‘Ми живемо вже не для себе самих’

РОЗПОВІВ ДЖЕК ЙОХАНССОН

Африканець, малавійський солдат, наказав мені стати на самому краю берега річки у світлі фар «Ленд-Ровера». Коли він підніс гвинтівку до плеча, Ллойд Ліквіде кинувся на берег і закрив мене своїм тілом. Він благав: «Застріли мене! Застріли мене замість нього! Облиш цього іноземця, він не вчинив нічого поганого!» Чому африканець ладен був віддати життя за мене, за європейця? Дозвольте розповісти, як майже 40 років тому я став місіонером в Африці.

МОЯ мама померла у 1942 році, залишивши батька одного з п’ятьма дітьми. На той час я мав лише дев’ять років і був наймолодшим. Через чотири місяці батько — один із перших Свідків Єгови у Фінляндії — втопився під час нещасного випадку. Тоді моя найстарша сестра Майя взялась доглядати за рештою дітей, і ми спромоглись утримувати свою ферму. У духовних справах Майя також брала провід, тож після смерті батька не пройшло й року, як вона та один з моїх братів символізували своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням. Ще через рік я теж охрестився, тоді мені було 11 років.

Вирішальний крок

У 1951 році я закінчив комерційний коледж і почав працювати в автомобільній компанії «Форд Мотор» у Фінляндії. А через шість місяців отримав несподівану пропозицію від одного мудрого роз’їзного служителя Свідків Єгови. Він запросив мене виступити на конгресі з промовою про благословення піонерського, або повночасного, служіння. Я почувався незручно, бо повний день працював на світській роботі і вважав, що ніколи не зможу виголосити цю промову від серця. Я звернувся до Єгови з молитвою про це і тоді зрозумів, що християни мають ‘не жити вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер’. Тож я вирішив змінити пріоритети в своєму житті так, щоб служити піонером (2 Коринтян 5:15).

Мій начальник обіцяв подвоїти мені зарплату, коли я залишусь працювати в компанії. Але побачивши, що моє рішення є остаточним, він сказав: «Ти вирішив правильно. Я у цьому кабінеті провів ціле життя, а чи багато користі справді приніс людям?» Тож у травні 1952 року я став піонером. А через декілька тижнів уже міг з цілковитою впевненістю виголосити свою промову про піонерське служіння.

Прослуживши піонером декілька місяців, я отримав півроку ув’язнення за те, що дотримувався християнського нейтралітету. Пізніше мені довелось разом з іншими молодими Свідками провести вісім місяців у в’язниці на острові Хасто-Бусо, у Фінській затоці. Ми організували там інтенсивну програму біблійного вивчення і називали цей острів маленьким Ґілеадом. Проте моєю метою було потрапити до справжньої школи Ґілеад Товариства Вартової башти, розташованої поблизу Південного Лансінгу (штат Нью-Йорк).

Ще у в’язниці на острові я отримав листа від філіалу Товариства Вартової башти, в якому мене запрошували служити роз’їзним служителем Свідків Єгови. Після виходу з в’язниці я мав відвідувати збори у шведськомовній частині Фінляндії. На той час мені було лише 20 років, і я вважав, що не відповідаю вимогам для такого служіння, але поклав надію на Єгову (Филип’ян 4:13, Хом.). У тих зборах, де мені довелося служити, Свідки були дуже доброзичливими: вони ніколи не ставились до мене зневажливо, хоч я був тільки «юнак» (Єремії 1:7).

Наступного року, відвідуючи один збір, я познайомився з Ліндою, яка жила у Сполучених Штатах Америки, а у Фінляндії тоді проводила відпустку. Повернувшись до Сполучених Штатів Америки, Лінда зробила швидкий духовний поступ. Невдовзі вона охрестилася. Ми одружилися в червні 1957 року. Пізніше нас запросили до 32-го класу школи Ґілеад, який мав розпочатися у вересні 1958 року. У лютому наступного року ми закінчили навчання і були призначені до Ньясаленду (тепер Малаві) у Південно-Східній Африці.

