Я знайшла дорогоцінний скарб
РОЗПОВІЛА ФЛОРЕНС ВІДДОВСОН.
Оскільки насувалася ніч, ми вирішили розбити табір поблизу лагуни. Для двох жінок це не було ідеальним місцем ночівлі, але ми подумали, що за одну ніч нічого не станеться. У той час як я ставила намет, Марджері готувала для нас вечерю.
ВІДРАЗУ після того як я вбила останній кілок у землю, помітила, що біля чорного пня щось рухається. «Ти бачила, як рухався пень?» — гукнула я до Марджері.
— Ні,— трохи збентежено відповіла вона.
— Але ж він дійсно рухався,— закричала я.— Дай мені чайник!
Взявши чайник, а також сокиру на плече я попрямувала до лагуни. Коли я майже порівнялася з пеньком, з-за нього виступив чоловік!
— Чи вода в лагуні питна? — швидко й безладно випалила я.
— Ні,— хрипло відповів він,— але якщо хочете, я можу дати.
Я спішно відмовилась, а він, на мою велику втіху, несподіванно повернувся і пішов геть. Тремтячи зі страху, я поспішно повернулася і розповіла про все Марджері. Ми швидко зняли намет, зібралися і пішли. Пізніше нам сказали, що цей чоловік щойно вийшов з тюрми.
Незважаючи на те що в Австралії на золотих полях у 1937 році часто таборилися золотошукачі, ми були іншого роду шукачами. Ми шукали цінних для Бога людей.
Моя сім’я
Сто років тому мій батько був ковалем у невеличкому селі Порпенке в штаті Вікторія. Там же в 1895 році я народилась і росла разом із чотирма старшими братами поблизу річки Овенс, коло підніжжя гори Буффало. Мої батьки регулярно приходили в Об’єднану церкву, а я ходила в недільну школу на уроки релігії, де керівником був мій батько.
У 1909 році під час сильного шторму в моєї матері був серцевий приступ і вона померла на руках мого батька. Пізніше, на початку 1914 року, один із моїх братів утік з дому, а через декілька годин його повернули нам мертвого. Він покінчив життя самогубством. Наш смуток ще більше поглиблювало церковне вчення про те, що він піде в пекло, оскільки, як було сказано, самогубство є непростимим гріхом.
Потім, у тому ж році, вибухнула перша світова війна і двох моїх братів записали у заморську службу. Жахливі новини про кровопролиття та страждання спонукали нас, шістьох молодих жінок, разом з нашим батьком розпочати вивчення біблійної книги Івана.
Пошук правдивого скарбу
В Елен Хадсон був примірник книжки Чарльза Тейза Рассела «Час вже близько» (англ.). Її захоплення цією книжкою вплинуло на всю нашу групу. Коли Елен довідалась, що книжка є лише одним томом із шеститомної збірки «Дослідження Святого Письма» (англ.), вона написала листа до Товариства дослідників Біблії в Мельбурні і попросила вислати решту книжок із цієї серії. Члени нашої групи погодились послуговуватися першим томом, під назвою «Божий плян віків», для наших щотижневих вивчень.
Уявіть собі, яку радість відчули ми з батьком, коли дізнались, що немає вогняного пекла. Було розвіяно страх перед тим, що мій брат ув’язнений у пекельному вогні. Ми взнали правду про те, що мертві перебувають у несвідомому стані, наче у сні, їх ніде немає і вони не зазнають мук (Екклезіяста 9:5, 10; Івана 11:11—14). Дехто з нашої групи біблійного вивчення вирішив йти до сусідів, щоб проповідувати істини, про які ми самі довідались. Ми ходили пішки до поблизьких домів, але для того, щоб дістатися до жителів сільських місцевостей, ми користувалися велосипедами та кабріолетом.
Моє перше знайомство з проповідуванням від дому до дому випало на свято Дня укладення угоди про перемир’я, яка поклала край першій світовій війні, а саме, 11 листопада 1918 року. Троє осіб з нашої групи вивчення проїхали 80 кілометрів до міста Уонгаратта, щоб розповсюджувати там буклет «Кафедра народів» (англ.). Через декілька років під час проповідницького призначення в одній малонаселеній місцевості зі мною трапилась згадана на початку пригода.
