Надія цілого мого життя — ніколи не вмирати

РОЗПОВІВ ГЕКТОР Р. ПРІСТ

«Рак не піддається лікуванню,— сказав лікар.— Ми вже нічим не можемо допомогти вам». Такий діагноз було поставлено мені понад десять років тому. Проте я все ще плекаю ґрунтовану на Біблії надію жити вічно на землі, ніколи не вмираючи (Івана 11:26).

МОЇ БАТЬКИ були щирими методистами й регулярно відвідували церкву в маленькому сільському містечку неподалік від нашої сімейної ферми. Я народився у чудовій сільськогосподарській долині Уайрарапа, що лежить близько 130 кілометрів на північний схід від Веллінгтона (Нова Зеландія). Там ми часто милувалися засніженими горами, чистими гірськими річками, хвилястими горбами та родючими рівнинами.

У методистській церкві нас навчили, що всі добрі люди підуть на небо, а злі — до пекла, місця вогняних катувань. Я не міг зрозуміти: чому Бог, якщо він хоче, аби люди жили на небі, не помістив їх туди із самого початку? Я завжди боявся смерті і тому часто цікавився, чому ми мусимо вмирати. У 1927 році, коли мені було 16 років, наша сім’я перенесла трагедію. Цей випадок спонукав мене шукати відповіді на свої запитання.

Чому помер Редж?

Мій брат Редж серйозно захворів, коли йому сповнилося 11 років. Лікар не міг встановити причини хвороби і тому не був у стані йому допомогти. Мати покликала методистського служителя. Він помолився над Реджом, але це не втішило матір. Вона навіть сказала служителеві, що його молитви були марними.

Після смерті Реджа моя мати розмовляла з кожним, кого зустрічала, намагаючись знайти правдиву відповідь на питання, що так мучило її: чому її такий юний син мусив померти. Якось під час розмови з одним комерсантом у нашому містечку вона запитала його, чи він випадком не знає, в якому стані перебувають померлі. Він не мав жодного уявлення про те, але сказав: «Хтось залишив мені книжку, і якщо ви хочете, то можете її собі взяти».

Мати взяла ту книжку додому і почала її читати. Вона не могла відірватись від неї. Мало-помалу її настрій повністю змінився. Вона сказала своїй сім’ї: «Ось те, що я шукаю. Це правда». То була книжка «Божий Плян Віків», перший том «Дослідження Святого Письма». Спочатку я скептично ставився до цього і намагався довести, що ця книжка не описує намірів Творця. Зрештою мої доводи були вичерпані.

Сприймаючи біблійну правду

Я думав: «Лише уяви собі: можна вічно жити і ніколи не вмирати!» Власне такої надії і можна було сподіватися від люблячого Бога. Рай на землі! Так, це було якраз для мене.

Навчившись цих чудових істин, моя мати разом з трьома християнськими сестрами з Веллінгтона — Томпсон, Бартон і Джонс — поїхала на декілька днів поширювати насіння Царства у сільських місцевостях країни. Незважаючи на те що батько не мав такого місіонерського духу, як мати, він підтримував її у цій праці.

Я був переконаний, що це правда, але деякий час не діяв згідно зі своїми переконаннями. У 1935 році я одружився з Ровеною Корлетт, і пізніше ми були поблагословлені дочкою Інід та сином Баррі. Я заробляв на прожиття тим, що скупляв у навколишніх фермерів худобу партіями в тисячі голів. Коли ці фермери обговорювали політичні питання, мені було дуже приємно говорити їм: «Жодні із зусиль людей не будуть успішними. Боже Царство — це єдиний уряд, який вирішить всі проблеми».

На жаль, сталося так, що я приохотився до тютюну; у мене постійно була сигара у роті. З часом стан мого здоров’я погіршився і мене поклали до лікарні через болі в ділянці шлунка. Мені сказали, що куріння зумовило у мене гостре запалення слизової оболонки шлунка і кишок. Хоч я і кинув цю звичку, але нерідко мені все ще сниться, що я курю вічну сигару або цигарку. Наскільки жахливою може бути звичка вживати тютюн!

Після того як я кинув палити, я зробив інший важливий крок. У 1939 році, коли мені було 28, я охрестився у ріці Манґатай біля нашого дому у сільській місцевості. Роберт Лейзенбі, який пізніше наглядав за працею проповідування у Новій Зеландії, приїхав аж з Веллінгтона, щоб виголосити промову у нашому домі й охрестити мене. З того часу я став сміливим Свідком Єгови.

Організація проповідницької праці

Після мого хрещення мене призначили наглядачем збору в Екетахуні. Моя дружина Ровена все ще не сприймала біблійної правди. Проте я повідомив їй, що збираюся запросити до нас Елфа Брайента з Пахіатуа, щоб він показав мені, як свідчити належним чином від дому до дому. Я хотів організувати проповідування й опрацьовувати нашу територію систематично.

