хворобу, вирішив пройтися увечері по Бруклінському мосту. Я дякував Богові за те, що він здійснив мою мрію, а також палко просив його допомогти мені знести це тяжке випробування.

Багато моїх друзів телефонували, аби підтримати мене, і пропонували свою допомогу. Я намагався бути бадьорим і зберігати оптимізм. Проте приблизно через тиждень після того, як я дізнався про свій діагноз, мама по телефону похвалила мене за мужність, але сказала, що в такій ситуації можна дати волю сльозам. Вона ще не встигла закінчити своєї думки, як я почав ридати. Я збагнув, що невдовзі втрачу все, про що мріяв.

Батьки хотіли, щоб я повернувся додому. Тож у кінці жовтня вони вранці несподівано приїхали. Впродовж кількох наступних днів я показував їм Бетель, знайомив зі своїми друзями, а також з літніми братами й сестрами, які служили в Бетелі вже довгий час. Ті кілька днів були чи не найщасливішими в моєму житті.

Мої благословення

З того часу я відчув на собі ще чимало благословень від Єгови. У вересні 1999 року я вперше виступив з публічною промовою. Пізніше виголосив ще кілька промов у різних зборах, але невдовзі я вже не міг говорити розбірливо, тож перестав виступати зі сцени.

Іншим благословенням була сердечна любов і підтримка сім’ї та духовних братів і сестер. Мої ноги ставали щораз слабшими, тож друзі допомагали мені йти під час проповідницького служіння. Дехто навіть приходив до нас додому, аби доглядати за мною.

Одним з найбільших благословень від Єгови стало моє одруження з Амандою. Коли я залишив бетелівське служіння і повернувся додому, між нами зав’язалася дружба. Її духовна зрілість справила на мене сильне враження. Аманда знала про мою хворобу і про те, чим вона закінчиться. Ми проводили разом багато часу в служінні і згодом почали зустрічатися. А 5 серпня 2000 року ми одружилися.

Аманда розповідає: «Джейсон мені сподобався через те, що він любив Єгову і ставив духовне на перше місце в своєму житті. І молоді, і старші швидко прив’язувалися до нього. Я маю спокійну й стриману вдачу, а він був такий живий, діяльний і дуже товариський. У нас обох добре почуття гумору, тож ми багато разом жартували. Мені з ним було так легко, наче ми знали одне одного завжди. Джейсон хотів бути певний, що я добре розумію його стан і те, що має статися невдовзі. Я вважала, що ми будемо разом щасливими, хоч би скільки часу в нас було. Крім того, в цій системі ніколи не знаєш, що з тобою буде завтра. “Час і випадок” панують навіть над тими, хто має чудове здоров’я» (Екклезіяста 9:11, Москаленко).

Вчимося спілкуватися

З часом моя мова стала більш незрозумілою, і Аманда була моїм перекладачем. Коли я вже зовсім не міг говорити, ми винайшли свій спосіб спілкування. Аманда промовляла алфавіт, і якщо доходила до тієї літери, яка мені була потрібна, то я блимав очима. Вона запам’ятовувала цю літеру і починала алфавіт з початку. Так по літерах ми збирали цілі речення. Згодом ми добре опанували цей метод.

Тепер у мене є портативний комп’ютер, який дає мені можливість «говорити». Я друкую те, що хочу сказати, а комп’ютерний голос озвучує надруковане. Оскільки я не володію руками, до моєї щоки прилаштований інфрачервоний датчик, який реагує на рух. У куті комп’ютерного екрану з’являється прямокутник з алфавітом. Порухом щоки я вказую на літеру і так друкую слова.

За допомогою комп’ютера я пишу листи людям, з якими дружина знайомиться в служінні. Послуговуючись своїм комп’ютерним голосом, я навіть роблю вступи в служінні від дому до дому і проводжу біблійні вивчення. Так я продовжую служити сталим піонером. Недавно я знову почав виголошувати промови і виконувати інші обов’язки служителя збору.

Зберігаю почуття гумору

Однак не все йде гладко. Зі мною трапляються і різні неприємності. Коли мої ноги почали слабнути, я став часто падати. Не раз я сильно розбивав собі голову. Мені зводило м’язи, і я падав навзнак, наче дерево. Це дуже лякало тих, хто був поруч, і вони спішили мені допомогти. Щоб зняти напругу, я часто жартував. Я і досі намагаюся зберігати почуття гумору. А що мені ще залишається? Звичайно, можна вибухати гнівом, та чи від того щось зміниться?

Якось увечері під час прогулянки з Амандою і двома нашими друзями я раптом упав на спину і вдарився головою. Пригадую ті три перелякані обличчя, що дивилися на мене зверху, і як друг запитав, чи зі мною все гаразд.

—Так,— відповів я,— просто мені захотілося подивитися на зорі.

—Ти що, серйозно? — здивувався він.

