Служіння Богові незважаючи на загрозу смерті

РОЗПОВІВ ЖОАУ МАНКОКА

Двадцять п’ятого червня 1961 року солдати перервали наше християнське зібрання в Луанді (Ангола). Тридцятьох з нас забрали до в’язниці і так жорстоко побили, що через кожних півгодини солдати вертались подивитись, чи хтось не помер. Деякі з них казали, що наш Бог мусить насправді існувати, якщо ми всі вижили.

ПІСЛЯ цього мене тримали у в’язниці в Сан-Паулу п’ять місяців. А протягом наступних дев’яти років переводили з однієї в’язниці до іншої, і я переніс ще більше побоїв, злигоднів і допитів. Незабаром після звільнення у 1970 році мене знову заарештували й цього разу відправили у ганебний табір смерті в Сан-Ніколау (тепер Бентіаба). Мене протримали там два з половиною роки.

Але чому, певно, здивуєтесь ви, мене, законослухняного громадянина, ув’язнили за те, що я говорив іншим про свої біблійні вірування? Де я вперше почув добру новину про Боже Царство?

Поблагословлений доброю освітою

Я народився у жовтні 1925 року біля містечка Макела-ду-Зомбу на півночі Анголи. Коли 1932 року тато помер, мама відправила мене жити до свого брата в Бельгійське Конго (тепер Демократична Республіка Конго). Насправді вона не хотіла цього робити, просто вона не могла мене забезпечувати.

Мій дядько був баптистом і заохочував мене читати Біблію. Хоча я став членом його церкви, те, чого я навчався, не заспокоїло мого духовного голоду; також я не був заохочений служити Богові. Однак дядько відправив мене до школи й допоміг здобути добру освіту. Серед усього іншого, я навчився говорити по-французьки, а з часом і по-португальськи. По закінченні школи я влаштувався працювати радіотелеграфістом на центральній радіостанції в Леопольдвілі (тепер Кіншаса). Згодом, коли мені виповнилось 20 років, я одружився на Марії Пова.

Нова релігійна течія

Цього ж 1946 року я попав під вплив добре освіченого ангольця, який був диригентом хору в баптистській церкві. Він прагнув освічувати і піднімати духовний рівень людей, які говорили мовою конго й жили на півночі Анголи. Він дістав португальський переклад англійської брошурки «Царство. Надія Світа», виданої Товариством Вартової башти і розповсюджуваної Свідками Єгови.

Диригент переклав цю брошурку мовою конго й за допомогою неї щотижня проводив біблійне обговорення з групою ангольців, які працювали в Бельгійському Конго. Я також належав до тієї групи. З часом диригент написав до всесвітнього центру Товариства Вартової башти в Сполучені Штати Америки і отримав більше літератури. Однак він передавав нам інформацію, змішану з церковними вченнями. Тому я не міг чітко відрізнити правдиве християнство від небіблійних вчень загальновизнаного християнства.

Усе ж я зауважив, що біблійна звістка, яка містилась у літературі Товариства Вартової башти, відрізнялась від усього, що я коли-небудь чув у баптистській церкві. Наприклад, я дізнався, що Біблія надає великого значення Божому особистому імені Єгова і що правдиві християни відповідно називають себе Свідками Єгови (Псалом 83:18, НС; Ісаї 43:10—12). До того ж моє серце зігріла біблійна обіцянка вічного життя на райській землі для тих, хто буде вірно служити Єгові (Псалом 37:29; Об’явлення 21:3—5).

Хоча мої знання біблійної правди були обмежені, я почувався подібно до пророка Єремії, який не міг стримати палкого бажання говорити про свого Бога Єгову (Єремії 20:9). Члени нашої групи вивчення Біблії ходили зі мною проповідувати від дому до дому. Я навіть проводив публічні зібрання в саду мого дядька, а щоб запрошувати людей, використовував надруковані запрошення. І приходило аж по 78 осіб. Так під керівництвом диригента-ангольця була сформована нова релігійна течія.

Перші ув’язнення

Я не знав, що в Бельгійському Конго всі течії, які мали зв’язок з Товариством Вартової башти, були заборонені. Тож 22 жовтня 1949 року декількох з нас арештували. Перед початком процесу суддя говорив зі мною особисто і намагався вжити заходів, аби звільнити мене, оскільки він знав, що я державний працівник. Але щоб здобути свободу, я мусив зректися тої релігійної течії, яка утворилася в результаті нашої проповіді. Та на це я не погодився.

