Урок з горщика зі смальцем

Мої найраніші спогади — про жахи війни, особливо про те, як ми рятувалися втечею в кінці другої світової війни, коли мені сповнилося всього чотири роки. У нашій сім’ї було сім чоловік, і ми жили в Східній Пруссії, яка тоді входила до складу Німеччини.

Я ВДИВЛЯВСЬ у моторошну темряву, слухаючи, як наближається ескадрилья радянських бомбардувальників. Раптом від сліпучих спалахів і оглушливих вибухів усього за декілька сотень метрів від нас загорілися цистерни з пальним. Наш поїзд здригнувся, і люди почали лементувати. Проте незабаром бомбардувальники відлетіли, і ми поїхали далі.

Іншим разом я прокинувся від тривожного сну і побачив жінку, яка сильно кричала, намагаючись вискочити з вагона для худоби, в якому ми їхали. Батько схопив її і заштовхнув назад, у середину вагона. Ця жінка заснула біля дверей зі своєю дитинкою на руках. Прокинувшись, вона побачила, що її дитинча померло від холоду. Тоді чоловіки викинули труп на сніг, а охоплена горем мати намагалася відчинити двері, щоб вискочити й померти там, поруч зі своєю дитиною.

Щоб боротися з лютим холодом, посередині нашого вагона для худоби встановили металеву грубку. Маленька купка дров в одному кінці вагона використовувалась виключно для приготування картоплі. Мішки з картоплею також служили нам за ліжка, оскільки вони трохи захищали нас від замерзлих дощок підлоги вагона.

Чому ми рятувалися втечею? Як наша сім’я пережила місяці поневірянь? Дозвольте мені вам розповісти.

Єврейський спадок

Я народився 22 грудня 1940 року в місті Лик у Східній Пруссії (тепер місто Елк, Польща) і був наймолодшим з п’ятьох дітей. У кінці XVIII століття мої прабатьки-євреї були змушені залишити Німеччину через релігійне переслідування. Вони переїхали до Росії під час одної з найбільших міграцій в історії. Потім, 1917 року, мій дід, який був євреєм, переселився зі свого села поблизу річки Волги до Східної Пруссії; так він хотів уникнути антисемітського переслідування в тодішній Росії.

Дід отримав німецьке громадянство, і Східна Пруссія здавалась йому безпечним притулком. Люди з єврейськими іменами брали собі арійські імена. Тому мій батько, Фрідріх Саломон, став Фріцом. Проте моя мати була уродженкою Пруссії. Вона й батько, який був музикантом, одружилися 1929 року.

Життя для моїх батьків здавалося сповненим щастям і надією. Бабуся Фредеріке та прабабця Вільгеміне (по матері) володіли досить великою фермою, яка стала другим домом для моїх батьків і для нас, їхніх дітей. Музика відігравала велику роль у нашому сімейному житті. Мати грала на барабані в танцювальному оркестрі мого батька.

Нацистська окупація

У 1939 році на політичному горизонті почали з’являтися зловісні хмари. Так зване кінцеве рішення Адольфа Гітлера щодо єврейської проблеми стало турбувати моїх батьків. Будучи дітьми, ми нічого не знали про своє єврейське походження; це стало нам відомо лише після смерті нашої матері в 1978 році; батько помер на дев’ять років раніше.

Отже, щоб ніхто не запідозрив, що батько був євреєм, він вступив до німецької армії. Спочатку він грав у військовому оркестрі. Однак хтось, очевидно, знаючи про його походження, сказав, що батько — єврей, і тому всій нашій сім’ї вчинили допит і нас сфотографували. Нацистські експерти намагались визначити в нас єврейські риси. Ми, мабуть, виглядали як арійці, цього, на щастя, було достатньо, щоб нас не заарештували й не ув’язнили.

Коли 1 вересня 1939 року Німеччина вторглася в Польщу, над нашим колись мирним краєм запанував страх. Мати захотіла негайно переїхати в якийсь безпечніший район, але нацистські офіційні особи суворо заборонили нашій сім’ї це зробити. Потім, влітку 1944 року, під час наступу радянських військ на Східну Пруссію, німці вирішили евакуювати всіх мешканців з міста Лик та його околиць. Одного липневого дня нам дали тільки шість годин, щоб залишити свій дім.

Панічний масовий виїзд

Мати була шокована. Що брати? Куди втікати? На чому їхати? Чи ми коли-небудь повернемось? Кожну сім’ю суворо обмежили в тому, що можна було взяти. Мати мудро вибрала найважливіші речі, в тому числі великий глиняний глечик з яловичим смальцем та шматочками бекону; нам було досить зручно його переносити. Інші сім’ї захотіли взяти з собою дорогоцінні речі.

