Я знайшов задоволення у служінні Богові

РОЗПОВІВ ДЖОШУА ТОНГОАНА

У 1942 році я був у повному замішанні. Я вивчав літературу, яку видавали адвентисти сьомого дня, та літературу, яку видавало Товариство Вартової башти. Так само як ізраїльтяни в давнину, я «кульга[в] на обидва боки» (1 Царів 18:21, Хоменко).

АДВЕНТИСТИ сьомого дня присилали мені надруковані лекції під назвою «Голос пророцтва». Мені подобалось відповідати на їхні запитання, і вони обіцяли вручити мені гарне посвідчення, якщо я складу всі свої іспити. Але я помітив, що як «Голос пророцтва», так і публікації Товариства Вартової башти приходили поштою з південноафриканського міста Кейптаун. Я дивувався: «Чи знаються між собою ці організації? Чи в гармонії їхні вчення? Якщо ні, то хто має рацію?»

Щоб вияснити справу, я надіслав листи однакового змісту до кожної організації. Наприклад, до Товариства Вартової башти я написав: «Чи ви знаєте людей, які спілкуються з «Голосом пророцтва», і, якщо так, що ви можете сказати про їхнє вчення?» Через деякий час я отримав відповіді від обох груп. У листі від Товариства Вартової башти повідомлялось про те, що вони знають «Голос пророцтва», але пояснювалось, що такі його вчення, як Трійця і повернення Христа на землю у тілі, є небіблійними. В їхньому листі були біблійні вірші, які спростовували ці доктрини (Івана 14:19, 28).

Видавці лекцій «Голосу пророцтва» просто повідомили, що вони знають «людей Товариства Вартової башти», але не погоджуються з їхніми вченнями. Не було жодних аргументів. Отже, я віддав перевагу Товариству Вартової башти, яке є легальним органом Свідків Єгови. Сьогодні, після 50-річного спілкування зі Свідками, як же я тішусь тим, що зробив правильне рішення!

Релігійне виховання

Я народився 1912 року в сільській місцевості Маканє, що на схід від південноафриканського міста Пітерсбург. У той час Маканє знаходилось під релігійним контролем англіканської церкви, отже, я став членом цієї церкви. Коли мені було десять років, наша сім’я переїхала до місцевості, де домінувала берлінська місія лютеранської церкви, і мої батьки долучились до цієї церкви. Незабаром я став правомочним відвідувати службу причастя і взяти шматочок хліба та ковтнути вина, але це не задовольняло моїх духовних потреб.

Після восьми років мого навчання у школі батько вислав мене до кілнертонського педагогічного закладу, і 1935 року, після трирічного курсу навчання, я отримав посвідчення вчителя. Серед вчителів, з якими я працював, була молода жінка, яку звали Кароліна. Ми одружилися, і після цього Кароліна народила дівчинку, якій ми дали ім’я Дамаріс. Через декілька років я став завучем у школі Селале, що в сільській місцевості Маматша. Оскільки школою керувала Датська реформаторська церква, ми приєдналися до цієї церкви і регулярно приходили на службу. Ми робили так, тому що це було модно, але я все ж таки не отримував задоволення.

Поворотний пункт

Одної неділі 1942 року, коли ми в церкві вправлялися у співі гімнів, біля дверей з’явився молодий білий чоловік, який тримав три книжки, видані Товариством Вартової башти: «Створення» [англ.], «Виправдання» [англ.] та «Приготування» [англ.]. Я подумав, що ці книжки добре вписувались би в мою бібліотечку, отже, придбав їх за три шилінги. Пізніше я дізнався, що чоловік, Тіні Безуйденхоут, був єдиним Свідком Єгови в цій місцевості. Наступного разу Тіні приніс фонограф та відтворив запис декотрих лекцій судді Рутерфорда. Мені дуже сподобалась одна з них, відома під назвою «Пастка і обман», але Кароліні та моїй сестрі Прісіллі, яка жила з нами,— ні. Під час нашої третьої зустрічі Тіні дав мені фонограф, отже, я міг відтворювати записи для друзів.

Певного дня, перегортаючи сторінки книжки «Створення», я зупинив свою увагу на розділі «Де є померлі?» Я почав читати, щоб дізнатись про радість, яку відчувають душі покійних у небі. Але, всупереч моїм сподіванням, книжка говорила, що померлі знаходяться у своїх могилах і нічого не знають. На доказ цього цитувались такі біблійні вірші, як, наприклад, Екклезіяста 9:5, 10. Інший розділ мав назву «Пробудження мертвих», і на доказ того, що мертві є в несвідомому стані та очікують воскресіння, було процитовано Івана 5:28, 29. Це мало зміст. Це задовольняло мене.