Протримавши нас у в’язниці два з половиною місяці, влада вислала тих, хто були ангольцями, назад в нашу країну. Однак коли ми повернулися в Анголу, португальська колоніальна влада також з підозрою поставилась до нашої діяльності та обмежила нашу свободу. Все більше членів нашої релігійної течії приїжджало з Бельгійського Конго, і по всій Анголі нас зрештою нараховувалось понад 1000 осіб.

Через деякий час до нашої течії приєднались послідовники відомого релігійного провідника Саймона Кімбанґу. Ці люди не хотіли вивчати літературу Товариства Вартової башти, бо вважали, що Біблію може пояснювати тільки спіритичний медіум. Більшість членів нашої течії, в тому числі і диригент, який залишався керівником, підтримували такий погляд. Я гаряче молився, щоб Єгова зв’язав нас зі справжнім представником Товариства Вартової башти. Я надіявся, що ця людина переконає всіх з нашої релігії прийняти біблійну правду й відкинути небіблійні заняття.

Певні члени течії обурювались, що дехто з нас ходив проповідувати. Тому вони видали нас владі, звинувативши в тому, що ми були керівниками політичного руху. В результаті у лютому 1952 року кілька осіб, у тому числі Карлуша Аґуштінью Каді та Салу Рамуша Філемона, арештували. Нас замкнули в камері без вікон. Однак дружньо настроєний охоронець передав нам їжу від наших дружин, а разом з тим і друкарську машинку. Тож ми друкували копії брошурок Товариства Вартової башти.

Через три тижні нас вислали в Баія душ Тіґреш, пустельний район у південній Анголі. Дружини поїхали з нами. Наш вирок — чотири роки каторжних робіт. Ми працювали на рибну компанію. Але в Баія душ Тіґреш не було причалу для риболовних човнів, тому нашим дружинам доводилось з ранку до ночі переносити важку рибу із човнів на берег.

У цьому таборі ми знайшли ще інших членів нашої течії і намагалися переконати їх далі вивчати Біблію. Але вони воліли йти за Токо, керівником хору. З часом їх стали називати токоїстами.

Довгождана зустріч

Перебуваючи в Баія душ Тіґреш, ми знайшли адресу філіалу Товариства Вартової башти в Північній Родезії (тепер Замбія) і написали, прохаючи допомоги. Наш лист передали в південноафриканський філіал. Звідти нам відписали, запитуючи, як ми зацікавились біблійною правдою. Про нас також повідомили у всесвітній центр Товариства Вартової башти в США, і до нас послали спеціального представника. Це був Джон Кук, місіонер з багаторічним досвідом служіння за кордоном.

З того часу як брат Кук прибув до Анголи, пройшло кілька тижнів, перш ніж португальська влада дозволила йому відвідати нас. Він приїхав в Баія душ Тіґреш 21 березня 1955 року, маючи дозвіл пробути з нами п’ять днів. Його пояснення Біблії було дуже переконливим, і я був впевнений, що він представляє правдиву організацію Бога Єгови. В останній день свого візиту брат Кук виголосив публічну промову на тему «Ця добра новина Царства». Її прослухало 82 особи, в тому числі головний управитель Баія душ Тіґреш. Кожен з присутніх отримав надрукований примірник промови.

Протягом п’яти місяців перебування в Анголі Брат Кук зустрічався з деякими токоїстами, а також з їхнім лідером. Однак більшість з них не захотіли стати Свідками Єгови. Тому мої товариші і я почувались зобов’язаними прояснити владі нашу позицію. Ми склали офіційного листа від 6 червня 1956 року і відправили до «Його Світлості Губернатора округу Мосамедіш». Ми повідомили, що більше не маємо ніякого зв’язку з послідовниками Токо і що нас слід розглядати як «членів Товариства Свідків Єгови». Ми також прохали свободи поклоніння. Проте замість того щоб зменшити наш вирок, його продовжили на два роки.

Події, що передували хрещенню

Накінець у серпні 1958 року нас звільнили. Повернувшись до Луанди, ми знайшли маленьку групу Свідків Єгови. Вона була організована за рік до приїзду Мервіна Паслова. Цього місіонера послали в Анголу замість Джона Кука, та перед нашим приїздом його вже депортували. Потім 1959 року приїхав Гаррі Арнот, інший місіонер Свідків Єгови. Але поки ми втрьох чекали Гаррі в аеропорту, його під час висадки арештували.

