Вони залишили нам приклад

РОЗПОВІВ КРАҐ ЗАНКЕР

Вже вісім років ми з моєю дружиною Ґейл є піонерами,повночасними служителями Свідків Єгови. Останні шість років ми служимо серед тубільного населення необжитого району Австралії. Ми просто наслідуємо гарний приклад моїх батьків і прабатьків.

Я ХОЧУ розповісти вам зокрема про своїх прабатьків. Ми завжди ласкаво звали їх Опа й Ома, що є голландськими відповідниками до дідуся і бабусі. Мій дідусь Чарлз Гарріс усе ще ревно служить у Мельбурні, де прожив коло 50 років.

Пізнання біблійної правди

Опа народився в одному містечку на Тасманії, острові-штаті Австралії. У 1924-му, коли йому було 14 років, його батько купив на аукціоні матроську скриньку. У духовному розумінні вона виявилася справжнім скарбом, бо в ній була збірка книжок, написаних Чарлзом Тейзом Расселом — першим президентом Товариства Вартової башти.

Здається, батько мого Опи не дуже цікавився книжками, але сам Опа почав читати їх і відразу зрозумів, що в них розглядались важливі біблійні істини. Тому він став шукати Міжнародних Дослідників Біблії, що репрезентували видавців цих книжок і що відомі сьогодні як Свідки Єгови. Він хотів поговорити з ними, щоб отримати додаткові пояснення біблійних істин, про які навчався.

Після довгих, наполегливих пошуків він знайшов трьох літніх жінок, які активно навчали інших. Вони надзвичайно вплинули на молодого Чарлза. Зрештою 1930 року він присвятився Богу Єгові й охрестився у воді. Покинувши свою роботу м’ясника, він відправився на північ від Сіднея, куди отримав призначення як повночасний проповідник.

Піонерування в Австралії

Через декілька років територія Чарлза охоплювала собою узбережне передмістя Сіднея, Бонді, а також сільські райони у штаті Новий Південний Уельс. Потім його було призначено до міста Перт у Західній Австралії, що за тисячі кілометрів на іншому боці цього континенту. Цілих шість місяців він свідкував у діловому районі Перта, і відтак його було призначено з двома іншими піонерами у величезні, малонаселені райони Північно-Західної Австралії.

Проповідницьким призначенням цього тріо — Артур Уїліс, Джордж Роллстен і Чарлз — була територія завбільшки в чотири Італії! Населення було дуже розсіяне, сільська місцевість скидалась на пустище, і стояла надзвичайна спека. Інколи потрібно було долати більше як 500 кілометрів, щоб дістатися до інших ранчо, скотарських ферм. Пересувний засіб, яким вони користувалися, був розвалиною, згідно зі стандартами 30-років, але вони мали міцну віру і велику рішучість.

Вузькі, вибоїсті й брудні дороги перетинали верблюдячі стежки, і де-не-де пилюка (названа мулом) прикривала небезпечні пеньки. Не дивно, що часто розвалювалися підвіски їхнього автомобіля. Два рази ламалася задня вісь, і раз у раз пробивалися шини. Піонери часто використовували для муфт старі шини і, скріпивши їх болтами зсередини колеса, продовжували свою подорож.

Коли я ще був хлопчиком, то запитав Опу, що спонукувало їх далі їздити за таких важких умов. Він пояснив, що, будучи ізольованими від людей, вони водночас мали близькість з Єговою. Те, що інколи становило собою фізичну трудність, сказав він, ставало духовним благословенням.

Без жодного натяку на вищість і без самовдоволення Опа дивувався тому, що стільки людей, здається, занадто заклопотані нагромадженням майна. «З невеличкими пожитками,— наголошував він мені,— живеться значно легше. Якщо Ісус у разі потреби був готовий спати просто неба, тоді й ми повинні радіти такому життю, коли наше призначення вимагає цього» (Матвія 8:19, 20). І йому зі своїми товаришами таки доводилося це робити.