Радянські війська увійшли до Східної Пруссії 22 жовтня 1944 року. Один письменник пояснив: «Не було нічого дивного в тому, що радянські солдати хотіли помститися, оскільки бачили, що їхні сім’ї були замордовані, а доми й врожаї — спалені». Таке спустошення викликало у відповідь хвилю насилля по всій Східній Пруссії, і з цієї причини люди панічно втікали.

На той час ми вже були біженцями і жили майже на самому заході Східної Пруссії. Тепер здавалося, що є лише один шлях для втечі — Балтійське море; тому люди втікали до портового міста Данціга (тепер Ґданськ, Польща). Там були реквізовані кораблі для проведення термінових рятувальних операцій. Наша сім’я не встигла на поїзд, який мав відвезти нас на борт німецького пасажирського лайнера «Вільгельм Ґустлоф», що 30 січня 1945 року відпливав від міста Ґдині, розташованого біля Данціга. Пізніше ми дізналися, що той корабель був затоплений радянськими торпедами і приблизно 8000 пасажирів загинули в крижаній воді.

Коли шлях для втечі морем був закритий, ми пішли на захід. Батько, маючи тимчасове звільнення від служби в армії, приєднався до нас під час поїздки на поїзді, про яку й було описано на самому початку. Незабаром він мусив повернутися на військову службу, і ми продовжували далеку й небезпечну подорож самі. Мати охороняла горщик зі смальцем, кожного разу видаючи потроху. Цей додаток до шматочків їжі, яку ми збирали в дорозі, зберіг нам життя протягом довгої, холодної зими. Той горщик зі смальцем став ціннішим за будь-яке золото чи срібло!

Зрештою ми прибули в містечко Штаргард, де біля залізничної станції німецькі солдати й представники Червоного Хреста організували роздачу супу. Для дуже голодної дитини той суп здавався надзвичайно смачним. З часом ми прибули в Гамбург (Німеччина), хоч голодні й виснажені, але вдячні за те, що залишилися живими. Нас разом з радянськими та польськими військовополоненими помістили на ферму біля річки Ельби. Ми були у дуже ненадійній ситуації, аж поки не закінчилась війна в Європі; це сталося 8 травня 1945 року.

Життя біженців

Американці взяли в полон мого батька і поводилися з ним дуже добре, особливо після того, як дізналися, що він музикант. Вони використовували його музичні здібності під час святкування свого Дня незалежності. Невдовзі після цього йому вдалося звільнитись і добратися до Гамбурга, де ми всі радісно зустрілися. Ми поселились у маленькому будинку, і незабаром до нас щасливо приїхали обидві наші бабусі.

Проте з часом місцеві мешканці, у тому числі й члени нашої лютеранської церкви, почали ображати багатьох біженців. Якось увечері нашу сім’ю відвідав пастор. Здавалося, що він навмисне хотів скривдити нас своїм образливим зауваженням про наш статус біженців. Батько, будучи дуже міцним чоловіком, розлютився і напав на проповідника. Мати й бабусі вгамували батька. Але потім він підняв церковника, поніс його до дверей і виштовхнув геть. Відтоді батько заборонив розмовляти про релігію в його домі.

Невдовзі після того інциденту батько почав працювати на німецькій залізниці й ми переїхали на околицю Гамбурга, де жили в залишеному залізничному вагоні. Пізніше батько побудував для нас скромний дім. Однак біженців продовжували ненавидіти, і в дитинстві я був мішенню для багатьох фізичних і емоційних знущань з боку місцевих дітей.

Наша сім’я вибирає релігію

Коли я був маленьким, то спав в одній кімнаті зі своїми двома бабусями. Незважаючи на батькові накази не розмовляти про релігію, у його відсутності вони вдвох часто розповідали мені про Бога, співали релігійні пісні хвали та читали Біблію. Я зацікавився релігією. Тому в десятирічному віці кожної неділі я почав ходити до церкви приблизно за одинадцять кілометрів в один бік. Проте мушу сказати, що я був розчарований, не отримавши задовільних відповідей на свої численні запитання.

Тоді, влітку 1951 року, в наші двері постукав один акуратно одягнений чоловік і запропонував моїй матері примірник журналу «Вартова башта». Він сказав: «Журнал «Вартова башта» дає нам певне уявлення про Боже Царство». Моє серце заколотилося, бо саме про це я й бажав знати. Мати ввічливо відмовилася, без сумніву, через батькове негативне ставлення до релігії. Проте я дуже благав її, тому вона пом’якшала й придбала примірник журналу для мене. Трохи пізніше Ернст Гіббінґ прийшов до нас знову і залишив книжку «Нехай Бог буде правдивий».

