Спонуканий боговідданістю моєї сім’ї

РОЗПОВІВ ГОРСТ ГЕНШЕЛЬ

«Тішся, якщо читаєш цього листа, бо я витримав усе до кінця. Через дві години мене стратять». Так починався останній лист мого батька до мене. Десятого травня 1944 року його було страчено за відмову служити в гітлерівській армії. Боговідданість батька, а також матері та сестри Ельфріде сильно вплинула на моє життя.

У 1932 році, приблизно тоді, коли я народився, тато почав читати публікації Свідків Єгови. Крім усього іншого, він бачив лицемірство духівництва. Тому церкви перестали його цікавити.

Пізніше мама, яка до того ніколи не вивчала Біблії, стала шукати Свідків Єгови, хоча на той час мати зв’язки зі Свідками було дуже небезпечно. Вона знайшла Дору, чоловік якої за свою віру був у концентраційному таборі. Дора дала їй примірник «Вартової башти», але при цьому суворо наказала: «Пам’ятайте, якщо дізнається гестапо (таємна поліція), що це я вам дала, мене можуть вбити».

Зрештою мамі дали ще декілька публікацій Свідків Єгови, прочитавши які, вона зрозуміла, що в них поміщені біблійні істини. З часом до нас у Майсен почав приїжджати Макс Рюбзам, який жив у Дрездені, сусідньому місті. Він вивчав з нами Біблію, хоча знав, що за це його можуть арештувати. По суті, трохи пізніше так і сталося.

Вивчаючи Біблію, моя мама стала вірити в Єгову і присвятила йому своє життя, символізувавши присвячення водним хрещенням у травні 1943 року. Тато і я охрестилися через декілька місяців. Десь у той же час охрестилась і моя 20-річна сестра Ельфріде, яка працювала в Дрездені. Отже, саме в розпалі другої світової війни усі члени нашої сім’ї (четверо чоловік) присвятили своє життя Єгові. У 1943 році у мене з’явилася ще молодша сестричка Ренате.

Переслідування за віру

Перед тим як охреститися, я покинув молодіжну організацію «Гітлер-югенд». Коли я відмовився віддавати честь Гітлеру, а це у школі необхідно було робити щодня, мене почали бити вчителі. Проте я тішився, що завдяки підбадьоренням батьків залишався вірним.

Хоча й траплялось, що після фізичного покарання або через страх я говорив «Хайль Гітлер!». Після того я йшов додому зі сльозами на очах і мої батьки молилися зі мною, щоб наступного разу я був відважним і протистояв нападам ворога. І так бувало не раз — через страх я не робив того, що було правильно, але Єгова ніколи не покидав мене.

Одного разу до нас прийшли гестапівці і зробили обшук у нашому будинку. «Ви Свідок Єгови?» — запитав у мами гестапівець. Вона й досі стоїть у мене перед очима — сперлась на одвірок і відповідає без вагань: «Так», хоча знає, що ця відповідь послужить приводом для її арешту.

Через два тижні, коли мама була зайнята коло Ренате (тоді Ренате не було ще й року), прийшли гестапівці, щоб її арештувати. Мама запротестувала: «Я ж саме годую дитину!» Проте жінка, що прийшла з поліцаєм, забрала в неї з рук дитину і наказала: «Збирайтеся! Підете з нами». Моїй мамі було неймовірно важко таке пережити.

Оскільки тато тоді ще не був арештований, то він піклувався про мене та мою маленьку сестричку. Якось вранці, десь через два тижні після того, як забрали маму, збираючись до школи, я міцно обняв тата. Того ж дня його арештували за відмову повертатися в армію. Тому, коли я після обіду прийшов додому, його вже не було, і так я його більше ніколи не бачив.

Мої дідусь з бабусею та інші родичі — усі вони вороже ставилися до Свідків Єгови, до того ж деякі з них були членами нацистської партії — отримали право опікуватися мною та моєю маленькою сестричкою. Вони не дозволяли читати Біблію. Але мені вдалось таємно дістати її в сусідки, і я міг її читати. Також я ставав на коліна перед ліжечком моєї маленької сестрички й молився.

