Завжди тримайте нагороду перед очима та в серці

РОЗПОВІЛА ІДІТ МІХАЕЛЬ

На початку 1930-х років, коли ми жили в передмісті Сент-Луїса (штат Міссурі, США), до нас прийшла одна жінка, Свідок Єгови. Саме тоді розірвалася мотузка з маминою білосніжною білизною, і все полетіло на землю. Мама взяла запропоновані книжки і, як тільки та жінка пішла, поклала їх на полицю й забула про них.

Тато з мамою взяли мене, трирічну дівчинку, і пішли шукати той зал. Вони знайшли його, але там саме були танці. Тато довідався про час зібрань, і пізніше ми прийшли туди знову. Ми також почали відвідувати щотижневе біблійне вивчення недалеко від нашого дому. Воно відбувалося в домі тої жінки, яка вперше відвідала нас. «Чому ви не приводите із собою також ваших хлопчиків?» — запитала якось вона. Мама соромилась сказати, що у них немає черевиків. Коли вона зрештою пояснила чому, то Свідки подарували їм взуття і мої брати стали відвідувати зібрання разом з нами.

Мамі дали територію для проповідування поруч з нашим домом, і вона розпочала служіння від дому до дому. Я ходила разом з нею, ховаючись за її спідницю. До того як вона навчилась водити машину, ми йшли пішки більше кілометра, щоб сісти на автобус, який їхав до місця проведення зібрань у Сент-Луїсі. Ми ніколи не пропускали зібрань, навіть коли було слизько чи падав сніг.

У 1934 році мама й тато охрестилися. Я також хотіла охреститися і настоювала на тому доти, доки мама не попросила старшого Свідка порозмовляти зі мною про це. Він поставив багато питань у зрозумілій для мене формі, а потім сказав моїм батькам, що мене не слід відмовляти від хрещення; це могло б зашкодити моєму духовному росту. Тому я охрестилася наступного літа, коли мені сповнилося лише шість років.

Мені дуже подобалася брошурка «Дім і щастя», яка завжди була зі мною; навіть коли я спала, вона лежала під моєю подушкою. Я просила маму прочитати її мені так багато разів, що аж вивчила ту брошурку напам’ять. На четвертій сторінці її обкладинки було намальовано маленьку дівчинку в Раю з левом. Я казала, що тою дівчинкою була я. Той малюнок допомагав мені завжди тримати перед очима нагороду життя у Божому новому світі.

Я була дуже соромливою, але хоча й тремтячи, завжди давала відповіді на вивченнях «Вартової башти» у зборі.

На жаль, тато через страх втратити свою роботу припинив спілкуватися зі Свідками. Мої брати зробили те ж саме.

Повночасне служіння

Моя мама запропонувала піонерам, або повночасним служителям, залишати свого автопричепа на нашій присадибній ділянці, і після школи я проповідувала разом з ними. Незабаром я також захотіла піонерувати, але тато був проти цього, вважаючи, що мені слід здобути ліпшу світську освіту. Зрештою мама переконала його, щоб він дозволив мені піонерувати. Тому в червні 1943 року, у 14-річному віці, я почала повночасне служіння. Щоб якось допомагати своїй сім’ї, я знайшла світську роботу з неповним робочим днем; інколи я працювала цілими днями. Крім того, у проповідницькій праці я досягала щомісяця своєї мети — 150 годин.

З часом у мене з’явилась партнерка у піонерському служінні, Дороті Крейден, яка почала піонерувати в січні 1943 року, коли їй сповнилось 17. Колись вона була побожною католичкою й охрестилася після шести місяців біблійного вивчення. Протягом багатьох років ми були одна для одної джерелом підбадьорення і зміцнення. Ми зблизились більше, ніж рідні сестри.