Запрошений в іноземне поле

У 1935 році Опа отримав нове проповідницьке призначення — свідкувати остров’янам у південній частині Тихого океану. Морська команда — шість братів і він — вирушила у плавання на 16-метровій парусній шлюпці Lightbearer («Носій світла») Товариства Вартової башти.

Якось у Кораловому морі, що на північ від Австралії, на Lightbearer вийшов з ладу допоміжний двигун. Був повний штиль, і через це їхня шлюпка зупинилась за багато кілометрів від суходолу. Хоча їм загрожувала корабельна аварія на Великому Бар’єрному рифі, Опу навдивовижу вразив винятковий спокій. «Море, неначе ставок біля млина,— написав він у своєму щоденнику.— Я ніколи не забуду заходу сонця над тим спокійним морем, яким я милувався щовечора. Цей пейзаж був такий чудовий, що назавжди врізався мені у пам’ять».

На щастя, перш ніж їх знесло на риф, повіяв вітер і вони безпечно допливли під парусами до міста Порт-Морсбі в Папуа — Новій Гвінеї, де відремонтували двигун. Від Порта-Морсбі вони попливли на острів Терсді, а потім на Яву, один з найбільших островів в Індонезії. Опа просто закохався у цей край, який названо «нанизаним на екватор перловим разком». У той час Індонезія була колонією Голландії, тому дідусь навчився двох мов: голландської й індонезійської. Проте у своїй проповідницькій праці він пропонував літературу п’ятьма мовами: голландською, індонезійською, китайською, англійською та арабською.

Опі вдавалося розповсюджувати багато біблійної літератури. Якось Клема Дешампа, який був відповідальним за склад Товариства Вартової башти в Батавії (нині Джакарта), викликали до голландського урядовця, котрий пильно стежив за нашою проповідницькою працею. «Скільки ваших людей працює у Східній Яві?» — запитав урядовець.

— Тільки один,— відповів брат Дешамп.

— Ви думаєте, що я повірю цьому? — гримнув урядовець.— У вас там напевно ціла армія людей, якщо брати до уваги розповсюдження вашої літератури!

Опа вважає, що це був один з найбільш приємних компліментів за його життя. Але він насправді заслуговував цього, бо для нього не було чимось надзвичайним розповсюдити за місяць 1500—3000 примірників літератури.

Одруження, заборона діяльності, війна

У грудні 1938 року Опа одружився з молодою індонезійкою, на ім’я Вільгельміна, яка стала моєю бабусею. Ома, або бабуся, була доброю, лагідною та ніжною. Я пересвідчився у цьому, бо за мого дитинства вона була моїм найближчим другом.

Після свого одруження Опа й Ома продовжували піонерське служіння разом. На той час члени команди Lightbearer роз’їхалися в різні частини світу або повернулися додому. Але Індонезія стала домом Опи, і він вирішив залишитися там.

З наближенням другої світової війни голландський уряд, що керував в Індонезії, під тиском кліру запровадив обмеження на діяльність Свідків Єгови і зрештою наклав заборону на нашу працю. Тому було важко проповідувати, вони послуговувались тільки Біблією. Майже в кожному місті, куди прибували Опа із Омою, їх приводили до представників уряду і допитували. До них ставились як до злочинців. Незадовго після накладення заборони було ув’язнено за позицію християнського нейтралітету шурина Опи. Він помер у голландській в’язниці.

Опа з Омою жили у вбудованому у вантажний автомобіль фургоні. Вони проповідували по всій Яві, користуючись цим пересувним домом. У 1940 році, коли загроза вторгнення японських військ дедалі зростала, їх було поблагословлено дочкою, яка стала моєю мамою. Вони назвали своє немовля Вікторі (Перемога), на честь промови, яку виголосив два роки перед її народженням тодішній президент Товариства Вартової башти Джозеф Ф. Рутерфорд. Вони не припинили піонерувати навіть тоді, коли народилася дитина.