А тим часом моя сестра Ельфріде зносила випробування віри. Вона відмовилась працювати на заводі у Дрездені, де виготовляли зброю, але їй вдалось знайти іншу роботу — доглядати парки та сади у Майсені. Коли вона пішла в контору по зарплату, то не привіталася вигуком «Хайль Гітлер!». Трохи пізніше її арештували і посадили у в’язницю.

Усе обернулося трагічно — Ельфріде захворіла на дифтерію і скарлатину й померла через декілька тижнів після ув’язнення. Їй був тільки 21 рік. В одному зі своїх останніх листів вона процитувала Луки 17:10: «Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: «Ми — нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» Я завжди згадував її боговідданість, і це додавало мені сили (Колосян 4:11).

Татове випробування

Коли тато був у в’язниці, мій дід — мамин батько — відвідав його. Дід хотів порозмовляти з татом, щоб той відмовився від своїх переконань. Закутого по руках і ногах у кайдани, тата вивели до діда. Тато відповів чітким «ні», коли йому порадили піти в армію задля дітей. Один охоронник сказав дідові: «Навіть якщо б той чоловік мав десятеро дітей, він би зробив те саме».

Дід повернувся додому страшенно розлючений. «Злочинець! — кричав він.— Негідник! Як він може покинути своїх дітей?!» Хоча дід був засмучений, я тішився, що тато залишився непохитним.

Кінець кінцем татові було винесено смертний вирок, після чого йому стяли голову. Через деякий час після того я отримав останнього листа від нього. Він не знав, у якій в’язниці була мама, тому написав мені. Я пішов на горище до своєї кімнати і прочитав у листі ті вступні слова, якими починається ця стаття. Мені стало дуже боляче, і я розплакався, але разом з тим тішився, що тато залишився вірним Єгові до кінця.

Мамине горе

Маму послали у в’язницю в Південну Німеччину, де вона мала чекати суду. Якось до неї в камеру зайшов охоронник і ввічливо попередив, що вона може не вставати. Але мама встала й сказала: «Я знаю, мого чоловіка вбили». Пізніше вони вислали їй його одяг, просочений кров’ю,— мовчазний доказ того, які тортури йому довелося знести перед смертю.

Іншого разу маму покликали в канцелярію в’язниці й там без усяких попереджень сказали: «Ваша дочка померла у в’язниці. Як би ви хотіли, щоб її поховали?» Це повідомлення було настільки несподіваним, що мама спочатку не знала, що сказати. Але її сильна віра в Єгову підтримала її.

Загалом родичі добре доглядали нас з сестрою. Вони ставилися до нас дуже ласкаво. Навіть хтось з них звернувся до моїх вчителів і попросив, щоб вони були терпеливі зі мною. Так що учителі теж стали дуже привітні і не карали мене, коли я не вітав їх вигуком «Хайль Гітлер!». Але уся ця доброта була показною, у такий спосіб вони хотіли відвернути мене від моїх біблійних переконань. На жаль, вони мали деякий успіх.

Лише за декілька місяців до кінця війни, у травні 1945 року, я побував на кількох зібраннях нацистської молодіжної організації. Я написав про це мамі; з моїх листів у неї склалося враження, що я відмовився від своєї цілі служити Єгові. Пізніше вона сказала, що мої листи її пригнічували більше, ніж повідомлення про смерть батька та Ельфріде.

Незадовго після того закінчилася війна, і мама повернулася додому. З її допомогою я відновив духовну рівновагу.

Початок повночасного служіння

Наприкінці 1949 року, через чотири роки після закінчення другої світової війни, роз’їзний наглядач обговорював біблійний вірш — Малахії 3:10: «Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте,— промовляє Господь Саваот». Я був спонуканий написати заяву на повночасного проповідника. Так 1 січня 1950 року я став піонером, як називають повночасних служителів, а пізніше переїхав до Шпремберга, де була більша потреба у піонерах.

