Обіцянка, якої я постановив триматися

РОЗПОВІВ МАР’ЯН ЦИБУЛЬСЬКИЙ

ЛЮТИЙ 1945 року. Я був 20-річним солдатом радянської армії, яка відкинула німців на сотні кілометрів назад до їхньої країни. Щоденно я бачив жахи війни й те, як довкола гинули мої товариші. Ми були на підступах до німецького міста Бреслау, тепер Вроцлав (Польща). Якось увечері, змучений різаниною і стражданнями, я пообіцяв Богові, що, коли він допоможе мені щасливо повернутися додому, я присвячу своє життя виконанню його волі.

Через три місяці Німеччину було розбито. Після демобілізації, у грудні 1945 року, я ледве дістався до рідного села мого батька Рогізно, неподалік від Львова. Наступного ранку я зустрівся зі Свідком Єгови й отримав ґрунтовне свідчення про Боже Царство. Хоча я вже трохи знав про Біблію і навіть читав деяку літературу Свідків, тепер це дійшло до мого серця. Я зрозумів, що ця зустріч має зв’язок з моєю обіцянкою.

Продовжую дотримуватися своєї обіцянки

Згодом я влаштувався вчителем у початковій школі. Але не минуло й двох років, як голова обласного відділу народної освіти сказав, що дітей слід виховувати в дусі атеїзму, і мене розрахували. Десь з того часу, у травні 1947 року, я почав брати участь зі Свідками Єгови у праці публічного проповідування. Свідки порадили мені переїхати на південь, до міста Борислава, де я швидко знайшов роботу й почав працювати електромонтером.

У Бориславі я зустрівся з людьми, які стали Свідками ще в 30-х роках. Вони мали чимало біблійних публікацій, які я багато читав, зокрема томи «Викладів Сьвятого Писання» і більшість книжок, написаних братом Джозефом Ф. Рутерфордом, колишнім президентом Товариства Вартової башти. Я також читав старі примірники «Вартової башти» й «Золотого віку» (тепер «Пробудись!»), які мали декотрі Свідки. Але найбільше враження на мене справила збірка листів німецьких Свідків, засуджених на смерть під режимом Гітлера. Ці листи були перекладені на польську, розмножені на ротаторі й потім складені у формі брошурки. Пізніше із спогадів про непорочність німецьких братів я черпав сили, щоб зносити випробування.

Зрештою, 1949 року я охрестився в одному із ставів міста Борислава і цим офіційно виконав обіцянку, яку дав на фронті, що буду служити Богові. Але тепер ця обіцянка ґрунтувалася на точному знанні.

Починаються випробування

Згодом мене звільнили з роботи. Тому в лютому 1950 року я переїхав у сусіднє місто Стрий, де знову знайшов роботу в міській електромережі. Християнські брати тепло прийняли мене й навіть попросили виголосити промову на щорічному Спомині смерті Ісуса Христа, який проводився через декілька тижнів.

У той час посилювалися провокації проти Свідків і залякування їх. За нами стежили органи КДБ (Комітету державної безпеки). Ми дотримувалися всіх застережних заходів і були готові до можливих арештів та допитів. На зібраннях ми співали пісень Царства й це допомагало нам залишатися духовно міцними.

Третього липня 1950 року мені запропонували підписати Стокгольмську відозву, яка вимагала безумовної заборони атомної зброї, а її, за певними даними, підписало понад 273 000 000 осіб, переважно громадяни комуністичних країн. Коли я відмовився, обґрунтовуючи це нейтралітетом у справах політики, мене знову звільнили. Після цього арешт, суд і вирок на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

Від табору до табору

У грудні 1950 року багатьох з нас посадили у вагони для худоби й відправили етапом десь за 3000 кілометрів у район північних Уральських гір, які розмежовують європейську та азіатську частину Росії. Тепер мене переводили з одного табору до іншого. Усюди те саме — підневільна праця та вбога їжа. За два-три місяці такої непосильної праці молоді, здорові чоловіки перетворювалися у живих трупів. Чимало померло. Ми б не наважилися й мріяти про виживання, зокрема ті з нас, хто був засуджений на такий довгий строк.

Цілий рік я не мав біблійної літератури й зв’язку з іншими Свідками, а це було найважчим для мене. Така ізоляція була справжньою мукою. Але я зміцнявся духовно, коли мене слухали деякі в’язні, котрим розповідав про Боже Царство. Зрештою, я отримав відповідь на мої палкі молитви, і мене перевезли етапом десь за 2000 кілометрів на південний схід до великого комплексу таборів у новозбудованому місті Ангарську в Східному Сибіру. Там будувався великий хімкомбінат і більшість роботи виконували в’язні.