Ровена сказала: «Гектор! Якщо ти підеш проповідувати від дому до дому, то, коли ти повернешся, мене вже тут не буде. Я залишаю тебе. Твій обов’язок бути тут, вдома, зі своєю сім’єю».

Я не знав, що робити. Все ще вагаючись, я одягнувся. «Я повинен це робити,— подумав я.— Від цього залежить моє життя і життя моєї родини». Тому я запевнив Ровену, що аж ніяк не хочу завдавати їй прикрощів. Я сказав, що дуже сильно люблю її, але оскільки справа стосується імені Єгови та його суверенітету, а також нашого власного життя, я мушу проповідувати у такий спосіб.

Разом з Елфом ми підійшли до перших дверей, і він почав говорити. Однак потім я продовжив розмову, розказуючи господареві, що події за Ноєвих днів є прообразом того, що трапиться у наш час, і що ми мусимо вжити певних заходів, аби спастися (Матвія 24:37—39). Я залишив там декілька брошурок.

Коли ми вийшли, Елф запитав мене: «Звідкіль ти все це знаєш? Тобі не потрібна моя допомога. Продовжуй сам, і ми опрацюємо вдвічі більшу територію». Так ми і зробили.

Повертаючись додому, я не знав, чого сподіватися. На моє здивування і радість, Ровена вже приготувала для нас чай. Через два тижні моя дружина приєдналася до мене у публічному служінні і стала добрим прикладом християнської ревності.

Серед перших, хто став Свідком Єгови у нашій фермерській долині, були Мод Менсер, її син Вільям та дочка Рубі. Чоловік Мод був дуже дратівливою і грубою людиною. Якось ми прибули на їхню ферму, щоб поїхати разом з Мод на проповідування. Молодий Вільям сказав, що ми можемо взяти його машину, але його батько не погоджувався з цим.

Ситуація стала напруженою. Я попросив Ровену потримати нашу маленьку доньку Інід. Я заліз у машину Вільяма і з ревінням виїхав з гаража, в той час як пан Менсер квапився зачинити двері гаража, щоб ми не могли виїхати. Однак він не встиг цього зробити. Трохи від’їхавши, ми зупинилися і я вийшов з машини, щоб поговорити з розлюченим паном Менсером. Я сказав йому: «Ми збираємося поїхати на проповідницьке служіння, і пані Менсер їде з нами». Після довгих моїх прохань його гнів дещо вщух. Згадуючи про це зараз, я думаю, що, можливо, повинен був залагодити цю справу зовсім інакшим способом, але пізніше він став більш доброзичливо ставитися до Свідків Єгови, хоч сам так ніколи і не став Свідком.

У ті роки нас було лише кілька чоловік зі служителів Єгови і ми дійсно дуже тішилися відвідинам повночасних служителів, які гостювали на нашій фермі; ті відвідини сильно нас підкріпляли. Серед цих гостей були Адріан Томпсон і його сестра Моллі, які вчилися в одних з перших класів Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти, де готують місіонерів; вони отримали закордонні призначення в Японію й Пакистан.

Життя під час війни

У вересні 1939 року почалася друга світова війна, і в жовтні 1940 року уряд Нової Зеландії заборонив діяльність Свідків Єгови. Багатьох з наших братів притягли до суду країни. Декого посадили у трудові табори, роз’єднавши з їхніми дружинами і дітьми. Війна шаленіла, набираючи все більшого розмаху, і я, хоча у нас була своя молочна ферма, постійно думав: «Призвуть мене на військову службу чи ні?» Потім було зроблено оголошення, що фермерів не будуть призивати в армію.

Ми з Ровеною продовжували наше християнське служіння, кожен з нас присвячував щомісяця понад 60 годин проповідницькій праці. У цей час я мав привілей допомагати молодим Свідкам, які дотримувалися свого християнського нейтралітету. Я звертався від їхнього імені до судів у містах Веллінгтон, Палмерстон-Норт, Пахіатуа і Мастертон. Звичайно там у кожній призовній комісії був представник духівництва, і мені було приємно викривати їхню нехристиянську діяльність — підтримку війни (1 Івана 3:10—12).

Одного пізнього вечора, коли ми з Ровеною вивчали «Вартову башту», до нас вдерлися поліцейські. Під час обшуку в нашому домі вони знайшли біблійну літературу. «За це ви можете потрапити до в’язниці»,— повідомили нам. Коли поліцейські, зібравшись від’їжджати, сіли у свою машину, вони побачили, що гальма були заблоковані й машина не могла рушити з місця. Вільям Менсер допоміг відремонтувати їхню машину, і ми вже більше ніколи не бачили їх.

