Дитина жаби

«Дитина жаби є жабою».

Це японське прислів’я означає, що дитина виросте такою ж, як її батьки. Моя мати була гейшею.

Я РОСЛА у домі гейш, хазяйкою якого була моя мати. Змалку мене оточували вродливі жінки, які носили найдорожчі кімоно. Я знала, що, коли підросту, це стане моїм світом. Навчати мене цьому ремеслу почали шостого дня шостого місяця 1928 року, коли мені було шість років. Вважалося, що число 666 повинно принести успіх.

Я вивчала традиційні види японського мистецтва — танець, співи, гру на музичних інструментах, виконання чайної церемонії і таке інше. Кожного дня після школи я бігла додому, переодягалася та йшла на заняття. Там я знову зустрічалася зі своїми шкільними друзями, тому що ми всі були дітьми гейш. Я була тоді дуже зайнятою, але мені це подобалося.

У той час, перед другою світовою війною, обов’язкове шкільне навчання закінчували у 12 років, отже відтоді я й почала працювати. Як починаюча гейша, я вдягалася в розкішні кімоно з рукавами, що спадали мало не до п’ят. Ідучи на своє перше завдання, я почувалась піднесено.

Моя робота гейші

Моя робота в основному полягала в тому, щоб розважати гостей і грати роль хазяйки. Коли багаті чоловіки планували вечірки в шикарних ресторанах, вони дзвонили до дому гейш і замовляли послуги декількох гейш. Гейша повинна була оживити вечір і попіклуватися про те, щоб кожен гість пішов додому задоволений, з почуттям, що він добре провів час.

Щоб досягти цього, ми повинні були передбачати кожне бажання гостя і вдовольняти його, навіть ще до того, як гість зрозуміє, що в нього є те бажання. Найважче, на мою думку, було пристосуватися до моменту. Якщо б гості раптово захотіли дивитись на танці, ми танцювали. Якщо б їм забажалось музики, ми діставали свої інструменти й грали те, що хотіли гості, або співали ту пісню, яку нас просили.

Загальною помилкою є вважати, що всі гейші — це дорогі повії високого класу. Це не так. Хоча і є гейші, які заробляють на життя, торгуючи своїм тілом, вони зовсім не мусять опускатися до такого. Я добре знаю це, бо я ніколи так не робила. Гейша має розважати, і якщо вона вправна, то завдяки її здібностям у неї завжди буде і робота, і дорогі дарунки, і щедрі чайові від замовників.

Звичайно, мало хто досягає високого рівня. Більшість гейш стають фахівцями в якомусь одному традиційному виді японського мистецтва. Але я отримала дипломи з семи видів мистецтва, включаючи японські танці, ікебану, чайну церемонію, японський барабанний бій, відомий як тайко, і три стилі музики, які виконуються на триструнному сямісені. Без цих вмінь, щоб заробити на життя, мені, можливо, довелося б виконувати все, що замовники попросять.

Коли економічний стан Японії був нестабільним, дівчата деколи вирішували стати гейшами, щоб підтримувати сім’ю матеріально. Вони позичали гроші, аби заплатити за навчання та кімоно. Інших продавали в доми гейш їхні сім’ї. Власники цих домів платили великі суми грошей і пізніше вимагали їх від дівчат. Такі гейші опинялися в дуже скрутному становищі, тому що їхнє навчання починалось пізно і вони мали великі борги із самого початку. Багато з цих гейш вдавалися або їх примушували вдаватися до неморальності, щоб виконати фінансові зобов’язання.

Мої послуги користувалися попитом у відомих людей зі світу спорту, розваг, бізнесу й політики. Міністри з Кабінету міністрів та прем’єр-міністри були моїми клієнтами. Вони ставилися до мене з повагою і дуже дякували за роботу. Хоч я не приєднувалась до загальних розмов без запрошення, деколи вони цікавилися моєю думкою. Отже я щодня читала газети й слухала радіо для того, щоб бути в курсі останніх новин. Бенкети, які я обслуговувала, часто влаштовувалися з ціллю переговорів, тож я мала бути обережною і не переказувати того, що почула.

Хто моя мати?

У 1941 році, коли мені було 19, якось мене покликали до ресторану. Там я побачила двох жінок, які чекали на мене. Одна з них заявила, що вона є моя рідна мати й прийшла забрати мене додому. Інша жінка наймала гейш і запропонувала мені роботу. Вона вважала, що я повинна працювати скорше для того, щоб утримувати свою рідну мати, а не названу. Мені ніколи не спадало на думку, що жінка, яка мене зростила, не була моєю справжньою матір’ю.