Мене призначили до 13-го табору неподалік від будівельного майданчика. Там я відразу зустрів інших Свідків, які дали мені найпізніші примірники «Вартової башти» та «Інформатора», як тоді називалося «Наше служіння Царству». Це був справжній духовний бенкет! Але звідки було все це?

У квітні 1951 року до Сибіру з України вислали тисячі Свідків, багатьох з них в околиці Ангарська. Ці брати діставали й таємно розмножували «Вартові башти» та інші публікації, а потім переправляли їх у табори. Ми також змогли дістати Біблію. Потім розділили її на декілька частин і розподілили між собою. Отже на випадок обшуку було б вилучено тільки певну частину. У таборах ми навіть проводили вивчення «Вартової башти» й Школу теократичного служіння!

Восени 1952 року мене перевели до 8-го табору. А в березні ми відзначали Спомин у маленькій комірчині, камері зберігання особистих речей в’язнів. Було присутніх тільки 12 осіб — троє Свідків і дев’ятеро зацікавлених. Начальство табору якось дізналося про наше зібрання й мене як «злісного порушника» перевезли до 12-го штрафного табору. У цьому таборі вже було п’ять Свідків, яких також покарали за проповідування. Там нас змусили копати величезний котлован тільки кирками та лопатами.

Багато в’язнів у 12-му таборі були рецидивістами. Начальство було переконане, що перебування між ними деморалізує нас. Але ми розмовляли з цими людьми про Боже Царство та співали пісень Царства в бараках. Якось після співу пісень ватажок цього табору підійшов до Свідка й сказав: «Нехай тільки хтось торкнеться до вас, я відірву йому голову!» Навіть декотрі зі злочинців навчилися наших мелодій Царства й підхоплювали їх!

Улітку 1953 року багатьох Свідків з інших таборів привезли до 1-го табору. Спочатку в 1-му таборі було 48 Свідків, але не минуло й трьох років, як це число зросло до 64. Так, у той час 16 осіб стали на бік біблійної правди й охрестилися! Хоча начальство табору завжди стежило за виявами релігійної діяльності, ми могли проводити зібрання й хрещення в табірній лазні, бо завідувачем її був Свідок.

Свобода й сім’я

У 1956 році більшість Свідків звільнили з таборів, і внаслідок цього вісники доброї новини роз’їхались у всі кінці величезної території Радянського Союзу. Мій 25-річний вирок було скорочено до 10 років, а зрештою — до шести з половиною років. Тому в лютому 1957 року мене також звільнили.

Спочатку я поїхав у сибірське місто Бірюсинськ, приблизно 600 кілометрів на північний захід від Ангарська. У цей район заслали багато українських Свідків, і мені було радісно розмовляти з ними й дізнаватися про братів та сестер, яких ми спільно знали. Звідти я повернувся до Борислава, в Україні, де жила сестра Євгенія Бачинська. Її випустили з в’язниці за рік до мене.

Євгенія була непохитною сестрою, яку 1950 року засудили до смертної кари за проповідницьку діяльність. А втім, після 18 днів перебування в камері смертників, найвищу міру покарання замінили на 25 років ув’язнення в таборах суворого режиму. Під кінець 1957 року, коли я повернувся в Україну, ми одружилися. Після одруження ми хотіли оселитися в Бориславі, де я охрестився дев’ять років перед цим. Але мені дали 48 годин, щоб я вибрався за межі України!

Я подався на Кавказ, на півдні Росії, де ми пізніше зустрілися з Євгенією. Однак, проживши там приблизно шість місяців у маленькому сарайчику, ми виїхали в Бірюсинськ до наших засланих християнських братів і сестер. У п’ятьох зборах Бірюсинська було коло 500 вісників, і мене призначили головуючим наглядачем одного з них. У 1959 році нам народилася дочка Оксана, а за нею, в 1960 році,— Мар’яна. Із сповитку вони завжди були на зібраннях і виростали у духовному ритмі зборової діяльності в Сибіру.

Сибірські органи влади були відносно терпимими до нашої зборової діяльності, принаймні порівняно із суворими обмеженнями нашої праці в Україні. І все-таки було нелегко збиратися цілим збором. Похорони були для нас нагодами збиратися більшою кількістю. При цьому декілька братів виголошували повчальні біблійні промови. Але коли органи влади зрозуміли наш маневр, вони негайно вжили заходів. Наприклад, якось представники органів зупинили похоронну процесію, насильно забрали труну на кладовище й самі закопали її в землю.