Наше служіння в Африці

Ми любили проповідувати у публічному служінні з нашими африканськими братами, яких тоді в Ньясаленді було понад 14 000. Деколи ми подорожували «Ленд-Ровером», возячи з собою усе необхідне. Зупинялись у селах, де ще не ступала нога білої людини, і нас завжди добре приймали. Коли ми приїжджали, ціле село збиралось подивитися на нас. Після ввічливого привітання мешканці села мовчки сідали на землю та вивчали прибульців.

Нерідко селяни спеціально будували для нас хатину — деколи з глини, а деколи з тростини — якраз такого розміру, щоб там вмістилося ліжко. Вночі повз ту хатину пробігали гієни і над нашими головами лунало їхнє жахливе виття. Але на ньясалендських Свідків чигали сили, страшніші за диких звірів.

Націоналізм стає проблемою

По цілій Африці виникали рухи за незалежність. У Ньясаленді від кожного очікувалося, що він приєднається до тієї політичної партії, котра там існувала. Несподівано наш нейтралітет став гострим національним питанням. Саме у той час я піклувався про роботу у філіалі, а наглядач філіалу, Малкольм Віґо, був у від’їзді. Я попросив про зустріч з д-ром Хастінґсом Камузу Бандою, котрий тоді був прем’єр-міністром Ньясаленду. Разом з двома іншими християнськими старійшинами ми пояснили йому нашу нейтральну позицію, і та зустріч закінчилася на дружній ноті. Але приблизно через місяць, у лютому 1964 року, Елетен Мвачанде став першою жертвою переслідування — його забив списами розлючений натовп. Інші Свідки в його селі були вимушені рятуватися втечею.

Ми надіслали д-рові Банді телеграму, закликаючи його використати свою владу, аби покласти край такому насиллю. Незабаром мені зателефонували з бюро прем’єр-міністра і наказали з’явитися. У супроводі іншого місіонера Гарольда Ґая та місцевого брата Олександра Мафамбани я пішов на зустріч з д-ром Бандою. Крім нас, на цій зустрічі були присутні два міністри.

Як тільки ми сіли, д-р Банда у цілковитій мовчанці почав помахувати над головою нашою телеграмою. Врешті він порушив тишу запитанням: «Містер Йоханссон, що має означати така телеграма?» Ми ще раз пояснили йому нашу нейтральну позицію щодо політики, і я додав: «Тепер, після убивства Елетена Мвачанди, тільки ви можете допомогти нам». Здавалося, що ця відповідь його задовольнила, і він трохи заспокоївся.

Проте один з міністрів заявив, ніби Свідки у певному віддаленому селі не співпрацювали з місцевими владами. Тоді другий міністр згадав про інше віддалене село, заявляючи, що Свідки там нешанобливо відзивалися про д-ра Банду. Але вони не могли назвати нам жодного імені образників. Ми пояснили, що Свідки Єгови є навчені завжди поважати урядову владу. На жаль, наші намагання виправити помилкове враження д-ра Банди та його міністрів ні до чого не привели.

Наше життя було під загрозою

У 1964 році Ньясаленд здобув незалежність і пізніше став республікою Малаві. Наша праця проповідування проходила більш-менш нормально, але тиск дедалі зростав. Відтак зателефонували Свідки з півдня країни, повідомляючи, що там розпочався політичний заколот. Хтось мав негайно відправитися туди, щоб оцінити становище Свідків та надати їм моральну підтримку. Раніше я їздив до бушу самостійно, і Лінда мужньо погоджувалась із такими подорожами. Проте цього разу вона звернулася до мене з проханням узяти з собою молодого місцевого Свідка, Ллойда Ліквіде. Кінець кінцем я пристав на це, думаючи про себе: «Якщо їй буде так спокійніше, то я його візьму».

Нам сказали, що через певну річку треба перебратись до комендантської години, тобто до 6 години вечора. Ми зробили все можливе, щоб устигнути до цього часу, але спізнилися через погані дороги. Тільки пізніше ми дізналися, що був виданий наказ стріляти у кожного, хто після шостої з’являвся на нашому боці річки. Під’їхавши до річки, ми побачили пором, який вже відправився на той бік. Брат Ліквіде покликав його назад забрати нас. Пором підплив, але солдат на ньому вигукнув: «Я маю застрілити білого чоловіка!»