На початку 1942 року Опа, Ома і Вікторі поверталися з острова Борнео на голландському фрахтувальнику, аж ось пролунав гучний гарматний постріл з японського військового корабля. Усюди погасло світло і почулося голосіння людей. Так для моєї сім’ї почалась війна. Хоч вони безпечно повернулися назад у порт, японці вдерлися на Яву вже через декілька днів і один голландський офіцер повідомив японським солдатам, де можна знайти Опу й Ому.

Знайшовши їх, японці відібрали від них усі їхні пожитки, а навіть іграшки маленької Вікторі, і забрали їх до двох різних концентраційних таборів. Вікторі залишили з Омою, і після того Опа не бачив їх три з половиною роки.

Життя в концентраційному таборі

Під час цього інтернування Опу перевозили з міста до міста — із Сурабая до Нґаві, потім до Бандунга і врешті-решт до Чімахі. Метою цих постійних переїздів було розстроювати будь-який план організованої втечі. В’язнями здебільшого були голландці, кілька британців і трохи австралійців. Перебуваючи в таборах, Опа навчився перукарського фаху, яким він і досі коли-не-коли займається. Єдиною релігійною книжкою, яку йому дозволили мати при собі, була його англійська Біблія Перекладу короля Якова.

Тим часом Ому і Вікторі також переправляли від табору до табору. Комендант цих таборів наказував жінкам служити поза табором для «благодійних цілей». Однак з невідомих причин Ому ніколи не було вибрано для цього. Потім вона дізналась, що жінок забирали слугувати як проститутки японським солдатам.

Оскільки японські солдати не гребували дівчатками, Ома завжди одягала Вікторі як хлопчика і постійно стригла на коротко. Ім’я Вікторі спричинило значні неприємності, коли комендант табору хотів дізнатися про значення цього імені — Перемога Імператорської японської армії чи Перемога американців?

«Перемога Божого Царства над усіма земними урядами!» — гордо відповіла моя бабуся.

Щоб покарати їх через відмову сказати: «Перемога Імператорської японської армії», Ому з її п’ятирічною дочкою було змушено вісім годин стояти струнко під пекучим тропічним сонцем. Ні тіні, ні води, ні сісти, ні схилитися. Але з допомогою Єгови вони пережили це жахливе випробування.

Минув рік після інтернування Оми, і комендант табору повідомив їй, що її чоловік помер! Із жалем на серці вона поклала фотографію Опи на дно свого пошарпаного чемодана і залишилася непохитною, незважаючи на великий сум.

Життя в’язня було важким. Щоденний пайок кожної особи складався із одного кухлика тапіоки на сніданок, 190 грамів сагового хліба на обід та одного кухлика відвареного рису у водянистому овочевому супі. Через таке мізерне харчування люди у цілому недоїдали і щоденно багато помирало від дизентерії.

Під час інтернування Опа перехворів пелагрою та аліментарною дистрофією (голодною хворобою). Ома також мало не вмерла, бо не раз віддавала свій пайок Вікторі, щоб зберегти дівчинку від голодної смерті. Жорстокість і голод були їхніми постійними супутниками. Ома і Вікторі вижили тільки завдяки міцному зв’язку зі своїм Богом Єговою.

Мені пригадується один із найулюбленіших висловів Опи: «Свобода — це бути в гармонії з Богом Єговою». Тому Опа вважав себе по-справжньому вільним навіть тоді, коли зносив труднощі суворого ув’язнення. Їхня з Омою любов до Єгови дуже допомогла ‘усе знести’ (1 Коринтян 13:7). Ми з Ґейл стараємось підтримувати сьогодні саме такі близькі взаємини з Богом.

Свобода і чудова зустріч

Урешті-решт 1945 року закінчилась друга світова війна. Якось невдовзі після капітуляції Японії Опу разом з іншими перевозили поїздом. У дорозі від Джакарти до Бандунга індонезійські солдати зупинили цей поїзд. Хоча ненависть до японців уже вщухла, зате індонезійці все ще боролися за незалежність від Голландії. Опа так здивувався, коли його зненацька зсадили з поїзда, що, замість говорити англійською мовою, перейшов на голландську. Для індонезійців голландська була мовою ворога, а ворога потрібно вбивати.