Починаючи з 1945 року, ми піонерували разом у маленьких містечках у штаті Міссурі, де не було жодного збору. У Баулінґ-Ґрін ми привели в порядок зал для зібрань; моя мама приїхала й допомагала нам. Потім ми кожного тижня відвідували всіх мешканців того міста й запрошували їх на публічні промови, які виголошували приїжджі брати із Сент-Луїса. Щотижня було присутніх від 40 до 50 чоловік. Пізніше ми робили те ж саме в Луїзіані, де орендували масонський храм. Щоб покривати витрати на оренду залів, ми розставляли скриньки для пожертв і кожного тижня всі витрати покривались.

Потім ми поїхали до міста Мехіко (штат Міссурі), де орендували прибудову до магазину. Ми підготували це приміщення для проведення зібрань нашого малого збору. У тому будинку були суміжні кімнати, у них ми й жили. Ми також допомагали організовувати публічні промови в Мехіко. Потім ми поїхали до Джефферсон-Сіті, столиці штату, де щодня зранку спілкувалися з громадськими службовцями в їхніх бюро. Разом з нами в кімнаті, розташованій над Залом Царства, жила Стелла Уїллі, яка була для нас як мати.

Звідтіль ми втрьох поїхали в містечка Фестес і Кристл-Сіті, які були недалеко одне від одного. Ми жили в переробленому для житла курятнику, який знаходився за домом одної зацікавленої родини. Оскільки там не було жодного охрещеного чоловіка, ми проводили всі зібрання. Працювали ми неповний робочий день, продаючи косметику. Це приносило нам трохи грошей, але ми не могли дозволити собі навіть відремонтувати свої діряві черевики і тому кожного ранку вкладали в них новий картон, а ввечері кожна з нас прала своє єдине плаття.

На початку 1948 року, коли мені було 19 років, Дороті й мене запросили до 12-го класу Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, в якій підготовляли місіонерів. Після п’ятимісячного курсу сто студентів закінчило ту школу; це сталося 6 лютого 1949 року. То був дуже щасливий час. Мої батьки переїхали до Каліфорнії, і мама добиралася звідтіль, щоб бути присутньою на випуску.

По дорозі до свого призначення

Двадцять вісім випускників було призначено до Італії, і шестеро з нас, у тому числі Дороті й мене, до міста Мілан. Четвертого березня 1949 року ми вирушили з Нью-Йорка на італійському пароплаві «Вулканія». Подорож зайняла 11 днів, і через штормову погоду більшість з нас страждала від морської хвороби. Брат Бенанті прибув у морський порт Генуя, щоб зустріти нас і повезти поїздом назад до Мілана.

Прибувши до місіонерського дому в Мілані, ми побачили квіти, які поставила для нас у кожній кімнаті одна італійська дівчина. Через кілька років ця дівчина, Марія Мерафіна, закінчила школу Ґілеад, повернулася до Італії і ми служили разом з нею в одному місіонерському домі!

Наступного ранку після приїзду в Мілан ми виглянули з вікна нашої ванної кімнати. За нашим домом стояв великий розбомблений багатоквартирний будинок. Американський бомбардувальник випадково скинув бомбу, від якої загинули всі 80 родин, що жили там. Іншим разом бомби влучили не у фабрику, як планувалося, а в школу, і було вбито 500 дітей. Ось чому місцеві жителі не дуже привітно ставилися до американців.

Люди втомилися від війни. Багато з них казало, що, коли почнеться нова війна, вони не підуть до бомбосховищ, а залишаться вдома, відкриють газ і там помруть. Ми запевняли їх, що не є представниками ні Сполучених Штатів Америки, ні якогось іншого створеного людьми уряду, а Божого Царства, яке покінчить зі всіма війнами та стражданнями.

У такому великому місті, як Мілан, був лише один збір з близько 20 вісниками, що зустрічалися в місіонерському домі. Територію для проповідування там ще не було роздано, тому ми почали свідчити у великому багатоквартирному будинку. Біля перших же дверей ми зустріли пана Джіандінотті, який хотів, щоб його дружина залишила церкву; тому він взяв одну нашу публікацію. Пані Джіандінотті була щирою жінкою і ставила багато запитань. «Я буду рада, коли ви вивчите італійську мову,— сказала вона,— і зможете навчати мене Біблії».