Спочатку я подумав, що це пуста погроза, але коли пором наблизився, солдат наказав мені вийти на світло перед автомобільними фарами. Саме тоді мій африканський друг кинувся між нас, благаючи застрілити його замість мене. Вочевидь, солдата зворушила готовність брата померти замість мене і він опустив гвинтівку. Я пригадав слова Ісуса: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Івана 15:13). Як же я радів, що послухався Ліндиної поради та узяв з собою того чудового брата!

Наступного дня ми поверталися до Блантайра, коли дорогу заступили молоді чоловіки й почали вимагати, щоб брат Ліквіде пред’явив свій партійний квиток. Вихід був один — пробитися через натовп і якнайскоріше! Я натиснув на газ, і машина рвонулась уперед, а молодики настільки розгубились, що ми встигли втекти. Якщо б цей натовп затримав брата Ліквіде, то йому, напевно, довелося б розпрощатись із життям. Коли ми добралися до філіалу, нас бив нервовий дрож, але заразом переповнювала вдячність Єгові за його охорону.

Ув’язнені за свою віру

У жовтні 1967 року нашу працю в Малаві офіційно заборонили. На той час у країні було приблизно 18 000 Свідків. Через два тижні ми дізналися, що у Лілонгве, столиці країни, 3000 Свідків потрапили до в’язниці. Було вирішено поїхати туди [за 300 кілометрів] того ж вечора хоча б для того, щоби підтримати їх морально. Ми навантажили «Ленд-Ровер» публікаціями Товариства Вартової башти і, завдяки Єгові, проїхали повз усі дорожні пости без жодної перевірки. Впродовж цілого маршруту ми залишали зборам коробки із своєчасною духовною поживою.

Зранку ми відправилися до в’язниці. Яке ж то було видовище! Цілу ніч ішов дощ, а наші брати й сестри були замкнені просто неба на обгородженій ділянці. Усі змокли до останньої нитки, дехто намагався висушити свої покривала на паркані. Через той паркан ми змогли поговорити з декількома в’язнями.

Суд над ними відбувся опівдні, і на місце свідків на суді вийшло декілька людей, які назвали себе Свідками. Ми намагалися подивитись їм у вічі, але наштовхувалися на незворушні обличчя. На наше збентеження всі вони зреклися своєї віри! Проте я дізнався, що місцеві Свідки не знали жодного з них. Очевидно, то була спроба знеохотити справжніх Свідків.

Тим часом надійшов наказ про нашу депортацію. Філіал Товариства у Блантайрі було конфісковано, і місіонерам дали 24 години, аби залишити країну. Повернувшись додому, ми дуже здивувалися, побачивши офіцера поліції, що відчиняв нам ворота. Наступного вечора приїхав один із службовців поліції та з деяким жалем арештував нас і відвіз до аеропорту.

Ми залишили Малаві 8 листопада 1967 року, знаючи, що наших християнських братів у тій країні очікують жахливі випробування. Наші серця стискалися від болю за них. Десятки братів там втратили своє життя, сотні пережили жорстокі катування й тисячі загубили роботу, дім та майно. Незважаючи на це, майже всі вони залишилися непорочними.

На шляху до нового призначення

Попри всі труднощі, нам ніколи не спадало на думку полишити місіонерську працю. Натомість ми погодились на нове призначення — у Кенію, країну контрастів у природі та людях. Лінда була зачарована народом масаї. На той час серед масаї ще не було Свідків Єгови. Але невдовзі Лінда зустріла жінку-масаї Сарну і розпочала з нею біблійне вивчення

Сарна знала, що вона повинна узаконити свій шлюб, якщо хоче подобатись Богові. Батько двох її дітей відмовився зробити це, тож Сарна спробувала утримувати цих дітей сама. Її чоловік дуже розізлився на Свідків, але без своєї сім’ї він не почувався щасливим. Врешті, спонуканий Сарною, він також почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Відтак привів у порядок своє життя, став Свідком і одружився із Сарною. Сарна стала піонеркою, а її чоловік та старший син тепер служать старійшинами збору.

