Виховання сімох синів. Труднощі й благословення

Розповіли Берт та Марґарет Дікман.

Я народився 1927 року в місті Омаха (штат Небраска, США), а виріс у Південній Дакоті. Мої дитячі спогади пов’язані з нелегкими роками світової економічної кризи (1929 — 1942). Мама тоді готувала страву, котру сама називала юшкою для чахликів. Вона клала на сковороду трохи смальцю, додавала води, і ми вмочували туди свій хліб. У ті часи багатьом родинам доводилось важко.

МОЇ батьки не були релігійними: вони бачили надто багато лицемірства в місцевих протестантських релігіях. Щодо мене, то моє мислення сформувалося за два роки в армії під час Другої світової війни. Саме тоді я розвинув смак до алкоголю та азартних ігор.

Якось, отримавши звільнення у відпустку, я пішов на танці й зустрів Марґарет Шляхт, дівчину німецько-українського походження. Ми закохалися одне в одного, три місяці зустрічались і 1946 року одружилися. За вісім років у нас народилося семеро синів, і ми на власному нелегкому досвіді взнали, що таке бути батьками.

У 1951 році через нещасний випадок на лісопильні мені відрізало руку майже до ліктя. Наступних два роки я мусив провести в лікарні, де мені робили декілька пересадок шкіри й кісток. Тим часом Марґарет піклувалася про п’ятьох хлопців. З допомогою друзів та сусідів вона витримала цей важкий період. У лікарні в мене було досить часу подумати про зміст життя. Я спробував читати Біблію, але небагато що в ній зрозумів.

Невдовзі після того як мене виписали з лікарні, ми переїхали до Опортьюніті, містечка у штаті Вашингтон, і там я став працювати на будівництві разом з шурином. Але тепер нехай Марґарет розповість свою частину історії.

Я працювала не покладаючи рук!

Я виросла на фермі, де вирощували зерно, тримали невеличку череду молочної худоби та робили консерви з фруктів і овочів. Я дуже відповідально ставилася до роботи, і це підготувало мене до труднощів майбутнього життя, а їх було багато. Пережити економічну кризу нам було легше, ніж іншим, бо принаймні ми завжди мали що їсти.

Моїм батькам не вистачало часу займатися релігією, а я деколи відвідувала недільну школу. Коли ми з Бертом побрались, нам було по 19 років. Ми не пішли до церкви, а просто відбули нескладну церемонію одруження у вітальні в домі моїх батьків, яку провів конгрегаційний служитель. За декілька років у нас народилося семеро синів: Річард, Ден, Даґ, Ґарі, Майкл, Кен і врешті Скотт, який з’явився на світ 1954 року. Але ж і завдали вони мені клопоту!

Коли ми переїхали до Опортьюніті, якась жіночка відвідала нас, щоб поговорити про Біблію. Я запитала, чи вона вірить у вогняне пекло, бо це вчення мене справді лякало. Жінка пояснила, що вогняне пекло — це небіблійне вчення і що в Біблії немає навіть вчення про безсмертя душі. Як же мене заспокоїла її відповідь! Я страшно боялася смерті та не могла поєднати вогняне пекло з Богом любові. Тому вирішила, що ніколи не вчитиму своїх дітей подібної брехні.

У 1955 році я почала вивчати Біблію за допомогою книжки «Нехай Бог буде правдивий»a. Як і слід було сподіватись, саме тоді проповідник п’ятидесятників несподівано зацікавився мною та захотів урятувати від Свідків Єгови! Він зробив велику помилку, почавши проповідувати мені про вогняне пекло! Він навіть послав трьох жінок, членів своєї церкви, щоб вони намовили мене полишити вивчення зі Свідками.