Двох інших, Мануеля Гонсалвіша й Берту Тейшейра, недавно охрещених португальських Свідків, звільнили, попередивши не проводити жодних зібрань. Брата Арнота депортували, а мені пригрозили, що відправлять назад в Баія душ Тіґреш, коли не підпишу документа про відречення від організації Свідків Єгови. Після семи годин допиту, не добившись ніякого підпису, мене відпустили. Через тиждень я нарешті міг охреститись, як і мої друзі Карлуш Каді та Сала Філемон. Ми найняли кімнату в Мусеке Самбізанґа, передмісті Луанди, де розташовувався перший збір Свідків Єгови в Анголі.

Переслідування відновлюються

На зібрання почало приходити чимраз більше зацікавлених. Деякі хотіли поспостерігати за нами, але зібрання їм сподобались, і пізніше вони ставали Свідками Єгови! Політична сцена змінювалась, і після націоналістичного повстання 4 лютого 1961 року наше становище ускладнилось. Незважаючи на те що про нас поширювалась брехня, 30 березня був успішно відзначений Спомин Христової смерті; прийшло 130 осіб.

У червні, коли я проводив вивчення «Вартової башти», наше зібрання перервала військова поліція. Жінок і дітей відпустили, а всіх 30 чоловіків забрали, як я вже говорив у вступі. Протягом двох годин нас безперестанку били дерев’яними палицями. Після того я ще три місяці блював кров’ю. Я був впевнений, що помру; та й той, хто мене бив, пообіцяв це. Більшість арештованих не так давно почали вивчати Біблію і були ще неохрещеними. Тому я гаряче молився за них: «Єгово, подбай про своїх овець».

Дякувати Єгові, жоден з них не помер, що дуже здивувало військовий персонал. Це спонукало декотрих солдатів славити нашого Бога, який, на їхню думку, дав нам змогу вижити! Майже всі ті, з ким вивчали Біблію, зрештою стали охрещеними Свідками, а деякі служать тепер християнськими старійшинами. Один з них, Сільвештре Сімау, член Комітету філіалу в Анголі.

Дев’ять років страждань

Як я говорив на початку, мені довелось багато вистраждати протягом наступних дев’яти років. Мене переводили в різні в’язниці й виправно-трудові табори. Але всюди я свідчив політичним в’язням, і сьогодні багато з них охрещені Свідки. Моїй дружині Марії і нашим дітям дозволили бути зі мною.

Якось, коли ми були у виправно-трудовому таборі Серпа Пінту, зловили чотирьох політичних в’язнів, що намагалися втекти. Їх замучили до смерті на очах у всіх, щоб в’язні боялись навіть подумати про втечу. Пізніше в присутності Марії та дітей начальник табору пригрозив мені: «Якщо побачу, що ти знову проповідуєш, тебе вб’ють так само, як тих втікачів».

Зрештою у листопаді 1966 року ми потрапили у жахливий табір смерті Сан-Ніколау. Коли ми прибули, я жахнувся, дізнавшись, що начальником табору є пан Сід. Це ж був той самий чоловік, який в тюрмі в Сан-Паулу бив мене мало не до смерті! Щомісяця систематично вбивали десятки в’язнів, і нашу сім’ю змушували дивитись на ці брутальні вбивства. Через це в Марії стався нервовий зрив, наслідки якого і досі даються взнаки. Кінець кінцем я домігся, щоб її з дітьми вивезли в Луанду. Там турбуватись про сім’ю почали дві старші доньки, Тереза й Жуана.

Свобода і знову ув’язнення

Наступного року, у вересні 1970-го, мене звільнили, і я приєднався до сім’ї та всіх братів у Луанді. Я був зворушений до сліз, коли побачив, як просунулась праця проповідування за тих дев’ять років моєї відсутності. Коли мене 1961 року засадили в тюрму, луандійський збір складався з чотирьох маленьких груп. Тепер же тут з’явилось чотири належно організованих великих збори, які кожних півроку відвідував роз’їзний представник організації Єгови. Я надзвичайно радів свободі, але вона була недовготривалою.

Одного дня мене викликав головний начальник тепер скасованої таємної поліції (ПІДЕ). Наговоривши мені лестощів в присутності моєї дочки Жуани, він вручив документ для підпису. Вони вербували мене служити донощиком ПІДЕ і обіцяли багато матеріальних винагород. Коли я відмовився, мені пригрозили поверненням в Сан-Ніколау, звідки, за їхніми словами, я вже ніколи не вийду.

У січні 1971 року, всього після чотирьох місяців свободи, ті погрожування виконались. Загалом 37 християнських старійшин в Луанді було арештовано і вислано в Сан-Ніколау. Там ми пробули до серпня 1973 року.