Збентежена, я побігла додому й розповіла все своїй названій матері. Вона завжди стримувала свої почуття, але тепер у неї на очах виступили сльози. Вона жаліла, що не розповіла мені сама про те, що, коли я мала тільки один рік, мене продали до дому гейш. Почувши правду, я втратила довір’я до людей і стала замкнутою та тихою.

Я відмовилася визнати свою рідну матір. З нашої короткої розмови було ясно, що вона дізналась про мій успіх і хотіла, аби я працювала на неї. Довідавшись, де розташовувався заклад її подруги, я зрозуміла, що робота там пов’язана з неморальністю. Я хотіла продавати свій артистичний талант, а не своє тіло. Тоді я думала, і дотепер так вважаю, що зробила правильний вибір.

Хоч я й нарікала на свою названу матір, все ж довелося визнати, що вона виховала мене так, що я завжди могла заробити собі на життя. Чим довше я про це думала, тим більше почувала себе в боргу перед нею. Вона дбайливо й послідовно вибирала мені роботу, захищаючи мене від чоловіків, які викликали гейш тільки для неморальних цілей. І я вдячна їй за це до сьогодні.

Вона навчила мене принципів. Один з них, який вона підкреслювала, був: моє «так» повинно означати «так», а «ні» — «ні». Вона також навчила мене бути відповідальною і вимогливою до себе. Слідуючи принципам, яких вона мене навчила, я досягла успіху в роботі. Я не впевнена, чи я отримала б таку допомогу від моєї рідної матері. Те, що мене прийняли за названу доньку, ймовірно, врятувало мене від дуже поганого життя, і я була задоволена, що так сталося.

Син серед війни

У 1943 році я народила сина. Навчена японської традиційної культури, яка не визнає «гріха», я не вважала, що вчинила щось неправильне або ганебне. Я була в захваті від свого сина. Він для мене був дорожчий над усе, для нього вартувало жити й працювати.

У 1945 році Токіо дуже сильно бомбили і мені разом з сином довелося тікати з міста. Їжі не вистачало, тому він був дуже слабенький. Люди товпилися на залізничному вокзалі в повному замішанні, але нам якось вдалося сісти на поїзд, який ішов на північ до Фукусіми. Для ночівлі ми зупинилися на заїжджому дворі, але мій маленький хлопчик помер від недоїдання та обезводнювання ще раніш, ніж я змогла довезти його до лікарні. Йому було тільки два рочки. Я відчувала себе спустошеною. Грубник на заїжджому дворі спалив тіло мого сина у вогні, на якому гріли воду для миття.

Невдовзі війна закінчилася, і я повернулась у Токіо. Бомби зрівняли місто з землею. Мого дома та речей уже не існувало. Я пішла до подруги. Вона позичила мені своє кімоно, і я знову почала працювати. Моя названа мати, яка евакуювалась за Токіо, вимагала, щоб я надсилала їй гроші та побудувала для неї у Токіо дім. Через ці вимоги я почувала себе як ніколи самотньою. Я все ще тужила за своїм сином і прагла потіхи, але вона ніколи навіть не згадала про мою дитину. Вона турбувалась тільки собою.

Сімейні обов’язки

Традиція вчила, що всім нашим майном ми зобов’язані своїм батькам та прабатькам і що обов’язком дітей було відплачувати батькам безумовною підкорою і піклуватися про них до смерті. Я виконувала свій обов’язок, але вимоги моєї названої матері були надмірними. Вона очікувала, що я буду піклуватися також про двох дітей її брата, яких вона всиновила. До того як мені виповнилося 19, я вважала їх своїми рідними братом і сестрою.

Багато гейш ніколи не одружуються і воліють не мати власних дітей. Вони часто удочеряють дівчат з бідних сімей і вчать їх на гейш тільки для того, щоб забезпечити собі фінансову підтримку й добре життя на старість. На жаль, я почала розуміти, чому я отримала все те піклування і виховання. Це була просто турбота про забезпечену старість.

Я погодилася зі всіма вимогами, хоч і дивувалася, чому, крім названої матері, мені треба було піклуватися про «брата» й «сестру», які були здоровими і могли працювати. Незважаючи на це, я утримувала всіх трьох і робила все, що вони просили. Зрештою, за день до своєї смерті в 1954 році, моя мати стала навколішки на ліжку, поклонилася і формально подякувала мені. Вона сказала, що я зробила достатньо. Це було єдине визнання і подяка, що я отримала за роки роботи. Приємне усвідомлення того, що я виконала всі мої обов’язки, і досі викликає в мене сльози.