Під час заборони ми ховали біблійну літературу в одній будівлі у віддаленій частині нашої ферми. У глуху ніч я відвідував новозеландський філіал і завантажував свою машину літературою. Потім я привозив все додому і складав у тому віддаленому місці. Якось вночі, коли я прибув у філіал, щоб забрати секретний вантаж, всю територію раптово було освітлено! Поліцейський закричав: «Ми викрили вас!» Хоч як це і дивно, але вони дозволили мені піти, не звертаючи на мене багато уваги.

У 1949 році ми з Ровеною продали нашу ферму і вирішили піонерувати доти, доки вистачить грошей. Ми переїхали в будинок у Мастертоні і піонерували, служачи зі збором цього міста. Через два роки був сформований збір у Фетерстоні, де діяло 24 активні вісники, і я служив там головуючим наглядачем. Потім, у 1953 році, я мав привілей поїхати до Сполучених Штатів Америки, щоб відвідати восьмиденний міжнародний конгрес Свідків Єгови на стадіоні «Янкі» у місті Нью-Йорк. Ровена не змогла поїхати зі мною, тому що їй необхідно було доглядати нашу дочку Інід, яка страждала від церебрального паралічу.

Після повернення до Нової Зеландії я змушений був йти на світську роботу. Ми переїхали знову до збору у Мастертоні, де мене призначили головуючим наглядачем. Десь у цей час Вільям Менсер придбав Малий театр у Мастертоні і він став першим Залом Царства в Уайрарапі. У 50-х роках наш збір зростав як духовно, так і кількісно. Тому районний наглядач під час своїх відвідин часто заохочував зрілих Свідків переїжджати в інші частини країни, щоб там допомагати у проповідницькій праці, й багато вісників так і зробило.

Наша сім’я залишилася у Мастертоні, і протягом наступних десятиліть у мене було не тільки багато привілеїв у зборі, але й також призначень як на національних, так і міжнародних конгресах. Ровена ревно брала участь у проповідницькому служінні, постійно допомагаючи іншим робити те ж саме.

Випробування віри

Як повідомлялося на початку, у 1985 році мені поставили діагноз: невиліковний рак. Як сильно моя вірна дружина Ровена, я та наші діти хотіли бути серед мільйонів людей, які ніколи не вмиратимуть! Проте лікарі відіслали мене додому помирати. Спочатку вони запитали мене, як я ставлюсь до свого діагнозу.

«Я намагатимуся зберігати душевний спокій і бути оптимістом»,— відповів я. Дійсно, біблійна притча: «Лагідне серце — життя то для тіла» постійно мене заспокоювала (Приповістей 14:30).

Фахівці у галузі лікування раку похвально відзивалися про ту біблійну пораду. «Така настроєність — 90 відсотків успіху при лікуванні раку»,— говорили вони. Вони також рекомендували семитижневу променеву терапію. На щастя, я зрештою досяг успіху в боротьбі з раком.

У цей дуже тяжкий час мене вразив страшенний удар. Моя чарівна, вірна дружина зазнала крововиливу у головний мозок і померла. Я знаходив утіху у Святому Письмі, читаючи про вірних людей і про те, яким чином Єгова вирішував їхні проблеми, коли вони зберігали свою бездоганність. Тому моя надія на новий світ залишилася такою ж яскравою (Римлян 15:4).

Незважаючи на це, я став пригніченим і захотів припинити своє служіння старійшини. Місцеві брати заохочували мене не робити того, і я знову набрав сили, щоб виконувати те служіння. Внаслідок цього я зміг безперервно служити християнським старійшиною і наглядачем протягом минулих 57 років.

Дивлячись у майбутнє з оптимізмом

Служити Єгові всі ці роки було неоціненним привілеєм. Які величезні благословення я мав! Здається, це було не так давно, коли я, 16-річний хлопець, почув слова, які вигукнула моя мати: «Ось те, що я шукаю. Це правда!» Мати залишалася вірним, ревним Свідком до самої її смерті у 1979 році, коли їй вже було понад 100 років. Її дочка та шестеро синів також стали вірними і відданими Свідками.

Моє палке бажання — побачити, як ім’я Єгови буде очищено від всіх наклепів. Чи сповниться надія цілого мого життя — ніколи не вмирати? Це покаже майбутнє. Проте я упевнений, що багато людей, так, мільйони людей, зрештою отримають те благословення. Тому доти, доки я житиму, я плекатиму, наче скарб, надію бути серед тих людей, які ніколи не вмиратимуть (Івана 11:26).

[Ілюстрація на сторінці 28]

Моя мати.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Зі своєю дружиною і дітьми.