Серед багатьох богів я знайшла Правдивого

Я НАРОДИЛАСЯ 1921 року в Кройдоні (Англія). У сім’ї я була найстаршою серед трьох сестер і двох братів. Коли мені було три роки, кілька дітей з нашої сім’ї захворіли на дифтерію. Мене поклали в лікарню. Через хворобу помер мій братик Джонні, і оскільки він був нехрещеним, то англіканська церква відмовилася відправити по ньому панахиду. Мій батько засмутився через це й попросив одного священика помолитися, коли маленьку домовину Джонні опускали в могилу. Той відмовився.

Мама сказала, що це назавжди відвернуло батька від релігії. Вона боялась, що зі мною або моїми сестрами станеться щось погане, і тому охрестила нас у церкві без відома батька. Мій батько став активним членом комуністичної партії і заохочував нас читати праці з діалектичного матеріалізму, в тому числі книжки Гекслі, Леніна та Маркса. У нас вдома ніколи не згадували Бога, хіба що тоді, коли мій тато говорив, що Бога немає.

У 1931 році, коли мені було десять років, я іноді ходила в гості до батьків мого тата, які жили на нашій вулиці. Поведінку дідуся часто засуджували інші, але в його чудових блакитних очах миготіли вогники, і він завжди тішився життям. Зазвичай, коли я йшла додому, він давав мені трохи цукерок і щось почитати. Я з’їдала цукерки, але викидала те, що він давав мені читати. Я не розуміла, чому інші люди говорять про дідуся погано.

У підлітковому віці я вступила в Лігу молодих комуністів і з часом стала секретарем цієї організації. Я виголошувала промови у залах міста і пропонувала бажаючим на вулиці газету «Челендж». У той час діяли члени фашистської групи, які називалися чорносорочечниками. Вони агресивно ставилися до комуністів. Пам’ятаю, як до мене часто підходили порозмовляти чорносорочечники, коли я стояла на тротуарі, пропонуючи «Челендж»; вони називали мене Сонечком, прізвиськом, яке дали мені самі. Старші товариші по комуністичній партії, до якої я належала, довідались, що фашисти планували побити мене кастетами, і виділили мені охорону.

Якось ми дізнались, що фашисти збираються пройти маршем через Іст-Енд, східну частину Лондона (тоді її населяли переважно євреї). Нам сказали вийти їм назустріч і взяти з собою сумки з камінням, аби кидати його під копита поліцейських коней, якби поліція атакувала противників. Того дня багатьох заарештували, але, на щастя, мене не було серед них, бо я вирішила не йти.

Мене починає мучити сумління

Одного разу мене попросили сказати публічно те, що, як я знала, було неправдою. Я відмовилася, і тоді мене запитали: «Хіба від цього щось зміниться? Головне, що ми можемо висловити свої погляди». Саме тоді мене почало мучити сумління і я стала замислюватися над деякими речами.

Одного разу, коли я була підлітком, мама запропонувала мені піти в церкву, аби просто подивитися, що там відбувається. Пам’ятаю, як мені сказали підійти до вівтаря й висповідатися у гріхах. Підійшовши до вівтаря, я побачила на ньому покривало, на якому були вишиті три кільця. Я запитала, що вони представляють, і мені відповіли, що вони представляють «Святу Трійцю: Бога–Отця, Бога–Сина й Бога–Духа Святого». Я подумала: «Дивно. Вони вірять у трьох богів, а мій тато говорить, що немає жодного!» Коли я поставила додаткові запитання, мені пояснили, що, наприклад, яйце має три складові, але є одним яйцем. Але це також не задовольнило мене. Тоді мені сказали, що я маю надто багато запитань. Повернувшись додому, я сказала мамі, що більше не хочу ходити до церкви, й так і не пішла жодного разу!

У час, коли почалася друга світова війна, я вже не була активним членом Ліги молодих комуністів. Я вийшла заміж за канадця, котрий був військовим, і в нас вже був син. Будинок, в якому ми жили спочатку, попав під бомбардування. Коли я з сином була вдома, перед нашим будинком впав літак-снаряд Фау-1. Ми втратили все своє майно. Нас засипало уламками, але, на щастя, ми врятувались. У той час мій чоловік був у Нормандії (Франція).

Приблизно тоді, як я пригадую, відбулася розмова з двома молодими жінками; пам’ятаю, що я їх запитала: «Якщо Бог є, то чому він допускає усі ці страждання?» Вони сказали щось про Сатану, що той є богом цього світу. «О,— подумала я,— ще один бог, про якого я нічого не знаю!» Потім прийшов якийсь юнак. Я засипала його запитаннями, і він сказав, що шукає овець, а не козлів. Не знаючи нічого про Ісусову притчу, я запитала його, чи священик він, чи фермер. Пройшло ще кілька років, і друга світова війна закінчилася. Мій чоловік повернувся додому. Під час війни він служив у Саскатунській легкій піхоті і 95 відсотків її складу загинуло. Ми переїхали жити в інше місце в Кройдоні.

