Після Бухенвальда я знайшов правду

Я ВИРІС у Греноблі (Франція) у 1930-ті роки. Мій вчитель німецької мови, француз за походженням, був фанатичним нацистом. У школі він завжди твердив, що німецька мова одного дня «стане корисною». Проте більшість наших учителів — ветеранів першої світової війни — тривожилась у зв’язку із зростанням нацизму в Німеччині. Оскільки ставало все більше й більше очевидним наближення війни, то я теж стурбувався.

У 1940 році, на початку другої світової війни, я втратив улюбленого дядька у великій битві на річці Сомма. Мені було дуже боляче, але тоді я ще був занадто молодим, щоб поповнити ряди французької армії. Однак через три роки, під час окупації Франції Німеччиною, я мав можливість використати своє креслярське вміння у Французькому Опорі. Я відзначився в підроблюванні підписів, а також виготовляв фальшиві гумові печатки німців. Я отримував стільки задоволення від такого роду боротьби з ворожими окупантами, що комуністичні погляди моїх співучасників мало що значили для мене в той час.

Заарештований

Одинадцятого листопада 1943 року місцева організація Опору закликала до демонстрації на честь припинення воєнних дій першої світової війни. Але французькі війська своїми автомобілями закрили доступ до мосту, що вів до військового пам’ятника, і заохочували нас розійтися по домах. Тоді наша процесія вирішила марширувати до іншого військового пам’ятника, що був у центрі міста. Але ми забули про одне. Пам’ятник знаходився дуже близько від управління гестапо.

Нашу групу швидко оточили озброєні солдати, які вишикували нас у ряд напроти стіни. Коли солдати пересунули нас, то знайшли на землі декілька револьверів. Оскільки їхні власники не хотіли признатися, то солдати відпустили тільки жінок та молодь віком до 16 років. Таким чином, у 18-літньому віці мене ув’язнили разом з іншими 450 полоненими. Через декілька днів нас перевели в тимчасовий табір поблизу Комп’єня, що на півночі Франції.

По дорозі до Німеччини

Сімнадцятого січня 1944 року я вперше — але, на жаль, не востаннє — зустрівся з німецькими солдатами, каски яких з лівого боку прикрашала свастика, а з правого — ініціали СС (Schutzstaffel). Вони зібрали сотні в’язнів, і ми повинні були йти пішки до станції Комп’єнь. Нас буквально заштовхали ногами до залізничних товарних вагонів. Тільки в моєму вагоні було 125 в’язнів. Протягом трьох днів і двох ночей ми нічого не їли й не пили. Протягом декількох годин найслабші вже впали й по них ходили. Через два дні ми прибули в Бухенвальд, що біля Веймара, в центральній частині Німеччини.

Після дезинфекції та гоління голови мені дали регістраційний номер 41 101 і класифікували як «комуніста-терориста». Під час карантину я зустрів священика-домініканця Мішеля Ріке, який став відомим після війни за свої проповіді в соборі Паризької богоматері. Разом з іншими молодими людьми мого віку я запитав його, чому Бог допускає такий жах. Він відповів: «Ви повинні пройти через багато страждань, щоб бути достойними піти на небо».

Повсякденне життя

Всім, хто жив у шістдесят одному бараці, треба було вставати близько пів до п’ятої вранці. Ми виходили оголені по пояс і часто пробивали лід, щоб умитися. Незалежно від того, чи здоровий, чи хворий, кожен повинен був це виконувати. Потім наставав час роздачі хліба — давали від 200 до 300 грамів на день несмачного хліба зі шматочком маргарину та ще з чимось, яке здалека нагадувало джем. О 5.30 ранку всіх збирали на перекличку. Який жах виносити на власних спинах померлих вночі! Їдкий запах диму від спалених трупів нагадував нам про наших товаришів. Нас переповнювало відчуття огиди, відчаю та ненависті, бо ми знали, що з нами може статися те ж саме.

Моя робота в другій будівельній команді полягала в безцільному копанні канав. Як тільки канава завглибшки в 2 метри була вирита, ми її знову старанно закопували. Робота починалася вранці о 6.00 з півгодинною перервою в обідній час, після чого ми продовжували працювати до 7.00 вечора. Вечірня перекличка, здавалося, не мала кінця. Вона могла продовжуватися до півночі тоді, коли в німців були великі втрати на російському фронті.

Відмінна група

Кожного, хто намагався втекти з табору, можна було впізнати, бо всі ми мали нерівні стрижки. Наше волосся підстригалося з полоскою виголеною чи дуже коротко підстриженою посередині або з боків. Проте деякі в’язні мали нормальні стрижки. Ким вони були? Голова нашого барака задовольнив нашу цікавість. «Вони — Бібельфоршери (Дослідники Біблії)»,— сказав він. «Але що Дослідники Біблії роблять у концентраційному таборі?» — здивувався я. «Вони тут тому, що поклоняються Єгові»,— повідомили мені. Єгова! Це було вперше, коли я почув Боже ім’я.

