Єгова підтримував мене в тюрмі, розміщеній у пустелі
РОЗПОВІВ АЙЗАЙЯ МНВЕ
Не було жодного суду, а я не вчинив жодного злочину. Однак мене засудили до каторжних робіт у колонії для карних злочинців у самому серці пустелі Сахари. Погіршувало справу те, що ніхто з моїх друзів не знав, де я знаходився. Це сталося понад вісім років тому, влітку 1984 року. Але дозвольте мені спершу розповісти, як я потрапив у таку жахливу ситуацію.
У 1958 році, коли я був 12-річним хлопчиком, мій старший брат став Свідком Єгови. Однак батьки продовжували поклонятися племінним богам штату Імо у Нігерії, де ми жили.
У 1968 році я вступив у армію Біафри. Під час воєнних дій я думав про нейтральну позицію Свідків Єгови і молився до Бога про допомогу. Я пообіцяв, що стану Свідком Єгови, якщо він дозволить мені залишитися живим у цій війні.
Після війни я постарався швидко виконати свою обіцянку. Відразу після хрещення у липні 1970-го року розпочав повночасне піонерське служіння. Через деякий час мене призначили старійшиною у християнському зборі. Невдовзі я отримав запрошення з нігерійського філіалу прийняти місіонерське призначення в одній із сусідніх країн, де діяльність Свідків Єгови не була офіційно визнана. Я прийняв запрошення і в січні 1975 року з документами на руках вирушив у дорогу.
Арешт
У 1978 році мене призначили відвідувати Свідків по всій території тієї країни. Оскільки їх було мало, я багато подорожував, відвідуючи усі міста, де були збори, а також місцевості, де жили зацікавлені особи. Мене часто допитували у поліцейських дільницях. Двічі мене затримували на чотири дні і допитували про нашу діяльність.
У червні 1984 року, коли ми готувалися до проповідування в неділю, один службовець, який прихильно ставився до нас, повідомив про намір поліції арештовувати Свідків Єгови. Через тиждень Джаґлі Коффіві, брата з країни Того, та мене арештували. Нас відвезли в головну поліцейську дільницю і наказали видати імена всіх Свідків Єгови у тому місті. «Якщо ви не назвете імен,— сказали вони,— ми вас не відпустимо».
«Ви — поліція,— відповів я,— це ваша робота знаходити потрібних вам людей. Я не є вашим агентом». Десь коло півгодини ми дискутували, потім вони почали погрожувати побити нас. Однак ми таки не видали їм імен наших християнських братів. Тоді вони вирішили конфіскувати мою велику бібліотеку біблійних посібників.
Під вартою
Повернувшись у поліцію з книжками, ми з Джаґлі вивантажували їх. Раптом з моєї великої Біблії вислизнув аркуш паперу. Це була програма обласного конгресу, на якій були надруковані імена всіх християнських старійшин у тій країні. Я швидко підхопив її і зім’яв до кишені. Однак один поліцай помітив це і наказав віддати йому папір. Звичайно, я почував себе жахливо.
Аркуш поклали на стіл у тій самій кімнаті, до якої ми з Джаґлі зносили книжки. Коли я зайшов туди з наступним вантажем книжок, то підійшов до столу, схопив папір і знову запхав його в кишеню. Відразу ж попросився в туалет. Один з поліцаїв провів мене. Зайшовши туди і закривши двері, я порвав папір, кинув його в унітаз і спустив воду.
Коли поліцаї дізналися про те, що сталося, вони були в нестямі. Однак боялися що-небудь робити, бо начальство притягло б їх до відповідальності за те, що вони дали мені нагоду знищити папір. Після того як нас протримали у тюрмі 17 днів, інспектор поліції наказав збирати свої речі, тому що нас переводили в інше місце. У поліетиленовий кульок ми взяли деякий одяг, а на самий низ я поклав маленьку Біблію, яку нам приніс один відвідувач.
Нам вдалося повідомити Свідкам про те, що нас переводять в інше місце, але ми не знали куди саме. Наступного ранку, 4-го липня 1984 року, нас розбудив інспектор поліції. Обшукавши нас, він попросив витягти з кулька весь одяг і тримати його в руках. Але коли я дійшов до останньої сорочки, він сказав, що можна покласти одяг назад. Таким чином, Біблію не знайшли.