Раптом у 1973 році в Кенії заборонили діяльність Свідків Єгови, і нам довелось залишити країну. Заборону зняли лише через декілька місяців. Але тоді ми вже отримали третє призначення: до Браззавілю у Конго. Ми прибули туди у квітні 1974 року. Проте не пройшло й трьох років, як нас, місіонерів, неправдиво звинуватили у шпигунстві та заборонили працювати. На додаток до цього у Браззавілі вчинили підступне вбивство президента й почалися воєнні дії. Решта місіонерів дістали призначення до інших країн, але нас попросили залишатись якомога довше. Протягом тижнів ми лягали спати, не знаючи, чи побачимо наступний ранок. Але спали міцно, бо вірили, що Єгова дбатиме про нас. Ті декілька місяців у порожньому філіалі були, напевно, часом найважчого випробування віри, якого нам довелося зазнати протягом місіонерського служіння, але заразом і часом, котрий найдужче зміцнив нашу віру.

У квітні 1977 року нам довелося залишити Браззавіль. На нас чекав справжній сюрприз: нас призначили до Ірану засновувати новий філіал. Першим випробуванням стало вивчення фарсі, перської мови. Оскільки ця мова була для нас новою, то на зустрічах збору ми могли давати лише найпростіші коментарі — як ті малі діти! У 1978 році в Ірані вибухнула революція. Ми залишалися там, поки тривали найзапекліші бої, але у липні 1980 року всі місіонери були вислані.

Наше п’яте призначення привело нас назад до середини африканського континенту, в Заїр (тепер Демократична Республіка Конго). Ми прослужили в Заїрі 15 років, певний час під забороною. Коли ми туди прибули, в країні було приблизно 22 000 активних Свідків, а тепер там понад 100 000 братів!

Знову вдома!

Дванадцятого серпня 1993 року в Малаві було знято заборону на діяльність Свідків Єгови. Через два роки нас з Ліндою знову призначили туди, де ми починали, до Малаві— чудової привітної країни, яку називають «палким серцем Африки». З січня 1996 року ми радісно працюємо серед щасливих та мирних малавійців. Ми високо цінуємо те, що можемо знову служити з нашими вірними малавійськими братами, багато з яких перенесли три десятиліття нещадних переслідувань. Наші африканські брати є для нас джерелом натхнення, і ми любимо їх. Їхнє життя справді відповідає словам Павла: «Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» (Дії 14:22). На сьогодні в Малаві майже 41 000 вісників, котрі можуть вільно й відкрито проповідувати та збиратися на великі конгреси.

Усі призначення принесли нам багато втіхи. Ми з Ліндою навчилися, що всяка подія в житті, хоч би яким випробуванням вона була, може зробити нас ліпшими, якщо ми підтримуватимемо «радість у Господі» (Неемії 8:10). Мені було трохи важко, коли доводилося полишати призначення. Але здатність Лінди добре пристосовуватись до нових обставин та особливо її міцна віра в Єгову допомогли мені, так що я вповні оцінив, яке ж це благословення — мати «жінку чеснотну» (Приповістей 18:22).

Яке щасливе та захопливе життя в нас за плечима! Знову й знову ми дякуємо Єгові за його охорону (Римлян 8:31). Відтоді як я виголосив ту промову про благословення повночасного служіння, пройшло вже більше чотирьох десятиліть. Ми раді, що ‘випробували Єгову’ — ‘скуштували і побачили, який добрий Господь’ (Псалом 34:9; Малахії 3:10). Ми переконані, що ‘жити вже не для себе самих’ — це найліпший можливий спосіб життя.

[Карта/Ілюстрація на сторінці 24]

Країни, в яких ми служили.

Іран

Республіка Конго

Демократична Республіка Конго

Кенія

Малаві

[Ілюстрація на сторінці 21]

Дорогою до Малаві, поблизу Кейптауна (Південно-Африканська Республіка).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Арешт та депортація з Малаві.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Сарна, жінка з народу масаї, зі своїм чоловіком.