— Чому? — запитали ми.

Нові призначення

З часом нас з Дороті, а також ще чотирьох інших місіонерів призначили до італійського міста Трієста, яке було тоді окуповане британськими та американськими військами. Там було десь біля десяти Свідків, але їхня кількість зростала. Ми проповідували в Трієсті протягом трьох років, і, коли від’їжджали, там працювало вже 40 вісників Царства, 10 з яких були піонерами.

Нашим наступним призначенням стало місто Верона, де не було жодного збору. Однак коли церква натиснула на світські органи влади, ми змушені були звідтіль виїхати. Нас з Дороті призначили в Рим. Там ми орендували вмебльовану кімнату і працювали на території, яка була поруч з Ватиканом. Так було доти, доки Дороті не поїхала до Лівану, щоб одружитися з Джоном Чіміклісом. Ми були разом майже 12 років, і я дуже сумувала за нею.

У 1955 році відкрили новий місіонерський дім в іншій частині Рима, по вулиці Нова Аппієва дорога. Одною з чотирьох місіонерів у цьому домі була Марія Мерафіна, та дівчина, яка поставила квіти в наші кімнати, коли ми приїхали вночі до Мілана. У цій частині міста був заснований новий збір. Після міжнародного конгресу, який відбувся того літа в Римі, я мала привілей відвідати конгрес у Нюрнберзі (Німеччина). Якою ж підбадьорливою була зустріч з тими, хто так багато перетерпів під час гітлерівського режиму!

Повернення до Сполучених Штатів

У 1956 році через погіршення стану здоров’я я повернулася до Сполучених Штатів Америки на лікування. Проте я завжди тримала перед своїми очима нагороду служіння Єгові тепер і в його новому світі, що триватиме вічно. Я планувала повернутися до Італії. Однак я зустріла Орвелла Міхаеля, який служив у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Ми одружилися після міжнародного конгресу, який відбувся в Нью-Йорку в 1958 році.

Невдовзі після цього ми переїхали до Фронт-Ройала (штат Віргінія), де служили разом з малим збором. Ми жили в дуже маленькій квартирі за Залом Царства. Зрештою у березні 1960 року виникла потреба повернутися до Брукліна, щоб знайти світську роботу для оплати наших рахунків. Ми працювали в різних банках у нічні години, щоб мати змогу залишатися у повночасному служінні.

Коли ми були в Брукліні, помер мій тато, а маму мого чоловіка частково паралізувало. З цієї причини ми вирішили переїхати в Орегон, щоб бути ближче до своїх матерів. Ми обоє влаштувалися працювати неповний робочий день і продовжували там своє піонерське служіння. Восени 1964 року ми разом з нашими матерями пересікли всю країну, щоб бути присутніми на щорічному зібранні Товариства Вартової башти у Піттсбурзі (Пенсільванія).

Коли ми були на Род-Айленді, районний наглядач Арлен Мейєр разом зі своєю дружиною заохотили нас переїхати до столиці штату, міста Провіденс, де була більша потреба у вісниках Царства. Наші матері радили нам прийняти це нове призначення, тому, повернувшись в Орегон, ми продали більшість наших домашніх речей і переїхали.

Знову у школу Ґілеад

Влітку 1965 року ми відвідали конгрес на стадіоні «Янкі». Там ми як подружня пара подали заяву до школи Ґілеад. І уявіть собі наше здивування, коли десь через місяць ми отримали бланки заяв, які слід було повернути протягом 30 днів! Оскільки у моєї мами було погане здоров’я, я надзвичайно турбувалася, щоб нас не послали служити дуже далеко від нашої країни. Але вона підбадьорювала мене: «Заповни ці бланки. Ти знаєш, що тобі треба завжди приймати будь-який привілей служіння, котрий дає Єгова!»

Так і було зроблено. Ми заповнили свої бланки й відіслали їх. Якою ж несподіванкою було отримати запрошення до 42-го класу! Навчання починалося 25 квітня 1966 року. Школа Ґілеад була тоді в Брукліні (Нью-Йорк). Менше ніж через п’ять місяців, 11 вересня 1966 року, ми закінчили цю школу; нас було 106 чоловік.