У 1919 році я побувала на конгресі Дослідників Біблії в Мельбурні. Тут 22 квітня 1919 року я символізувала своє присвячення Єгові зануренням у воду. Цей духовний банкет поглибив мою вдячність за духовний скарб, яким є небесне Царство та земна організація Єгови (Матвія 13:44).
Після конгресу я не повернулася відразу додому, але прийняла запрошення долучитися на місяць у проповідуванні до Джен Ніколсон, яка була повночасним проповідником. Нашим призначенням стали сільськогосподарські та скотопромислові селища вздовж річки Кінґ. Усього декілька років тому ця гірська місцевість була місцем зйомок фільму «Людина з-над Сніжної ріки».
У 1921 році ми отримали гарну допомогу для біблійного вивчення — книжку «Гарфа Божа». Коли батько почав використовувати її як підручник на своїх уроках у недільній школі, багато батьків запротестували і попросили більше цього не робити. Він негайно виконав це прохання. Потім ми отримали брошурку «Пекло» (англ.) з її інтригуючими питаннями на обкладинці — «Що це таке? Хто там є? Чи вони можуть вийти звідти?». Батько настільки захопився ясними біблійними доказами стосовно цього питання, що негайно почав розповсюджувати примірники цієї брошурки від дому до дому. Він розповсюдив сотні примірників у нашому селі, а також у поблизьких сільських місцевостях.
Проповідницькі подорожі з батьком
Зрештою батько придбав автомобіль, щоб доїжджати із звісткою про Царство до людей в інших районах. Будучи ковалем, він краще знався на конях, тому водієм автомобіля стала я. Спочатку ми ночували в готелях. Пізніше, коли побачили, що це занадто дорого, почали ночувати просто неба.
Батько переробив передні сидіння в автомобілі на розкладні, і я могла спати в ньому. Для батька ми ставили невеличкий намет. Після декількох тижнів такого життя ми поверталися до Порпенке, де батько знову відчиняв свою ковальську майстерню. Ми завжди дивувалися тому, що весь час мали багато замовників, завдяки яким могли покривати кошти своїх наступних проповідницьких подорожей.
Чимало схильних людей радо відгукувалися на наші візити і зрештою погоджувалися на домашні біблійні вивчення. У тому районі, де на початку служила наша групка з Порпенке, нині є сім зборів із власними Залами Царства. Справді, хто може «погорджувати днем малих речей»? (Захарія 4:10).
У 1931 році ми з батьком вирушили в майже 300-кілометрову подорож вибитими дорогами, щоб побувати на спеціальному зібранні, де ми отримали своє нове ім’я — «Свідки Єгови». Ми обоє були в захопленні від цього унікального біблійного імені (Ісаї 43:10—12). Воно визначало нас конкретніше, ніж менш характерна назва «Міжнародні Дослідники Біблії», під якою нас знали до того часу.
Колись під час проповідування в містечку Бетанґа я зустрілась із місцевим служителем Церкви Англії. Він розізлився і пішов по домах, де ми залишили багато книжок, вимагаючи від людей повернути йому ці книжки. Потім він очолив публічне спалення книжок у центрі містечка. Але його негідний вчинок несподівано обернувся проти нього.
Коли я повідомила бюро філіалу Товариства про те, що сталося, було надруковано відкритого листа, в якому засуджувалося вчинки цього священика. Також багато Свідків, послуговуючись своїми автомобілями, організували розповсюдження листа по цілому районі. Коли ми з батьком знову приїхали в це містечко, то змогли розповсюдити ще більше книжок, ніж колись. Городян дуже цікавило те, що було в «забороненій» літературі!
Першим на північному сході Вікторії, хто сприйняв біблійну правду завдяки нашому проповідуванню, був Мілтон Ґібб. Після наших відвідин він ретельно вивчав усі залишені нами публікації Товариства. Якось під час наших повторних відвідин він здивував нас, сказавши: «Тепер я ваш учень».
Хоча мені сподобалось його рішення, я пояснила: «Ні, Мілтоне. Ви не можете бути моїм учнем».
— Добре, тоді я учень Рутерфорда [тодішнього президента Товариства Вартової башти].
Я знову наголосила: «Також не можете бути учнем Рутерфорда, а тільки Христа».