Тюрма в пустелі
Поліцаї відвезли нас в аеропорт і посадили у військовий літак. Через кілька годин ми прибули в містечко, де жило близько 2000 мешканців. Неподалік була розміщена тюрма. До найближчого містечка дорогою було десь 650 кілометрів. З літака нас передали під опіку наглядача тюрми. Ні наші сім’ї, ані друзі не знали, куди нас забрали.
Містечко, куди нас завезли,— це оазис у Сахарі. Там є кущі, кілька дерев і будиночки зі стінами з висушеного мулу. Воду можна було отримати, викопавши яму всього метр чи півтора глибини. Однак один 31-річний місцевий житель сказав, що він бачив дощ лише раз у своєму житті! У тій місцевості було надзвичайно жарко. Один в’язень сказав, що термометр у тюремному бараку одного разу показував 60 градусів за Цельсієм! Постійно дув сильний вітер, здіймаючи хмари піску, що жалив шкіру і різав очі.
Кожен, хто приїжджав сюди, усвідомлював, що опинився у найгіршому карному закладі у цілій країні. Тюрму оточували високі стіни, які трохи захищали від вітру і сонця. Однак стіни не були потрібні для того, щоб запобігати втечам, оскільки не було куди втікати. За межами оазису не було жодного дерева — взагалі нічого, що могло б послужити затінком для втікача.
Перед тим як ми ввійшли всередину, наглядач тюрми обшукав нас. Він наказав вийняти усе з нашого кулька. Я почав витягати свої сорочки одну за одною і, коли залишилася остання, яка закривала Біблію, я показав йому, що всередині лише одна сорочка, і сказав: «Це все, що вони дозволили нам взяти». Задовольнившись, він наказав нам увійти на територію тюрми. Біблія була єдиною публікацією, яка в нас залишилася.
Життя в тюрмі
Там було всього 34 в’язнів. Усі вони були найвідомішими і найнебезпечнішими злочинцями тієї країни. Серед них було багато вбивць, що вважалися невиправними. Усі спали у двох великих камерах, розділених відкритим туалетом. У туалеті стояла розкрита бочка, що використовувалася для потреб. Хоча кожного ранку в’язні випорожнювали її, здавалося, що всі мухи пустелі зліталися, щоб потішитися прохолодою та нечистотами тієї бочки.
Харчувалися ми виключно сорго. Один з в’язнів розтирав зерна сорго, варив їх і розкладав на тарілки, які потім клали на спальні мати в’язнів. Їжу не накривали. Поки ми поверталися з роботи, сотні мух обліплювали тарілки із сорго. Коли піднімали тарілки, мухи із дзижчанням розліталися. Перші два дні ми нічого не їли. Але на третій день, відігнавши мух і знявши верхню, затверділу кірку, ми таки почали їсти сорго. Ми молилися до Єгови, щоб він зберіг наше здоров’я.
Працювали ми під палючим сонцем, розбивали стіни навколо старого подвір’я тюрми і будували нові. Це була надзвичайно важка робота. Праця тривала без перерви, починаючи з 6.00 і аж до полудня, тоді ми їли і далі працювали до 18.00. Вихідних не було. Докучала нам не тільки жара влітку, але й холод взимку. Жорстокі конвоїри теж завдавали нам чимало страждань.
Збереження духовного здоров’я
Ми з Джаґлі потаємно читали Біблію і обговорювали те, чого навчилися. Відкрито не можна було читати, бо Біблію відразу б забрали, а нас би покарали. Один в’язень, з яким я почав біблійне вивчення, мав ґасову лампу і дозволяв користуватися нею. Часто я прокидався о першій чи другій ночі і читав десь до п’ятої години. Таким чином я прочитав цілу Біблію.
Ми проповідували іншим в’язням, і один з них розповів про нас головному наглядачеві. І як ми здивувались, коли наглядач дав тому в’язню журнал «Пробудись!», а той передав його нам. Я перечитав його багато разів. Читання і проповідування допомогло нам залишитися духовно здоровими.
Зв’язок з нашими друзями
Нам не дозволялося писати чи висилати листи. Однак одна особа, яка дружньо ставилася до нас, пообіцяла допомогти. Двадцятого серпня, через шість тижнів після нашого прибуття, я таємно написав два листи: один — у нігерійське посольство, другий — нашим друзям, Свідкам Єгови. Я заховав їх у піску і позначив місце великим каменем. Потім прийшов мій приятель і забрав їх.