Десь у той же час з батьком стався нещасний випадок на роботі і він поламав ногу. Це означало, що він мусив залишатися вдома, через те йому було дуже зле. Хоча на його нозі була гіпсова пов’язка, батько міг ходити кульгаючи. Ми були спантеличені тим, що він зникав удень, з’являючись лише поїсти. Так тривало цілий тиждень. Я помітив, що коли зникав батько, то зникала також і моя книжка. Потім, якось за обіднім столом, батько сказав мені: «Якщо той чоловік прийде знову, я хотів би його побачити!»

Коли брат Гіббінґ відвідав нас, батько на наше здивування поклав книжку на стіл і рішуче сказав: «У цій книжці правда!» Відразу ж розпочалося біблійне вивчення, і з часом інші члени нашої сім’ї приєднались до вивчення. Брат Гіббінґ став мені надійним вихователем і другом. Незабаром мене виключили з недільної школи за те, що я намагався ділитися своїми новознайденими віруваннями. Отже, я залишив лютеранську церкву.

У липні 1952 року разом зі своїм дорогим другом я почав брати участь у проповідуванні доброї новини про Боже Царство від дому до дому. Кожної неділі брат Гіббінґ заохочував мене уважно слухати, як він представляв звістку мешканцям. Через декілька тижнів він показав мені великий житловий масив і промовив: «Усі ці будинки твої, ти їх опрацюєш сам». З часом я подолав свою нервозність і успішно розмовляв з людьми, залишаючи їм біблійну літературу.

Невдовзі я став відповідати вимогам, щоб охреститися на символ свого присвячення Єгові. Ми охрестилися разом з батьком 29 березня 1953 року і потім, того ж року, охрестилась і мати. Кінець кінцем охрестилися всі члени нашої сім’ї, у тому числі моя сестра Еріка, брати Хайнц, Герберт і Вернер, а також наші любі бабусі, яким вже було далеко за 80. Пізніше, в січні 1959 року, я став піонером — так називають повночасних служителів.

Служіння в новій країні

Батько завжди заохочував мене залишити Німеччину, і, згадуючи про це сьогодні, я вважаю, що він це робив через чимраз більший страх перед антисемітизмом. Я подав заяву на виїзд до Австралії з надією, що це допоможе мені в майбутньому стати місіонером в Папуа-Новій Гвінеї або на якомусь іншому острові в Тихому океані. Разом з моїм братом Вернером ми прибули в Мельбурн (Австралія) 21 липня 1959 року.

Через декілька тижнів я зустрів Мелву Пітерс, яка була повночасним служителем у зборі містечка Футскрей, і 1960 року ми одружилися. Бог Єгова благословив нас двома доньками, які також полюбили його й присвятили йому своє життя. Ми щосили намагалися вести просте і неметушливе життя, так щоб сім’я могла більше займатися духовними справами. Поки проблеми зі здоров’ям не перешкоджали, Мелва служила піонеркою протягом багатьох років. Тепер я є старійшиною і піонером у зборі «Белконнен» міста Канберра.

Від самого дитинства я навчився бути щасливим і задовольнятися тим, що постачає Єгова. Як і у випадку з маминим горщиком зі смальцем, я зрозумів, що виживання людини залежить не від золота чи срібла, а від задоволення основних матеріальних потреб і ще більше — від вивчення Божого Слова, Біблії, та від застосування того, чого вона навчає (Матвія 4:4).

Слова Ісусової матері, Марії, є дійсно правдивими і мають глибокий зміст: «[Єгова] удовольняє голодних добром, а багатих пускає ні з чим» (Луки 1:53). Я щасливий, що 47 членів моєї родини йдуть шляхом біблійної правди, у тому числі й семеро онуків (3 Івана 4). Разом з ними, як і з багатьма нашими духовними дітьми й онуками, ми з Мелвою сподіваємося чудового майбутнього, де буде безпечне життя завдяки лагідному піклуванню Єгови, а також очікуємо славетної зустрічі з нашими улюбленими померлими, коли вони воскреснуть. (Розповів Курт Ган).

[Ілюстрація на сторінці 21]

Наступ Радянських військ у Східній Пруссії в 1944 році.

[Відомості про джерело]

Sovfoto

[Ілюстрація на сторінці 23]

Брат Хайнц, сестра Еріка, мати, брати Герберт і Вернер та я на передньому плані.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Я зі своєю дружиною Мелвою.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Такий же горщик, наповнений смальцем, зберіг нам життя.