Прихід Свідків

Якось у неділю до нас прийшли двоє Свідків Єгови. Двері відчинив мій чоловік і дуже довго розмовляв з ними. Він був озлоблений на всі релігії, бо бачив багато лицемірства під час війни. Його вразило те, що Свідки зберігали нейтралітет. Він сказав мені, що запросив їх прийти знову для біблійного обговорення. Це мене дуже стурбувало, і я запитала батька, що мені робити. Він сказав, щоб я не вплутувалася в це, а якщо мій чоловік і далі захоплюватиметься цією ненормальною релігією, то мені краще розлучитися з ним.

Я вирішила, що послухаю одне обговорення, аби розібратися. Усі ми сіли довкола столу, і Свідок сказав: «Прийде день, коли ви зможете бавитися з левом, як сьогодні з собакою». «О-о, вони ненормальні»,— подумала я. Більше я не могла концентруватися на тому, що говорилося того вечора. Згодом я сказала своєму чоловікові, що не хочу, аби ці люди приходили знову. Було багато сліз, і ми говорили про розлучення.

Невдовзі після цього до нас прийшов інший Свідок. Потім ми дізналися, що він був районним наглядачем, котрий почув про нас, відвідуючи місцевий збір. Я пам’ятаю його дуже добре. У нього були блакитні очі, а сам він був приязною й терпеливою людиною. Він нагадував мені мого дідуся. Я витягла листочок з 32 запитаннями, записаними на ньому. «Обговорюватимемо їх по черзі»,— сказав він, і ми так і зробили. Він допоміг мені усвідомити: аби зрозуміти повністю, що́ говорить Біблія, потрібно читати й вивчати її. Він запропонував, щоб хтось регулярно приходив до нас і вивчав з нами Біблію. Я погодилася.

Поступово осягаючи, хто такий Творець, Єгова Бог, я зворушувалася до сліз. Я пам’ятаю, як перед сном, молячись до Єгови, я просила його пробачити мені й допомогти зрозуміти його наміри і Біблію. Мій чоловік, син і я охрестилися 1951 року. Мій батько надзвичайно занепокоївся, коли почув про це, і сказав, що для нього краще було б, якби я померла, аніж стала Свідком Єгови.

Служіння у території, де більша потреба

Мій чоловік вирішив повернутися до Канади, тож 1952 року ми переїхали у Ванкувер (провінція Британська Колумбія). Батько відмовився навіть попрощатися з нами, і відтоді я ніколи його не бачила й нічого про нього не чула. Коли ми вже кілька років жили у Ванкувері, то почули заклик працювати в території, де більша потреба, особливо в таких районах, як Квебек, де прем’єр-міністр Дюплесі по-фашистськи ставився до Свідків Єгови.

У 1958 році ми спакували своє майно в машину й поїхали на міжнародний конгрес у Нью-Йорк. Звідти ми вирушили в Монреаль (Квебек), де отримали призначення у французький збір у Віль-де-Жак-Картьє. Під час служіння у Квебеці з нами траплялось багато цікавих пригод. Одного разу нашу машину перевернули, в нас кидали каміння, а одна жінка облила нас водою з шланга. Це було в місцевості, що називалася Маґоґ.

Іншого разу я зі своєю партнеркою по проповідуванню проходила повз церкву саме у той час, коли з неї виходили люди. Деякі з них пізнали нас і почали кричати: «Темвен де Жеова!» («Свідки Єгови!»). На чолі зі священиком натовп погнався за нами, але нам вдалося втекти. Багато разів нас заарештовували. Однак я допомогла кільком людям навчитися про Єгову, і багато з них досі активно служать Богові.

На початку 1960-х років роботодавець мого чоловіка перевів його в Лос-Анджелес, і ми понад 30 років служили у місцевому зборі. Як нам приємно було розповідати про правду людям, які переїхали в Лос-Анджелес з усіх куточків землі! Я займалася з людьми з Лівану, Єгипту, Китаю, Японії, Франції, Італії тощо. Пам’ятаю, як зустрілася з молодою жіночкою, яка не розмовляла англійською; на щастя, англійську знав її чоловік. Ми з чоловіком почали вивчати з ними Біблію. Зрештою я почала окреме вивчення з жінкою. Я користувалася книжкою «Нехай Бог буде правдивий» англійською мовою, вона знаходила вірші у своїй китайській Біблії і відповідала на запитання китайською мовою. Потім я давала відповідь англійською мовою, а вона повторювала її за мною теж англійською. Зрештою вона почала вільно розмовляти англійською з британським акцентом. Я тішуся, що нині вона та її чоловік є присвяченими служителями Єгови.

Нещодавно ми перебралися в Тусон (Арізона), де усі члени нашої родини вірно служать Єгові, в тому числі й наші правнуки, котрі теж навчені про нашого величного Творця Єгову.

До речі, я втішилась, коли дізналася від братів з Кройдона, що мій дідусь з вогниками в блакитних очах був Свідком Єгови. (Розповіла Касі Брайт).