Зрештою мені вдалося трохи більше взнати про Дослідників Біблії. Більшість з них були німці. Деякі з них були в концентраційному таборі з середини 1930-их років за відмову підкорятися Гітлеру. Їх могли звільнити, але вони відмовлялися здаватися. СС використовувало їх як особистих перукарів, їм давали спеціальні завдання, які вимагали надійних робітників,— то була робота на адміністративних посадах. Найбільше заінтригували нас їхній спокій, цілковита відсутність ненависті або духу протесту та помсти. Я не міг цього зрозуміти. На жаль, у той час я ще не знав німецької мови настільки, щоб спілкуватися з ними.

Поїзд смерті

Оскільки наближалися союзники, в’язнів направляли в табори, розташовані всередині країни, і котрі були страшенно переповнені. Ранком 6 квітня 1945 року СС взяло з-поміж нас 5000 і примусило йти пішки 9 кілометрів по дорозі на Веймар. Нездатних просуватися з колоною холоднокровно розстрілювали в шию. Коли ми, нарешті, досягли станції Веймар, то забралися у відкриті товарні вагони, і поїзд рушив. Протягом 20 днів поїзд повз від одної залізничної станції до іншої через всю Німеччину і потім в’їхав у Чехословаччину.

Одного ранку частину нашого поїзда перевели на запасну колію. Солдати поставили кулемети, які зняли з передка, відкрили двері вагона і винищили всіх російських в’язнів, що були там. Причина? Вночі дванадцять в’язнів вбили своїх конвоїрів і втекли. Навіть і сьогодні я все ще пам’ятаю, як кров із вагона стікала на залізничну колію.

Кінець кінцем, поїзд прибув у Дахау, де через два дні нас звільнила американська армія. Під час всієї 20-денної поїздки єдиною нашою поживою було декілька сирих картоплин і трохи води. Із 5000, що були спочатку, залишилося живими лише 800. Багато інших померло трохи пізніше. Щодо мене, то більшу частину дороги я сидів на трупі.

Новий крок

Після мого визволення нічого не здавалося більш природним, як активно підтримувати Французьку комуністичну партію, оскільки в Бухенвальді я мав близький зв’язок із багатьма її членами, включаючи й визначних осіб. Я став помічником секретаря осередку в Греноблі, і мене заохотили піти на курси підготовки керівних працівників у Парижі.

Проте незабаром я розчарувався. Нас запросили взяти участь у параді, що проводився в Парижі 15 листопада 1945 року. Товариш, відповідальний за нашу групу, отримав гроші для нашого житла, однак він, здавалося, не дуже хотів використати їх для нас. Ми були змушені нагадати йому про принципи чесності та дружби, що, як вважалося, зв’язують нас. Я також почав усвідомлювати, що визначні особи, котрих я знав, просто не відали, як розв’язати світові проблеми. До того ж більшість з них була атеїстами, а я вірив у Бога.

Пізніше я переїхав у Ліон, де продовжував працювати креслярем. У 1954 році мене відвідало двоє Свідків Єгови, і я передплатив «Пробудись!». Через два дні мене навідали чоловік та одна із жінок, які були вже раніше. Ми разом із дружиною ясно зрозуміли, що обоє цікавимося духовними речами.

Під час наступних розмов я пригадав собі людей під назвою Бібельфоршери в Бухенвальді, які залишилися вірними своїй вірі. Тільки потім я усвідомив, що ці Бібельфоршери та Свідки Єгови були тими самими людьми. Завдяки вивченню Біблії, ми разом з дружиною стали на сторону Єгови й охрестилися у квітні 1955 року.

Мої спогади такі свіжі, начебто все це трапилося вчора. Я не жалкую про свої минулі тяжкі випробування. Вони зміцнили мене й допомогли побачити, що ці світові уряди майже нічого не можуть принести. Хоч особисті переживання тільки певною мірою можуть допомогти іншим, я був би щасливий, якщо б мій досвід міг допомогти молодим людям сьогодні побачити обман цього світу й постійно шукати добрих, справедливих цінностей справжнього Християнства, якого вчив Ісус.

Сьогодні страждання та несправедливість є частиною повсякденного життя. Як і люди під назвою Бібельфоршери в концентраційних таборах, я також чекаю приходу кращого нового світу, де, замість насильства та фанатичного ідеалізму, буде існувати братерська любов і справедливість. Тим часом я як старійшина стараюся служити Богові та Христові якнайкраще разом зі своєю дружиною, дітьми та онуками (Псалом 111:7, 8). (Розповів Рене Сегла).

[Ілюстрації на сторінці 28]

Зверху: Перекличка в таборі.

Зліва: В’їзні ворота в Бухенвальд. Напис повідомляє: «Кожному своє».

[Ілюстрації на сторінці 29]

Зверху: Крематорій у Бухенвальді.

Зліва: По шістнадцять в’язнів у кожному ряду.