У серпні того ж року мене запросили служити у філіалі Свідків Єгови в Магдебурзі (Східна Німеччина). Проте лише через два дні після мого приїзду, 31 серпня, на нашу територію налетіли поліцаї: вони заявляли, що у нас переховуються злочинці. Більшість Свідків були арештовані та ув’язнені, але мені вдалося втекти й дістатися до Західного Берліна, де розташовувалося бюро Товариства Вартової башти. Там я розповів про те, що сталось у Магдебурзі, а мені у свою чергу розповіли, що арештовано багато Свідків по всій Східній Німеччині. Також я дізнався, що поліція шукала за мною в Шпремберзі!

Арешт та ув’язнення

Мене призначили піонерувати у Східний Берлін. Через декілька місяців, коли я перевозив біблійну літературу із Західного Берліна до Східної Німеччини, мене заарештували і переправили до Котбуса, де засудили на 12 років ув’язнення.

Крім усього іншого, мене звинуватили як палія війни. Коли на суді мені дали останнє слово, я сказав: «Як можна мене, Свідка Єгови, звинувачувати як палія війни, коли мій батько відмовився брати участь у війні саме тому, що був Свідком Єгови, за що йому й відтяли голову?» Але, звичайно, тих людей не цікавила правда.

У 19-річному віці мені було нелегко уявити себе 12 років у неволі. Однак я знав — багато інших отримали подібні вироки. Інколи влада розділяла Свідків одне від одного, але тоді ми говорили про біблійну правду з іншими в’язнями, і деякі з них стали Свідками.

Бувало також, що Свідків тримали разом в одному тюремному бараці. Тоді ми намагалися ліпше вивчати Біблію. Ми вивчали напам’ять біблійні розділи і навіть намагались запам’ятовувати біблійні книги. Кожного дня ми ставили перед собою цілі, що́ ми повинні зробити і навчитися за день. Інколи ми були настільки зайняті, що говорили один одному: «У нас немає часу», хоча цілісінький день проводили в камерах, коли нам не давали жодної роботи!

Допити, які проводила таємна поліція, дуже виснажували. Вони могли тягнутися день і ніч, до того ж доводилося вислуховувати погрози. Одного разу я страшенно стомився і занепав духом, так що мені навіть важко було молитися. Через два чи три дні, без певного наміру, я зняв у камері зі стіни дошку, на якій були записані правила перебування у в’язниці. Перевернувши її, я побачив, що там щось написано. Я підніс її ближче до світла, яке ледь жевріло, і прочитав: «Тих не бійся, хто вб’є тіло», а також: «Як зіницю свого ока, берегти вас буду я». Ці слова стали частиною пісні номер 27, поміщеної у пісеннику Свідків Єгови!

Очевидно, інший брат був у цій камері за подібних обставин і Бог Єгова підтримав його. Я одразу відчув, як до мене повертається духовна сила, і подякував Єгові за таке підбадьорення. Ніколи не забуду цього уроку, бо тоді я навчився, що, хоча свої сили можуть підвести, але якщо покладатися на Єгову — все стає можливим.

На той час мама переїхала до Західної Німеччини, тому ми з нею не мали ніяких зв’язків. А втім, мене підтримувала Ганна, яка виросла в тому ж зборі, що і я, і була другом нашої сім’ї. Впродовж усіх тих років мого перебування у в’язниці вона відвідувала мене, а також писала мені підбадьорливі листи і присилала дуже необхідні пакунки з харчами. Коли я звільнився з в’язниці у 1957 році, відбувши 6 років ув’язнення замість 12, ми одружилися.

Ганна, моя кохана дружина, вірно служить зі мною у різних призначеннях і завжди докладає усіх зусиль, щоб підтримувати мене. Тільки Бог Єгова може їй відплатити за все те, що вона зробила для мене за всі роки нашого повночасного служіння.