Наші щоденні труднощі

Мої м’язи і далі атрофувалися, тож з’являлося дедалі більше клопотів. Мені ставало щораз важче їсти, митися, ходити в туалет та застібати ґудзики. Це мене сильно виснажувало і пригнічувало. Тепер мій стан настільки погіршився, що я вже взагалі не можу рухатися, говорити, а навіть самостійно їсти й дихати. Рідка їжа потрапляє мені в шлунок через трубку. А дихаю я за допомогою апарату для штучного дихання.

Я вирішив, що, доки можливо, все робитиму самостійно. Однак Аманда завжди була готова допомогти. І хоча я ставав дедалі безпораднішим, вона ніколи не давала мені приводу почуватися неповноцінним і не зачіпала моєї гідності. Я захоплююся своєю дружиною, адже вона стільки робить для мене, хоча знаю, що їй теж нелегко.

Ось що говорить Аманда: «Стан Джейсона ставав щораз гіршим, тож я поступово вчилася, як піклуватися про нього. Оскільки він не обходиться без апарату штучного дихання, то потребує цілодобового догляду. У його легенях збирається багато слини і слизу, які необхідно видаляти відсмоктувальним пристроєм. Тож нам обом рідко вдається добре виспатися вночі. Іноді я відчуваю самотність і розчарування. І хоча ми багато часу проводимо разом, нам важко спілкуватися. Колись мій чоловік був повний енергії, а тепер може хіба що кліпати очима. Він і далі має гострий розум і почуття гумору. Але мені дуже бракує його голосу. Так шкода, що Джейсон більше не може обійняти мене чи навіть узяти за руку.

Часом мене запитують, як я все це витримую. Це випробування навчило мене в усьому покладатись на Єгову. Коли ж я надіюся на себе, то починаю надто перейматися своїми труднощами і почуваюся зовсім розбитою. Мені дуже допомагає молитва, оскільки Єгова — єдиний, хто повністю розуміє мене і знає все, що́ мені доводиться переживати. Великою підтримкою для мене є батьки Джейсона. Вони завжди готові змінити мене, коли я хочу трохи відпочити або піти в служіння. Крім того, нам допомагають брати й сестри зі збору, за що я їм дуже вдячна. Іноді я нагадую собі, що всі страждання в цій системі «короткочасні і легкі», і від цього мені стає легше (2 Коринфян 4:17). Намагаюся зосереджуватися на прийдешньому новому світі, де Єгова все виправить. Я плакатиму від щастя, коли мій чоловік знову стане здоровим».

Борюся з пригніченням

Через те що я змушений безпорадно сидіти в інвалідному візку, я деколи відчуваю пригнічення. Пригадую, якось ми з родичами зібралися в моєї сестри. Я трохи зголоднів. Усі довкола їли гамбургери і кукурудзу. Спостерігаючи, як інші їдять і грають з дітьми, мені стало так гірко. «Це ж так несправедливо! — подумав я.— Чому я позбавлений усього цього?» Не хотілося псувати іншим вечір, тож я став молитися до Єгови, щоб він допоміг мені стримати сльози.

Я нагадав собі, що, залишаючись вірним, я дам Єгові нагоду ‘відповісти, як йому докорятиме’ Сатана (Приповістей 27:11). Ця думка додала мені сил. Я зрозумів, що існують важливіші питання, ніж те, чи можу я з’їсти качан кукурудзи та погратися з дітьми.

З власного досвіду знаю, що хворій людині легко зациклитися на власних проблемах. Але мені допомагає те, що я ‘завжди зайнятий в Господній праці’ (1 Коринфян 15:58). Я багато часу проводжу в служінні, і тому мені немає коли перейматися своїми труднощами. Допомагаючи іншим розвинути віру в Єгову, я почуваюся по-справжньому щасливим.

Коли пригнічення підступає, я роздумую про братів, яких було ув’язнено (декого — в одиночних камерах) за те, що вони відмовлялися припинити проповідування. Я уявляю собі, наче моя кімната — це камера, в якій мене ув’язнили за віру. Тоді підбадьорюю себе тим, що в мене є чимало переваг. Я маю доступ до біблійної літератури, можу відвідувати християнські зібрання або чути програму по телефону. Мені ніхто не забороняє проповідувати. У мене є кохана дружина, яка завжди поряд. Такі роздуми допомагають мені зрозуміти, що я отримав чимало благословень.

Мені дуже припали до серця слова апостола Павла: «Ми не падаємо духом. І навіть якщо наше фізичне тіло нищиться, наша внутрішня людина день у день обновлюється». Моє тіло справді нищиться, але я твердо постановив не падати духом. Мене рятує те, що я намагаюся зосереджуватися «на невидимому», зокрема на благословеннях прийдешнього нового світу. Тоді, я певен, Єгова дасть мені чудове здоров’я (2 Коринфян 4:16, 18).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 25]

У Бетелі на екскурсії, 1985 рік.

[Ілюстрація на сторінках 26, 27]

Ми з Амандою в день весілля.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Я спілкуюся за допомогою портативного комп’ютера.

[Ілюстрація на сторінках 28, 29]

Мені подобається виголошувати промови перед збором.