Забезпечувати свою доньку

У 1947 році я стала матір’ю дівчинки і вирішила тяжко працювати, щоб забезпечити їй добробут. Кожного вечора я йшла на роботу. Я також почала виступати на сцені у провідних японських театрах, таких, як Кабукіза в Ґінзі. За це також добре платили.

У танцях чи грі на сямісені я завжди отримувала головні партії. Проте, незважаючи на успіх, про який інші гейші могли тільки мріяти, я була нещаслива. Можливо, я не була б такою самотньою, якби вийшла заміж, але життя гейші погано пов’язується з подружнім життям. Моєю єдиною втіхою була Айко, моя маленька дівчинка, і моє життя зосереджувалося навколо неї.

Звичайно гейша вчить своїх дочок, рідних чи названих, виконувати ту ж саму роботу. Я наслідувала цей звичай, але згодом почала думати про те, до якого життя я її готую. Якщо б усе продовжувалося таким чином, покоління за поколінням так ніколи б і не дізналися, що це означає мати дійсну сім’ю. Я хотіла розірвати це коло. Я хотіла, щоб Айко і її діти були одружені й втішалися нормальним сімейним життям. Я не хотіла, щоб дитина цієї жаби стала жабою!

Коли Айко стала підлітком, її було неможливо вгамувати. Оскільки моя названа мати померла кілька років тому, єдиним товариством Айко вдома були робітниці, яких я наймала. Вона конче потребувала мого часу та уваги. Тому, хоч я мала вже за 30 і була на вершині своєї кар’єри, я вирішила залишити світ гейш і заробляти на життя тільки танцями та грою на сямісені. Я зробила це для Айко. Тепер ми почали вечеряти разом, і майже відразу вона пом’якшала. Те, що я віддавала їй свій час, принесло чудові наслідки.

З часом ми переїхали до тихого житлового району, де я відкрила кав’ярню. Айко виросла, і я мала втіху побачити, як вона вийшла заміж за Кімігіро, лагідного чоловіка, що з розумінням ставився до життя, яке я провадила.

Релігія стає спірним питанням

У 1968 році Айко народила мого першого внука. Невдовзі вона почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Це здивувало мене, бо в нас була своя релігія. Після смерті Матері — моєї названої матері — я поставила в домі великий буддійський вівтар та поклонялась їй, регулярно стаючи перед вівтарем навколішки. Також кожного місяця я могла відвідувати сімейну могилу, щоб розповісти матері все, що сталося.

Поклоніння предкам задовольняло мене. Я відчувала, що робила правильно, піклуючись про своїх предків та дякуючи їм, тож вчила Айко робити те саме. Коли вона сказала, що не буде більше брати участі в поклонінні предкам і не поклонятиметься мені після смерті, я злякалась. «Як,— запитувала я себе,— могла я народити таку доньку і як вона могла приєднатись до релігії, що вчить людей бути такими невдячними своїм прабатькам?» Три наступних роки це висіло над моїм життям, наче чорна хмара.

Зміна сталася тоді, коли Айко охрестилась як Свідок Єгови. Інший Свідок, подруга Айко, здивувалася, що мене не було на доччиному хрещенні, і сказала Айко, що вона мене відвідає. Це дуже мене розсердило, проте тільки з ввічливості я запросила її увійти, коли вона прийшла. З цієї самої причини я не могла відмовити, коли вона сказала, що прийде наступного тижня. Відвідини продовжувались тиждень за тижнем, і це дратувало мене так сильно, що на початку я не розуміла нічого з того, що вона говорила. Але поступово обговорення спонукали мене до роздумів.

Я почала пригадувати те, що колись говорила Мати. Хоч вона хотіла, щоб їй після смерті поклонялися, вона не була впевнена в загробному житті. Вона казала, що батькам найбільше потрібно, щоб діти були добрими й сердечно розмовляли з ними ще за життя. Коли я прочитала такі біблійні вірші, як Екклезіяста 9:5, 10 та Ефесян 6:1, 2, і побачила, що Біблія заохочує робити те саме, я відчула, ніби луска відпала мені з очей. У Біблії були також інші речі, яких мене навчила Мати, наприклад, те, що моє «так» повинно означати «так», а «ні» — «ні» (Матвія 5:37). Бажаючи знати, чого ще вчить Біблія, я погодилася на регулярне біблійне вивчення.