Служіння після ув’язнення

Ми з Ганною почали наше повночасне служіння разом у бюро Товариства Вартової башти в Західному Берліні. Мене призначили виконувати там на будові теслярські роботи. Пізніше ми почали разом піонерувати в Західному Берліні.

Віллі Поль, який вів нагляд за нашою працею у Західному Берліні, заохочував мене продовжувати вивчати англійську. «У мене немає часу»,— відповідав я. Але наскільки ж я тішусь, що послухався і продовжував вивчати англійську! А закінчилося все тим, що у 1962 році мене запросили на десятимісячне навчання у 37-му класі школи Ґілеад, яка проводилась тоді у Брукліні (Нью-Йорк). Я повернувся до Німеччини 2 грудня 1962 року, після того ми з Ганною 16 років провели у роз’їзній праці, відвідуючи збори по всій Німеччині. Пізніше, у 1978 році, нас запросили до філіалу у Вісбадені. А коли в середині 1980-х філіал перевели у нові великі приміщення у Зельтерсі, ми ще декілька років прослужили у цьому прекрасному місці.

Цінний привілей служіння

У 1989 році сталося щось цілком несподіване — впала Берлінська стіна, а також Свідкам у східноєвропейських країнах було дано свободу в поклонінні. У 1992 році мене з Ганною запросили до Львова, щоб надавати там допомогу вісникам Царства, кількість яких в Україні зростає швидкими темпами.

Наступного року нас попросили переїхати до Росії, щоб допомагати організовувати там працю Царства. На той час за 40 кілометрів від Санкт-Петербурга, у селищі Солнєчноє, було засновано бюро для нагляду за працею проповідування по всій території Росії та більшості республік колишнього Радянського Союзу. Коли ми приїхали, там вже велося будівництво житлових будинків, а також великої адміністративної будівлі та складу.

Нашій радості не було меж, коли 21 червня 1997 року відбулось присвячення нашого нового філіалу. У Солнєчному спеціальну програму слухали 1492 чоловіки, представники 42 країн. Наступного дня на Петровському стадіоні в Санкт-Петербурзі зібралося понад 8400 осіб, щоб слухати перегляд програми присвячення, а також підбадьорливі повідомлення делегатів інших країн.

Який же дивовижний зріст відбувається в 15 республіках колишнього Радянського Союзу! На цій території у 1946 році проповідувало близько 4800 вісників Царства. Майже 40 років пізніше, 1985 року, це число зросло до 26 905. На сьогодні у тих десяти республіках колишнього Радянського Союзу, де за працю проповідування відповідає наш філіал у Солнєчному, нараховується більше 125 000 вісників Царства, до того ж понад 100 000 проповідує в інших п’яти колишніх радянських республіках! Як же ми тішились, коли дізналися, що минулого березня в усіх 15 колишніх радянських республіках на Спомині Христової смерті було присутніх понад 600 000 чоловік!

Я із захопленням спостерігаю, як чудово Бог Єгова спрямовує збирання та організовування свого народу в ці «останні дні» (2 Тимофія 3:1). Як говорить псалмоспівець у Біблії, Єгова дає своїм слугам проникливість, вчить їх, якою дорогою їм ходити, і дає пораду, не випускаючи їх з поля зору (Псалом 32:8). Так, належати до міжнародної організації народу Єгови — для мене неоцінимий привілей!

[Ілюстрація на сторінці 13]

З моїми двома сестрами (1943 рік).

[Ілюстрація на сторінці 14]

Моєму батькові відтяли голову.

[Ілюстрація на сторінці 14]

Мама допомогла мені відновити духовну рівновагу.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Ганною, моєю дружиною.

[Ілюстрація на сторінці 16]

На промові присвячення у Залі Царства в російському філіалі.

[Ілюстрації на сторінці 17]

Подвір’я та вікна їдальні у нашому новому філіалі в Росії.