Тим часом Берт прислуха́вся до мого біблійного вивчення з вітальні. Пізніше він узявся читати «Переклад нового світу Християнських грецьких Писань» і почав дещо розуміти. Його робоча зміна закінчувалась опівночі, тож, звичайно, коли він повертався додому, я вже спала. Одної ночі я тихенько прокралася донизу й побачила, що Берт таємно читає мої книжки! Задоволена, що він досліджує самостійно, я навшпиньках повернулася до ліжка. Кінець кінцем Берт також почав вивчати Біблію, і у 1956 році ми стали охрещеними Свідками.

Маючи семеро синів, що народилися за вісім років, мені було важко піклуватися про усі щоденні обов’язки, тобто годувати їх, одягати та намагатися тримати дім у чистоті й порядку. Хлопці навчилися виконувати свою частку хатньої роботи. Я часто казала, що не маю автоматичних машин для миття посуду, бо в мене є сім ручних! Кожен з хлопців по черзі виконував цю необхідну працю. Звичайно, Берт дуже мені допомагав. Він не тільки послідовно запроваджував удома дисципліну та порядок, але й підтримував відвертий обмін думками. Хлопці поважали тата, проте не боялись його. Берт ніколи не занедбував свого обов’язку пояснювати синам «звідки ті лелеки приносять діточок», і хлопці досі тепло згадують про це.

Річард, наш старший син, у 1966 році почав служити добровільним працівником у всесвітньому центрі Товариства Вартової башти в Брукліні (Нью-Йорк). Я важко пережила ту подію, коли перший з хлопців полишив домівку. Як погляну було на пусте місце за столом, так і заниє серце. Але знала, що Річард отримає добре навчання й досвід, і раділа цьому.

Але нехай ліпше Берт продовжить розповідь.

Виховання хлопців згідно з біблійними принципами

Ми з Марґарет охрестилися на конгресі в Спокане (штат Вашингтон). Тепер перед нами повстало нелегке завдання виховати синів згідно з біблійними принципами, так би мовити, старомодним способом. Я не дозволяв ані жодної брехні, ані подвійних норм, і наші сини знали про це. Ми навчили їх, що Єгова заслуговує тільки найліпшого.

Проте хлопці знали, що вони можуть довіритись мені, бо ми мали тісні стосунки й багато справ робили всі разом. Цілою родиною ми ходили на пляж, влаштовували пікніки в горах і грали в м’яча. У нас був сад. Ми також тримали домашніх тварин, і хлопці допомагали в усякій роботі. Так вони навчились працювати й розважатися. Ми намагалися врівноважувати свої заняття.

Теократична пригода

Що стосується нашого духовного життя, то ми всі разом відвідували християнські зібрання у Залі Царства і проводили регулярне сімейне вивчення Біблії. У 1957 році наша сім’я відвідала конгрес Свідків Єгови в Сіетлі (штат Вашингтон). Під час програми було зроблено заклик до сімей переїхати служити туди, де є більша потреба у Свідках, щоб проповідувати добру новину про Боже Царство. Наша сім’я подумала, що це непогана ідея, і ми почали планувати переїзд. Спочатку, 1958 року, ми відправились у Міссурі, а пізніше, 1959 року — у Міссісіпі.

У 1958 році в нас була перша велика теократична пригода. Я побудував хатку-трейлер, яку тягнув за собою старий шестициліндровий тримісний автомобіль «ДеСото» 1947 року випуску. Того, 1958 року ми всі дев’ятеро вирушили цим автомобілем на міжнародний конгрес до Нью-Йорку. На подорож пішло декілька тижнів. Ми розбивали свій табір по дорозі від Спокана, що на західному побережжі, аж до Нью-Йорку, подолавши таким чином понад 4200 кілометрів! Хлопці тепло згадують ту подорож як корисно проведений час і чудову розвагу.

Виховне значення пирога

На тому конгресі кожен з нас отримав по книжці «Від раю втраченого до раю відновленого»b. Ця книжка разом з Біблією стала нашим основним матеріалом для щотижневого сімейного вивчення Біблії. Усі сини рано навчилися читати. Коли хлопці поверталися зі школи, Марджі сідала послухати, як вони читають Біблію. Ми не дозволяли, щоб їхніми думками заволоділо телебачення.