Призначені до Аргентини

Через два дні після випуску ми вже направлялися до Аргентини на борту літака перуанської авіалінії. Коли ми прибули до Буенос-Айреса, в аеропорту нас зустрів наглядач філіалу Чарльз Ейзенхауер. Він допоміг нам з оформленням мита й відвіз до філіалу. Ми мали лише один день на те, щоб все розпакувати і влаштуватися; потім почався курс вивчення іспанської мови. Першого місяця ми вивчали іспанську по 11 годин на день. Другого місяця ми вже вивчали цю мову по чотири години щодня і почали брати участь у проповідницькому служінні.

Ми були в Буенос-Айресі п’ять місяців і тоді отримали призначення до великого міста Росаріо, до якого треба було їхати поїздом на північ десь чотири години. Після 15 місяців служіння нас послали ще далі на північ до міста Сантьяго-дель-Естеро, розташованого в гарячій пустельній провінції. Коли ми були там, померла моя мама; це трапилося в січні 1973 року. Я не бачила її чотири роки. Мені допомогла знести смуток переконлива надія на воскресіння, а також знання того, що я служу там, де хотіла мама (Івана 5:28, 29; Дії 24:15).

Люди в Сантьяго-дель-Естеро дуже привітні, тож біблійні вивчення було легко розпочинати. Коли ми прибули туди в 1968 році, близько 20—30 чоловік відвідувало наші зібрання, але через вісім років у нашому зборі вже налічувалося понад сто вісників. Крім того, у сусідніх містах були два нові збори по 25—50 вісників кожний.

Знову повернення до Сполучених Штатів

У 1976 році через погіршення стану здоров’я нас призначили служити спеціальними піонерами у Сполучених Штатах Америки — у Фейєтвіллі (штат Північна Кароліна). Там було багато іспаномовних людей, які приїхали з Центральної та Південної Америки, Домініканської Республіки, Пуерто-Рико й навіть з Іспанії. Ми мали багато вивчень, і з часом був заснований іспанський збір. Це призначення ми виконували майже вісім років.

Проте нам було необхідно перебувати ближче до моєї зовсім постарілої і непрацездатної тещі. Вона жила в Портланді (штат Орегон), тому ми отримали нове призначення до іспанського збору у Ванкувері (штат Вашингтон), неподалік від Портланда. Коли ми приїхали туди в грудні 1983 року, там був маленький збір, однак зібрання відвідували багато новозацікавлених.

У 1996 році, в червні, минуло 53 роки з того часу, як я почала повночасне служіння, та 55 років, у січні, відколи його почав мій чоловік. Протягом цих багатьох років я мала привілей допомогти сотням людей набути знання про правду з Божого Слова й присвятити своє життя Єгові. Багато з них тепер служать старійшинами та повночасними служителями.

Інколи мене запитують, чи мені не стає часом шкода, що я ніколи не мала своїх дітей. Але це не так, бо Єгова благословив мене багатьма духовними дітьми та онуками. Справді, моє життя є дуже цікавим і насиченим у служінні Єгові. Я можу порівняти його з життям Їфтахової дочки, яка провела своє життя в храмовому служінні й ніколи не мала дітей через свій великий привілей служіння (Суддів 11:38—40).

Я все ще пам’ятаю, як маленькою дівчинкою присвячувала себе Єгові. Малюнок з Раєм все ще дуже яскравий у моїй пам’яті. Як і раніше, я завжди тримаю перед очима та в серці нагороду жити і ніколи не вмирати в Божому новому світі. Так, моє прагнення — служити Єгові під правлінням його Царства не лише 50 років, а вічно.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Дороті Крейден, яка тримає руки на моїх плечах, разом з іншими піонерами в 1943 році.

[Ілюстрація на сторінці 23]

У Римі (Італія) разом з іншими місіонерками в 1953 році.

[Ілюстрація на сторінці 25]

З моїм чоловіком.