Звільнений, але й надалі переслідуваний

У 1974 році було проголошено свободу релігії в Португалії, а згодом і в її заморських провінціях. Одинадцятого листопада 1975 року Ангола здобула незалежність від Португалії. З яким же трепетом ми провели в березні наші перші районні конгреси на свободі! Я мав честь виголосити публічну промову для радісних присутніх на стадіоні «Спортивне містечко» в Луанді.

Однак новий уряд противився нашій нейтральній позиції, до того ж по всій Анголі лютувала громадянська війна. Ситуація стала настільки критичною, що білошкірі Свідки були змушені тікати з країни. Нас, трьох місцевих братів, призначили відповідальними за проповідницьку працю в Анголі, якою керував португальський філіал Свідків Єгови.

Незабаром моє ім’я з’явилось у газетах і зазвучало по радіо. Мене називали агентом міжнародного імперіалізму й відповідальним за те, що ангольські Свідки не йшли в армію. В результаті мене викликали до першого губернатора округу Луанда. Я ввічливо пояснив йому, чому Свідки Єгови по цілому світі дотримуються позиції нейтралітету і що таку позицію мали перші послідовники Ісуса Христа (Ісаї 2:4; Матвія 26:52). А коли я звернув увагу на те, що протягом колоніального режиму більше 17 років відсидів у тюрмах і виправно-трудових таборах, він вирішив не арештовувати мене.

У той час, щоб служити Свідком Єгови в Анголі, потрібно було мужності. Оскільки за нашим домом стежили, ми не могли більше проводити там зібрань. Але, як говорив апостол Павло, ‘у всьому нас тиснули, та не потиснені ми були’ (2 Коринтян 4:8). І ніколи не ставали неактивними в служінні. Я продовжував проповідницьку працю як роз’їзний служитель, зміцнюючи збори в округах Бенгела, Уіла та Уамбо. В той час у мене був псевдонім — брат Філемон.

У березні 1978 року проповідувати знову заборонили. З надійних джерел я дізнався, що революційні фанатики замишляли вбити мене. Тож я переховувався в домі Свідка з Нігерії, який працював у нігерійському посольстві в Анголі. Через місяць, коли все втихомирилось, я продовжував служити братам як районний наглядач.

Незважаючи на заборону й громадянську війну, тисячі ангольців відгукувалися на нашу проповідь. Відбувався чудовий ріст кількості Свідків, і, щоб доглядати за проповідницькою працею в Анголі, було створено Комітет країни, який діяв би під керівництвом португальського філіалу. У той час я мав багато нагод їздити до Португалії, де отримував цінне навчання від кваліфікованих служителів, а також й медичну допомогу.

Нарешті свобода проповідування

У виправно-трудових таборах політв’язні часто насміхались наді мною й говорили, що я ніколи не вийду звідти, якщо й далі проповідуватиму. Проте я завжди відповідав: «Ще не час, аби Єгова відчинив двері, але коли він зробить це, то жодна людина не зможе їх зачинити» (1 Коринтян 16:9; Об’явлення 3:8). Ці двері безперешкодного проповідування широко відчинились після розпаду Радянського Союзу 1991 року. Тоді настала більша свобода віросповідання і в Анголі. У 1992 році діяльність Свідків Єгови було узаконено. Зрештою, 1996 року, було засновано філіал Свідків Єгови в Анголі, і мене призначили членом Комітету філіалу.

Усі роки мого ув’язнення моя сім’я завжди якимось чином мала опіку. У нас було шестеро дітей, але минулого року наша кохана Жуана померла від раку. Четверо наших дітей охрещені Свідки, а один поки що не робить кроків до хрещення.

Коли 1955 року приїхав брат Кук, усього чотири ангольці проголошували добру новину про Боже Царство. Сьогодні ж у країні є понад 38 000 вісників Царства, і щомісяця вони проводять більше 67 000 біблійних вивчень. Серед проповідників доброї новини є багато тих, хто колись переслідував нас. Як же я дякую Єгові й ціную те, що він охороняв мене і дозволив здійснити моє палке бажання проголошувати його слово! (Ісаї 43:12; Матвія 24:14).

[Карта на сторінках 20, 21]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Демократична Республіка Конго

Кіншаса

Ангола

Макела-ду-Зомбу

Луанда

Сан-Ніколау (тепер Бентіаба)

Мосамедіш (тепер Намібе)

Баія душ Тіґреш

Серпа Пінту (тепер Менонге)

[Відомості про джерело]

Mountain High Maps® Copyright © 1997 Digital Wisdom, Inc.

[Ілюстрації на сторінках 22, 23]

Внизу: з Джоном Куком у 1955 році. Сала Філемон зліва.

Справа: зустріч з Джоном Куком через 42 роки.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З дружиною Марією.