У нашій сім’ї панував порядок і повага. Одного разу Марґарет зробила великий пиріг — один з її найсмачніших витворів. У меню того дня була також морква. Ми завжди заохочували хлопців принаймні спробувати овочі. Даґ не любив моркви. Йому було сказано, що коли він не з’їсть моркви, то не отримає й пирога. Даґ таки відмовився доїсти свій обід. Марґарет попередила: «Якщо ти не з’їси цю моркву, то твій пиріг дістанеться собаці». Думаю, що Даґ не вірив їй по-справжньому, поки не побачив свій смачнючий пиріг в пащі у Блекі! Даґ дістав з тієї події добрий урок, та й решта хлопців дечого навчилися. Як батьки, ми завжди робили те, що казали.

Радісне життя

Ми з Марґарет керувалися словами Ісуса з Матвія 6:33: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його,— а все це вам додасться». Цілою родиною ми намагалися ставити на перше місце інтереси Царства. Всі ми з радістю відправлялися проповідувати разом, і хлопці по черзі ходили зі мною від дому до дому. Кожен з них мав власну сумку, Біблію та біблійну літературу. Я і Марґарет хвалили їх навіть за найменші успіхи. Марґарет часто міцно обіймала їх. Ми постійно виявляли їм свою прихильність. У нас завжди знаходився час для синів, і життя було радісним!

Підрісши, хлопці отримали такі обов’язки, як забирати людей на зібрання, відчиняти Зал Царства та допомагати в інших справах. Вони навчилися цінувати Зал Царства як місце поклоніння і з радістю доглядали його.

Ми заохочували їх висловлюватися на християнських зібраннях. Вони виголошували короткі учнівські промови на Школі теократичного служіння і так поступово стали промовцями. Майкл, наш п’ятий син, ніколи не любив говорити перед публікою, тому на сцені йому було важко. Часом, почавши промову, він плакав від прикрості, бо не міг її закінчити. З часом Майкл подолав це і тепер, вже одружений, служить роз’їзним наглядачем, відвідуючи різні збори та виголошуючи декілька промов на тиждень. Як же сильно він змінився!

Як хлопці ставилися до виховання

Кореспондент «Пробудись!» зустрівся з Майклом, щоб запитати, які враження залишило в нього таке старомодне виховання. «Ми вважали тата доброзичливим вихователем. Я пригадую, що підлітком пішов працювати на радіостанцію. Мені хотілося купити машину, щоб почати повночасне піонерське служіння. Керівник тої радіостанції запропонував мені свій кабріолет «Форд-мустанг» з двома дверцятами, спортивну автомашину, дуже популярну серед молоді. Я розумів, що вона не практична, аби брати з собою людей у служіння, але мені так хотілося мати ту машину. До тата я пішов з певним відчуттям тривоги. Він вислухав усе й одповів: «Нумо спершу про це поговоримо». Я вже знав, що це означало! Тато обговорив зі мною цю справу й показав переваги більш практичної автомашини. Тож я купив седан з чотирма дверцятами, і, проїхавши ним у проповідницькому служінні понад 160 000 кілометрів, міг сказати одне: «Тато був знову правий».

Для нас, малих, переїзди з Вашингтона до Міссурі, а потім до Міссісіпі були захопливою пригодою. Нам це подобалось. Навіть коли ми всі дев’ятеро цілий рік жили у трейлері розміром 2,5 на 11 метрів, нам було дуже весело. До того ж це навчило нас бути організованими й уживатися разом навіть у тісноті. Звичайно, ми намагалися якомога більше бавитися на свіжому повітрі.