Назад в Україну

У 1965 році ми повернулися в Україну, до Кременчука. У цьому місті, яке лежить коло 800 кілометрів на схід від Борислава, було всього 12 Свідків. Ми прожили там приблизно п’ять років. Протягом усього того часу я служив зборам роз’їзним наглядачем. У 1969 році, коли наші дівчата мали дев’ять і десять років, нам порадили переїхати на південь, щоб допомагати братам у місті Молочанську.

У Молочанську мене викликали до КДБ на кількагодинну розмову. На розмови мене виклика́ли аж шість разів! Під час кожної розмови мені обіцяли світле майбутнє, якщо я відмовлюся від згубних зв’язків з «єговістами». Кінець кінцем, терпець КДБ увірвався, і мене з іншим Свідком засудили на рік ув’язнення.

Після звільнення, у 1973 році, ми із сім’єю переїхали до селища в околицях Кременчука. Там ми конспіративно проводили християнські зібрання в нашому домі, в тому числі й 1974 року відзначання Спомину Христової смерті. Вранці наступного дня у нас відбувся обшук і мене заарештували.

Суд, виправно-трудовий табір і заслання

Мій суд був закритим, а вхід у зал був тільки за запрошеннями. Аудиторія складалася з еліти суспільства — начальство й громадські діячі. Я відмовився від адвоката, тому отримав 45 хвилин для свого захисту. За день перед судом Євгенія й обидві дочки клякнули на коліна та молилися, але не про м’якший вирок чи про помилування,— вони молилися про те, щоб було дане ґрунтовне свідчення про Царство й святе ім’я Єгови.

Почався суд, і суддя зачитала декілька уривків із журналів «Вартова башта» й «Пробудись!». Присутні не так відреагували, як вона сподівалася. Коли люди почули, що цей злий світ припинить своє існування в Армагеддоні й що Боже Царство правитиме над землею, вони були приголомшені — непевні, у що вірити. Незабаром суддя зрозуміла свою помилку, тому під час моїх кінцевих аргументів вона намагалася надолужити втрачене, постійно перериваючи мене. Але, читаючи безпосередньо з наших публікацій, суддя допомогла дати гарне свідчення, і моє серце співало з радості. Мене засудили до п’яти років суворого режиму й наступних п’яти років заслання.

Я провів п’ять років серед рецидивістів на далекій півночі у таборі суворого режиму селища Йодва в Комі АРСР. У той час у мене було багато нагод свідчити про Царство приблизно 1200 в’язням, а також начальству табору. Після звільнення 1979 року мене перевезли до місця заслання у Воркуту, що за Північним полярним колом. Невдовзі я знайшов у Воркуті роботу й житло, і моя сім’я змогла переїхати до мене.

Воркута відома тим, що вона побудована на кістках в’язнів, у тому числі й багатьох Свідків, які були в’язнями в попередніх десятиріччях. Нині це звичайне місто, а від численних таборів не залишилося й сліду. Але у вічній мерзлоті Воркути та її околицях лежить чимало мучеників, які віддали своє життя заради хвали Єгови.

Радість через релігійну свободу

У 1989 році ми поїхали з Воркути до Польщі на два міжнародні конгреси Свідків Єгови. Ми не соромилися сліз радості, які заливали нам очі, коли бачили, як десятки тисяч християнських братів і сестер у Варшаві й Хожові втішаються радісним спілкуванням і не бояться арешту. Мрія стала реальністю. Ми повернулися у Воркуту з посиленою рішучістю служити справам Царства.

А втім, клімат за Північним полярним колом суворий, і здоров’я Євгенії було розладнане. Тому пізніше, того самого року, ми переїхали назад до Кременчука, де радіємо в служінні Єгові, бо тепер маємо більшу свободу. Обидва зяті є старійшинами у зборі тут, в Україні. А наші дочки, хоча й мають чотирьох дітей, є піонерками, тобто повночасними служителями.

Час від часу мені пригадується фронт у 1945 році й обіцянка, яку я склав понад півсторіччя тому. Щоб я зміг триматися її, Єгова дав мені точне знання, те саме знання, яке допомагає мільйонам інших складати таку саму обіцянку — вічно служити Єгові.

[Карта/Ілюстрація на сторінці 23]

РОСІЯ

Воркута

Львів

Борислав

УКРАЇНА

Кременчук

Молочанськ

Кавказ

Бірюсинськ

Ангарськ

З двома дочками, їхніми чоловіками й чотирма онуками.

[Відомості про джерело]

Mountain High Maps® Copyright © 1997 Digital Wisdom, Inc.