Смуток і розчарування, які я відчувала майже все своє життя, почали щезати в міру того, як я набувала знання з Біблії. Коли я почала відвідувати зібрання Свідків Єгови, то була глибоко вражена. Там був інший світ. Люди були щирі, добрі та дружні, і моє серце відгукнулося. Особливо зворушило мене те, чого я навчилась про милосердя Єгови. Він з любов’ю пробачає всім покаянним грішникам. Так, він міг пробачити всі мої колишні помилки й допомогти мені втішатися новим життям!

Зміни в моєму житті

Хоч я хотіла служити Єгові, та все ж була тісно зв’язана зі світом розваг. Мені було за 50, але я і далі виступала на сцені. Я була також керівником і одним з двох організаторів музикантів, що грали на сямісені, коли Дан’юро Ічікава поставив у Кабукізі п’єсу «Сукероку». Оскільки небагато хто з гравців на сямісені може виконати акомпанемент у стилі «катоубуші», необхідний для цієї п’єси, не було нікого, хто міг би мене замінити, коли я залишу трупу. Я почувала себе, як у пастці.

Проте один старший за віком Свідок, який теж займався традиційним видом японських розваг, запитав мене, чому я вирішила, що мені треба залишити роботу. «Люди мають працювати, щоб утримувати себе»,— пояснив він. Він допоміг мені побачити, що я не робила нічого небіблійного й могла продовжувати служити Єгові та грати на сцені.

Деякий час я продовжувала працювати в Кабукізі, головному японському театрі. Пізніше сталось так, що час вистав почав збігатися з часом зібрань, і я попросила, щоб мене у ті вечори в театрі хтось заміняв. Незабаром змінився час проведення наших зібрань, так що я знову могла встигати і на роботу, і на зібрання. Але щоб приходити на зібрання вчасно, мені часто доводилось відразу після вистави вскакувати до таксі, яке вже чекало на мене, замість відпочити з іншими акторами, як це було прийнято. Врешті я вирішила залишити роботу.

На той час ми вже досить довго проводили репетиції шестимісячних серій вистав, які давалися в найбільших містах Японії. Підняти питання про те, що я хочу залишити роботу, означало б викликати багато неприємностей. Отже, не розповідаючи про свої наміри, я почала готувати собі заміну. Коли тур закінчився, я пояснила кожному, кого це стосувалося, що виконала свої обов’язки й тепер залишаю роботу. Декого це розсердило. Інші звинувачували мене у примхливості та в тому, що я навмисно створюю їм труднощі. Для мене це був не легкий час, але я дотримувалась прийнятого рішення і залишила роботу після 40 років виступів. З того часу я навчаю грі на сямісені і це приносить невеликий дохід.

Живучи відповідно до мого присвячення

Через декілька років я присвятила своє життя Богу Єгові. Я охрестилася 16 серпня 1980 року. Мене сповнює почуття глибокої вдячності Єгові. Гадаю, що я трохи подібна до самарянки, про яку згадується в Біблії в Івана 4:7—42. Ісус заговорив до неї ласкаво, і вона покаялась. Подібно і Єгова, який «дивиться на серце», ласкаво вказав мені дорогу, і через його милосердя я змогла розпочати нове життя (1 Самуїла 16:7).

У березні 1990 року, майже в 68 років, я стала піонеркою, як називають повночасних служителів Єгови. Айко теж піонерка, як і троє її дітей. Вони виросли такими ж, як їхня мама, за японським прислів’ям: «Дитина жаби є жабою». Чоловік Айко є християнським старійшиною в зборі. Яке ж велике благословення для мене бути в оточенні своєї сім’ї, коли всі ходять у правді, та мати люблячих духовних братів і сестер у зборі!

Я вдячна своїм прабатькам, але найбільша подяка належить Єгові, який зробив для мене більше, ніж змогла б зробити будь-яка людина. Особливо я вдячна за його щедре милосердя та підтримку, і це викликає в мене бажання хвалити його вічно. (Розповіла Савако Такагаші).

[Ілюстрація на сторінці 19]

Під час занять, коли мені було вісім років.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З моєю названою матір’ю.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Моя донька була гордістю мого життя.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я поклонялась своїй Матері перед цим родинним вівтарем.

[Ілюстрація на сторінці 24]

З моєю донькою, її чоловіком і моїми внуками.