Я також із вдячністю пригадую, як тато проводив з нами обговорення щоденного вірша. У 1966 році він відвідав школу для старійшин на Фермі Царства у Південному Лансінгу (Нью-Йорк) і побачив там, що родина Бетелю проводила дослідження, аби кожного дня давати коментарі до щоденного вірша. Тато запровадив це до нашого сімейного розпорядку. Кожному з нас, семи хлопців, призначався ранок, коли ми мали давати коментар до матеріалу, який дослідили. Хоч ми деколи бурчали, але навчилися проводити дослідження і висловлювати свої думки. Такі звички залишаються на все життя.

Мене вразило те, на які жертви йшли тато з мамою заради нас. Коли двоє старших братів, Річард і Ден, уже могли заробляти гроші для родини, батьки заохотили їх поїхати до Брукліна (Нью-Йорк) і служити добровольцями у всесвітньому центрі Товариства Вартової башти. Крім того, наші батьки відклали гроші, щоб п’ятеро з нас могли злітати до Нью-Йорка та на власні очі побачити всесвітній центр. Це дуже на мене вплинуло. Після тої поїздки ми стали більше цінувати організацію Єгови.

Тепер дозвольте мені поступитися місцем татові, нехай він продовжує свою розповідь».

У нас були свої невдачі

Як і будь-яка інша родина, ми мали свої труднощі та невдачі. Коли хлопці підросли і вже могли зустрічатися з дівчатами, мені довелося попередити їх про те, щоб вони не поспішали одружуватися на першій-ліпшій дівчині, яка впаде в око. Ми також турбувалися про відповідний нагляд за ними. Хотілося, щоб вони набули трохи досвіду, перш ніж виберуть собі партнера на все життя. Деколи лилися сльози та ненадовго розбивалися серця, але врешті хлопці зрозуміли мудрість біблійної поради, особливо стосовно того, що одружуватися треба «в Господі». Ми хвалили їх за мудрість (1 Коринтян 7:39).

Скотт, наш сьомий син, примусив нас пролити чимало сліз. Він потрапив під вплив лихого товариства в себе на роботі. Кінець кінцем його позбавили спілкування зі збором. Це було для всіх нас важким ударом, але ми з повагою поставились до судового рішення старійшин. Скотту довелося на власному гіркому досвіді навчитися, що служіння Єгові є найліпшим способом життя.

Ми завжди вірили, що він повернеться до збору. На щастя, через п’ять років він був поновлений у зборі. Пригадуючи той час, він говорить: «Коли мене позбавили спілкування, мені допомогло одне: я завжди знав, що, хоч мої стосунки з сім’єю дуже обмежені, рідні люблять мене». Скотт продовжував робити успіхи і останніх вісім років служить старійшиною.

Іншим нещастям стало те, що 1998 року позбавили спілкування одного з наших онуків, котрому було тоді трохи більше 20 років. Але нас потішає знання, що картання від Єгови може принести позитивні зміни.

Велика зміна у нашому житті

Зрештою у 1978 році всі сини полишили дім. За минулі роки я здобув досвід у роботі з системами опалення, вентиляції та кондиціювання повітря, і 1980 року ми з Марґарет отримали надзвичайне запрошення: протягом дев’яти місяців служити у всесвітньому центрі Товариства Вартової башти в Брукліні. Сьогодні, через вісімнадцять років, ми все ще служимо тут!

Ми отримали багато благословень. Виховувати дітей старомодним способом, тобто згідно з біблійними принципами, було не завжди легко, але у нашому випадку це виплатилося сторицею. Сьогодні п’ять наших синів служать старійшинами збору, і ще один є роз’їзним наглядачем. У нас 20 онуків та 4 правнуки, і більшість із них у правді та залишаються вірними Богу.

Ми побачили правдивість слів псалмоспівця: «Діти — спадщина Господня, плід утроби — нагорода! Як стріли в руках того велетня, так і сини молоді» (Псалом 127:3, 4).

[Примітки]

[Ілюстрації на сторінках 20, 21]

З нашими синами, невістками (справа) та внуками (з правого краю) на 50-ій річниці нашого шлюбу в 1996 році.