У той час, 1942 року, я порвав стосунки з «Голосом пророцтва» і почав розповідати іншим про те, чого навчився з публікацій Товариства Вартової башти. Першим відгукнувся на це Джуда Летсоало — мій друг і однокласник з кілнертонського педагогічного закладу.

Ми з Джудою поїхали на велосипедах за 51 кілометр на конгрес африканських Свідків у місто Пітерсбург. Після цього друзі з Пітерсбурга часто приїжджали до Маматша, щоб допомогти мені представляти звістку про Царство сусідам. Зрештою на іншому конгресі в Пітерсбурзі в грудні 1944 року я охрестився на знак свого присвячення Єгові.

Відгукується моя сім’я та інші

Кароліна, Прісілла та моя дочка Дамаріс продовжували ходити до Датської реформаторської церкви. Тоді в нас трапилось нещастя. Кароліна народила нашу другу дитину — на вигляд здорового хлопчика, якого ми назвали Семюелем. Але він несподівано захворів і помер. Друзі із церкви не потішили Кароліну, коли казали, що Бог хотів мати нашого сина із собою на небі. У розпачі Кароліна неодноразово запитувала: «Чому Бог забрав нашого сина?»

Коли звістка про нашу біду дійшла до Свідків у Пітерсбурзі, вони прибули до нас і принесли нам справжнє заспокоєння на основі Божого Слова. Кароліна пізніше сказала: «Те, що Біблія говорить відносно причини смерті, стану померлих та надії на воскресіння, має зміст, і це по-справжньому заспокоїло мене. Я захотіла бути в новому світі та побачити повернення свого сина з могили».

Кароліна перестала ходити до церкви, і 1946 року вона, Прісілла та Джуда охрестилися. Незабаром після хрещення Джуда поїхав розпочинати працю проповідування у сільській місцевості Мамахлола, і донині він служить повночасним піонером.

Коли Джуда поїхав, я залишився єдиним представником чоловічої статі для служіння нашому збору, який був названий Боіні. Потім на нашу територію переїхав Грейслі Матлаті, і зрештою він одружився з Прісіллою. Кожного тижня ми з Грейслі по черзі виголошували публічні промови місцевою африканською мовою сепеді. Для того щоб місцеві люди могли читати біблійну літературу, Товариство попросило мене перекладати літературу на мову сепеді. Мені приносило велике задоволення бачити, як ця література допомагає людям.

Щоб сприяти росту зацікавленості нашими публічними зібраннями, ми приносили фонограф з великим рупором, щоб відтворювати звукозаписи біблійних лекцій по всій нашій території. Щоб перевозити цю важку апаратуру від одного місця до іншого, ми позичили візок з віслюком. Як наслідок, наші сусіди прозвали нас «люди віслюкової церкви».

А наш маленький збір і далі зростав. Зрештою мої дві старші сестри зі своїми чоловіками стали Свідками та всі зберегли віру до самої смерті. Також багато хто зі збору Боіні (тепер Мпоходіба) розпочав повночасну проповідницьку діяльність, і чимало з них все ще в цьому служінні. Сьогодні в цьому безкрайому районі розкиданих сіл є два збори і в загальному понад 70 активних у проповідницькій роботі вісників.

Новий вид діяльності

Я полишив учителювання у школі 1949 року і став сталим піонером. Моїм першим завданням було повторне відвідування робітників, які жили на фермах білих фермерів довкола Ваальватера, що в області Трансвааль. Декотрі власники ферм підтримували недавно прийняту політику апартеїду і вирішили, що чорні повинні усвідомити свою уявну підлеглість білим і повинні служити своїм білим господарям. Отже, коли я проповідував чорним робітникам, декотрі білі приймали мене за проповідника непокори. Деякі навіть звинувачували мене в тому, що я комуніст, і погрожували застрілити.

Я повідомив філіал Товариства Вартової башти про існуючу ситуацію, і незабаром мене призначили в іншу сільську місцевість, Дювельсклуф. Десь у цей час також покинула вчителювання та долучилась до мене в піонерському служінні моя дружина. Одного разу пополудні,— це було 1950 року,— коли ми повернулися із служіння на Божій ниві, то знайшли великий конверт від Товариства. На наше здивування, мене було запрошено на навчання для служіння роз’їзним наглядачем. Протягом трьох років ми відвідували збори в Південно-Африканській Республіці, і після того, 1953 року, нас призначили в Лесото, відокремлену країну в серці Південно-Африканської Республіки.