Мілтон Ґібб виявився одним із багатьох дорогоцінних скарбів, у пошуках яких я провела чимало років. Він і двоє його синів є християнськими старійшинами, а також інші члени його сім’ї є активними членами збору.
Знесення багатьох випробувань
Незважаючи на заборону, накладену на діяльність Свідків Єгови в Австралії в січні 1941 року, ми проповідували далі, послуговуючись лише Біблією. Потім моє піонерування, або повночасне служіння, припинилося, коли я поїхала додому, щоб доглядати за своїм серйозно хворим батьком. Згодом я також захворіла і повинна була піти на складну операцію. Поверталася я до здоров’я досить довго, але я відчула на собі правдивість Божої обіцянки: «Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе!» (Євреїв 13:5). Одна християнська сестра запевнила мене, сказавши: «Пам’ятай, Флоро, ти не одна. Єгова завжди біля тебе».
Через 13 тижнів хвороби мого дорогого батька прийшов його остаточний день. Смерть закрила йому очі 26 липня 1946 року. Він вповні наситився життям, маючи небесну надію (Филип’ян 3:14). Отже, у віці 51 року після того, як провела з батьком більшість своїх ранніх років, я залишилася сама. Згодом я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ми одружилися в 1947 році і разом почали піонерувати. Але той щасливий час тривав не довго, у 1953 році він мав інсульт і став інвалідом.
Від цього дуже постраждало мовлення мого чоловіка, і стало майже неможливо спілкуватися з ним. Найважче було доглядати за ним. Розумове напруження в намаганні зрозуміти те, що він з усіх сил хотів сказати, було справді великим. Хоч ми жили у відлюдному районі, де поблизу не було збору, Єгова не залишив нас у ті важкі роки. Я мала всю нову потрібну організаційну інформацію, а також постійну духовну поживу через журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Мій чоловік помер 29 грудня 1957 року.
Служіння в Аделаїді
Я знову сама. Що ж мені робити? Чи після майже п’ятирічної перерви мене приймуть знову в повночасне служіння? Мене прийняли, і я, продавши свій дім, зі свіжими силами розпочала піонерську працю в столичному місті Південної Австралії, Аделаїді. У той час там треба було піонерів, і мене призначили до збору «Проспект».
Через страх перед міським дорожнім рухом я продала свій автомобіль і пересіла на велосипед. Я їздила на ньому до 86 років, і в моєму районі мене назвали «жіночкою на синьому велосипеді». З бігом часу я ставала все більш нервовою під час дорожнього руху — мені здавалося, що постійно хитається переднє колесо мого велосипеда. Мій терпець урвався, коли одного разу пополудні я в’їхала в живопліт. «Вистачить»,— сказала я собі, і знову, як колись, я почала ходити пішки.
Декілька років тому під час обласного конгресу я відчула, що мої ноги підводять мене, і згодом мені зробили дві операції на тазостегнові суглоби. Після операції я почувалася добре доти, доки мене не збив з ніг великий собака. Через це потрібно було додаткового лікування, і відтоді, щоб пересуватися, мені потрібно «ходунків». Мій розум ще досить активний. Один брат висловився про це наступними словами: «Складається враження, що твоє старіюче тіло не може триматися нарівні із твоїм світлим розумом».
За багато років я побачила зріст, розширення та розділення зборів в Аделаїді. Тоді, у 1983 році, коли мені було 88 років, я виїхала з Аделаїди до однієї сім’ї в місто Кіабрам (штат Вікторія), де я провела десять щасливих років. Я досі можу ходити в проповідницьке служіння, брати́ зі збору завозять мене до людей, які регулярно беруть від мене журнали. Ці люди радо підходять до автомобіля, тому я можу розмовляти з ними.
Роздумуючи про своє життя, яке триває понад 98 років, я з теплотою на серці згадую багатьох щиро вірних та відданих осіб, які славили зі мною Єгову, зокрема мого чудового батька. Здається, що я пережила всіх вірних осіб, які були моїми партнерами в піонерському служінні. Але якою ж радістю буде для мене з’єднатися з тими, хто поділяє надію на нагороду життя в Божому небесному Царстві, яке є справжнім дорогоцінним скарбом!
[Ілюстрація на сторінці 28]
Я охрестилась 22 квітня 1919 року.
[Ілюстрація на сторінці 31]
Я все ще радісно служу Єгові, хоча мені незабаром 100 років.