Пройшло кілька тижнів, а відповіді не було. Поступово я втратив надію, що листи дійшли до місця свого призначення. Але вони дійшли, і наші брати почали боротьбу за наше звільнення. Міністерство закордонних справ Нігерії також зацікавилося нашою справою і запитало уряд країни, в якій мене було ув’язнено, чому мене вкинули у таку тюрму.
Тим часом зранку 15 листопада 1984 року нас взяли на прибирання. Конвоїри завели мене в туалет, що знаходився у приміщенні середньої школи. Цим туалетом користувалися кілька тижнів, незважаючи на те що він був забитий. Він був повний нечистот. Конвоїри наказали вичистити його. Моїми знаряддями були тільки руки. Коли я думав, як мені виконати цю відразливу роботу, прийшов головний наглядач і сказав, що зі мною хоче розмовляти обласний чиновник.
Коли я прибув, чиновник сказав, що недавно він розмовляв з президентом країни, який довідався про моє становище. Президент пояснив, що, якби я видав імена Свідків Єгови у тій країні, мене б негайно звільнили, і я міг би залишити країну, вилетівши першим-ліпшим літаком. Я повторив, що коли їм потрібні Свідки Єгови, то їх повинна шукати поліція. Чиновник сказав, щоб я серйозно обміркував їхню пропозицію. Він дав мені чотири-п’ять днів на роздуми. Тоді мене відпустили, і конвоїри повели мене назад у тюрму, на щастя, не в той туалет!
Через п’ять днів той самий чиновник викликав мене і запитав про моє рішення. Я сказав, що єдина причина мого ув’язнення — це свідчення про правдивого Бога і що я не вчинив нічого поганого. Я пояснив, що мав законний паспорт і дозвіл на перебування в країні. Всі документи були дійсними і завжди, коли я їхав до якогось міста, то перевіряв їх у поліції, щоб переконатися, чи все було гаразд. Оскільки я не вчинив жодного злочину, то запитав: «За що мене покарали? Якщо я був небажаним гостем, чому мене не вислали з країни? Чому мене засудили на перебування у цьому місці?»
Я говорив близько 15-ти хвилин. Коли закінчив, мене попросили викласти письмово все, що я щойно сказав, і пообіцяли подати мою справу на розгляд президенту. Мені дали папір, і я написав чотири сторінки.
Нарешті — звільнення!
Був січень 1985 року. Сім місяців минуло відтоді, як мене ув’язнили, а я нічого не чув про свою справу. Тоді прийшов головний наглядач і запитав мене, чи я писав листа до нігерійського консульства. «Так»,— відповів я.
«Чому ви зробили це? Чому ви не повідомили мене?» — спитав він.
Я сказав, що справа його не стосувалася, і запевнив, що не писав нічого проти нього самого, оскільки він не мав нічого спільного з моїм ув’язненням. «Навіть моя мати не знає, де я знаходжусь»,— сказав я. Тоді він захотів дізнатися, яким чином я вислав листа, однак я відмовився відповідати йому.
Наступного дня конвоїри приготували джип-всюдихід і сказали, що Джаґлі та мене переводять. Нас вивезли за межі тюрми, роздягнули й обшукали наш одяг. Знаючи, що конвоїри забрали б Біблію, якщо б знайшли її, я ще раніше віддав її одному в’язню, з яким проводив вивчення. Цей чоловік сказав нам, що, коли вийде на волю, стане Свідком Єгови. Ми молимося, щоб він так і зробив.
Незабаром мене вивезли в Нігерію, і в лютому 1985 року я відновив своє служіння як роз’їзний наглядач у тій країні. З 1990 року я служу обласним наглядачем у Нігерії. Джаґлі служить як вірний Свідок у країні Кот-д’Івуар.
З цих подій я на своєму досвіді зрозумів, що Бог Єгова може підтримувати нас навіть у найважчих випробовуваннях. Знову і знову ми бачили, як його рука оберігала нас у тюрмі. Наше звільнення переконало мене в тому, що Єгова знає не лише місцеперебування його слуг і їхні страждання, але також, як їх визволити із цих випробовувань (2 Петра 2:9).