Служіння у Лесото та Ботсвані

Коли ми почали служіння у Лесото, ходило багато чуток про те, що незнайомці часто стають жертвами ритуальних вбивств. Як я, так і моя дружина були занепокоєні цим, але люб’язність наших лесотських братів та їхня гостинність допомогли нам швидко забути цей страх.

Для того щоб обслуговувати збори у лесотських горах Малюті, я добирався літаком, залишаючи свою дружину в долині, де до мого повернення вона продовжувала служити піонеркою. Брати турботливо супроводжували мене від збору до збору, щоб я не загубився у горах.

Одного разу мене повідомили, що дорогою до іншого збору нам треба буде переправлятись верхи на коні через річку Оранжеву. Мене запевнили, що мій кінь слухняний, але попередили, що, коли вода занадто стрімка, коні часто намагаються позбутися вантажу. Мене пройняло хвилювання, бо я не був ні добрим вершником, ні добрим плавцем. Незабаром ми вже були в річці, і вода дійшла до самих сідел. Я зі страху попустив повід і тому вп’явся у кінську гриву. Яке ж полегшення я відчув, коли ми благополучно досягнули протилежного берега!

Тієї ночі я ледве заснув, тому що від верхової їзди в мене боліло все тіло. Але брати дуже втішились цим приїздом, і це було варте будь-якої незручності. Коли я почав виконувати працю районного наглядача, то найвища кількість вісників там сягала 113. Сьогодні ця цифра зросла до 1649.

Місце мого проповідницького призначення було змінено 1956 року на протекторат Бечваналенд, тепер Ботсвана. Ботсвана є набагато більшою країною, і треба долати набагато більші відстані, щоб відвідати всіх вісників. Ми пересувалися або поїздом, або відкритим вантажним автомобілем. Там не було сидінь, отже, ми повинні були сидіти з нашим багажем на підлозі. Досить часто ми приїжджали до місця свого призначення дуже брудними та вимученими. Наші християнські брати завжди ласкаво запрошували нас, а їхні щасливі лиця були для нас підкріпленням.

У той час публікації Товариства в Ботсвані були заборонені, отже, ми виконували працю проповідування від дому до дому з великою обережністю. Одного разу під час праці поблизу села Мафашалала нас піймали і заарештували. У свій захист ми користувалися Біблією, посилаючись на наше повноваження, про яке говориться у Матвія 28:19, 20. Хоч декотрі з радників були вражені, голова наказав місцевих Свідків побити різками. Тоді, на наше здивування, священик попросив голову бути поблажливим та помилувати нас. Голова поступився, і нас відпустили.

Незважаючи на переслідування та заборону нашої літератури, праця проповідування про Царство набирала сили. Коли я приїхав до Ботсвани, найвища кількість вісників там сягала 154. Через три роки, коли заборону було знято, ця цифра зросла до 192. Сьогодні в цій країні виконують працю проповідування 777 Свідків Єгови.

Навчальна та перекладацька діяльність

З часом я став виконувати завдання інструктора Школи служіння Царству для християнських старійшин. Потім мені був наданий привілей інструктора Школи піонерського служіння. Ми з дружиною також час від часу служили в південноафриканському філіалі. Власне тоді я допомагав у перекладанні, а Кароліна працювала на кухні.

Одного разу — це було 1969 року — наглядач філіалу Франс Мюллер підійшов до мене і сказав: «Брате Тонгоана, прийди зі своєю дружиною до мене в бюро». Там він сказав, що ми були в списку тих, кого обрано делегатами конгресу «Мир на землі» в Лондоні 1969 року. Нам сподобалась тепла гостинність наших братів з Англії та Шотландії, і це значно поглибило нашу вдячність за всесвітнє братство.

Протягом минулих чотирьох десятиліть Кароліна була моїм вірним супутником у праці повночасного проповідника. Ми ділили між собою багато радощів та деякий смуток. Хоч двоє наших дітей померло, наша дочка Дамаріс виросла чудовим Свідком і також бере участь у перекладацькій роботі в південноафриканському філіалі.

Наше здоров’я вже не дозволяє нам брати участі в роз’їзній праці, отже, минулих п’ять років ми були спеціальними піонерами у зборі африканського містечка Сешехо, яке знаходиться поблизу Пітерсбурга. Я служу головуючим збору. Біблія заявляє, що «радість велика з Тобою [Єговою]», і дійсно моє служіння Єгові на півдні Африки принесло мені справжню радість та задоволення (Псалом 16:11).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Проповідування у районі Сешехо, що в Південно-Африканській Республіці.