На щастя, під час обшуку Опи солдати знайшли його австралійське посвідчення водія, про яке він зовсім забув. На превелику радість індонезійці не воювали з Австралією. Донині Опа вважає знахідку цього посвідчення, що доказало його австралійське громадянство, божественним втручанням, бо на тій же зупинці лише через декілька годин ті самі солдати вбили 12 голландців, що проїжджали поїздом.

Через деякий час Ома і Вікторі якось чекали на транспорт, що прибував із пошматованих війною регіонів. Вони сиділи на узбіччі дороги, а повз них тягнулася нескінченна колона вантажних автомобілів, в яких перевозили солдатів і цивільне населення. Несподівано, без жодної вагомої причини, колона зупинилась. Омі вдалося зазирнути через відкритий задній борт у найближчий автомобіль, а там, на її превелике здивування, сидів змарнілий чоловік, якого вона відразу ж розпізнала. Це був її чоловік! Немає слів, щоб передати сплеск емоцій під час їхньої зустрічі.

Знову в Австралії

Коли дідусь зі своєю сім’єю після 11-річного перебування в Індонезії повернувся 1946 року до Австралії, їхнє життя не було легким. Вони повернулися як воєнні біженці — нужденні, виголоднілі, до яких чимало місцевих жителів ставилося з підозрою. Ома і Вікторі сповна відчули на собі расове упередження до азіатських емігрантів. Опа повинен був тяжко і багато працювати, щоб дбати про свою сім’ю і забезпечити її домом. Попри ці труднощі вони все знесли і зберегли свою духовність.

Нині, через 48 років, Опа живе в Мельбурні, де все ще бере участь у служінні від дому до дому. Він бачив, як Вікторі та її діти міцно вхопилися за правду, присвятили своє життя Єгові і кожен з них по черзі взявся за повночасне піонерське служіння.

Вікторі та Дес Занкер, мій батько, охрестилися на початку 50-х років, а 1958 року Дес став членом австралійської родини Бетелю. Після одруження з Вікторі, яка служила спеціальною піонеркою, вони деякий час піонерували і відтак їх було запрошено до роз’їзного служіння. Потім появився на світ я, і вони були змушені полишити роз’їзну працю, щоб виховувати мене. Минуло 27 років, а батько й досі піонерує.

На початку 1990 року спокійно заснула смертним сном Ома, і це сталося в тому самому домі, в якому виростала моя мати. У цьому ж домі в Мельбурні виріс і я, а також мої молодші брат та сестра. Для нашої сім’ї стало справжнім благословенням жити у цьому домі разом. Бувало у ньому і велелюдно, але я не пригадую собі жодних клопотів через це. Навіть у перші чотири роки нашого подружжя моя дружина Ґейл змогла якось знайти собі куток там і полюбити цей дім. Коли ми зрештою виїхали в наше нове призначення, я плакав. У цьому домі я отримав стільки підтримки та любові.

Нині ми з Ґейл все-таки маємо привід для надзвичайної радості, бо можемо робити те, що робили мої батьки, а до них їхні батьки. Коли ми покинули дім, то нас підбадьорила думка, що зробили ми це задля того, аби виконувати волю Єгови як повночасні служителі. Ми дуже стараємось наслідувати гарний приклад своїх вірних прабатьків, які знайшли подібну втіху, працюючи у нелегких призначеннях, живучи в крайній бідності, а навіть будучи в’язнями в японських концентраційних таборах (2 Коринтян 1:3, 4).

Опа завжди знаходив для себе утіху в натхнених словах царя Давида до Єгови: «Ліпша бо милість Твоя над життя!» (Псалом 63:4). Мій дідусь весь час палає великим бажанням втішатися цією милістю довічно. А бажання його цілої сім’ї — поділяти це з ним.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Ома та Опа Гарріс.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Краґ Занкер (позаду) зі своєю дружиною, батьками і молодшими братом та сестрою.