Цілеспрямоване життя, незважаючи на моє каліцтво

МЕНЕ з моїм чоловіком, Гері, виховано в Айова, США. Ми побрались дуже молодими. Так як більшість молодих людей, ми надіялись на добре життя, безжурне. Це можна було бачити в тім, що ми обоє любили їздити на мотоциклах.

Одного дня, коли Гері й я їхали на одному мотоциклі, то вдарили машину. Аварія була дуже серйозна. Гері був поранений, але він зовсім видужав. Я була більш серйозно поранена — зламала собі спину.

Аварія спаралізувала мене від рук до ніг. Тепер я мусила возитись у кріслі на колесах. Так, ціле моє життя, як також життя мого чоловіка й сина, у мить змінилось.

Питання без відповідей

Ще до аварії, я не могла зрозуміти таких питань як: Чому ж люди так дуже страждають? Чому ж у світі є така велика несправедливість? Я знала, що релігійні провідники звичайно навчали, що Бог керував цим світом і усе те, що в ньому діялось було Його волею. Мені здавалось, що це було неначе б Бог був відповідальний за всю цю несправедливість і страждання. Отже, я думала, що коли був Бог, і все це було правдою, то я не буду поклонятись Йому. Здається, моє каліцтво тільки посилювало такий погляд.

Пізніше, пославши нашого сина до релігійного табору, я ще більше вдумувалась у релігійні питання. І чим більше думала про цілеспрямованість життя й про несправедливість та страждання, то тим більше вірила, що правдоподібно Бога немає. Здавалось, що було б найкраще не мати жодної релігії. Так то сталось, що Гері й я майже стали атеїстами.

Зміна думок

Після кількох років, ми вибрались жити в горах у Колорадо. Поселившись у нашому новому домі, ми довідались, що наша сусідка теж тільки що переселилась. Мені донеслось, що вона була Свідком Єгови. Я думала, що розкажу їй дещо про релігію, бо вже так довго думала про неї, читала багато, і говорила про релігію.

Одного дня наша сусідка прийшла відвідати мене. Я подумала: ,Уже настав той час. Я доведу неправдивість її переконання’. Але я довідалась, що вона ще не була Свідком Єгови. Вона тільки студіювала Біблію з ними. Отже, коли я запитала її трудне питання, вона відповіла мені так: ,Я тільки що почала студіювати Біблію, і не знаю відповіді на ваше запитання. Прийдіть коли Свідки студіюють зі мною й самі запитайте їх’.

Я так і зробила. Незабаром я розказувала Гері все те, чого я навчалась і як Свідки відповіли на мої трудні запитання. Після кількох місяців Гері теж почав студіювати.

Я стала дуже захоплена тим, що навчилась, що Бог має на меті покінчити з теперішнім ладом, наповнений лукавством і стражданням і заступити його новим, включаючи „нову землю”, так як Біблія каже. (2 Петра 3:13) Я навчилась потішаючої обіцянки в Біблії: „Успадкують праведні землю, і повік будуть жити на ній”.— Псалом 37:29.

Я дуже раділа, коли навчилась цієї обіцянки, яка незабаром сповниться: „Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше [колишнє, НС] минулось”.— Об’явлення 21:4.

Без труднощів мені стало ясно, що Ісус мав на думці, коли сказав: „І пізнаєте правду,— а правда вас вільними зробить”. (Івана 8:32) Перший раз у моєму житті, я звільнилась від кайдан тих питань без відповідей, сумнівів та фальшивих ідей, і вже більше не обвинувачувала Бога за лукавість і страждання. Я вже мала дійсну надію на майбутність.

Поміщено між обіцянками про праведний Новий Лад є те, що пророк Ісая сказав про калік: „Тоді то розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим, тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик”.— Ісаї 35:5, 6.

Як я полюбила все те! Я прагну того дня, коли зможу ,скакати немов олень’!

Що ж я можу робити?

Коли я пішла до сусідки засісти на її біблійну студію, то мені було трудно покотити себе в кріслі на колесах. Але сусідка прийшла й допомогла мені. Я також хотіла ходити на зібрання Свідків Єгови, щоб ще більше навчитись. Збір дуже допоміг мені в цьому.

Спершу, ще ніж Гері почав студіювати Біблію, вони приїхали по мене машинами. Руками я засовувалась у сидіння машини, а крісло на колесах ставили в багажник. Приїхавши до Залу Царства, вони допомагали мені сісти в крісло.

Тоді ми купили машину з спеціальним приладом, щоб її керувати руками. Коли Гері працював вночі й не міг приходити зі мною на зібрання, то я сама засовувалась у машину й втягала крісло за собою. Або наш син допомагав мені. Він завжди був мені великою поміччю з тим кріслом, як також Гері. Таким то чином я могла їхати куди хотіла.

Як я ходила на зібрання й більше навчалась про нашого Творця та Його наміри, то це спонукало мене розказувати про нього іншим людям. Свідки Єгови регулярно ходили до своїх сусідів, щоб допомогти їм навчитись про Біблію й я хотіла брати участь у цій підкріпляючій роботі. Але як же мені проповідувати, коли я була прикута до того крісла? Я постановила, що це не буде перешкодою для мене. Гері був такої самої думки як я, отже ми обоє почали проповідувати. Він ходив зі мною до домів людей й возив мене в кріслі.

Бажання ще більше служити

У 1967 році Гері й я охрестились разом, і бажали ще більше допомагати людям навчатись того, чого ми самі вже навчились. Сотні тисяч Свідків Єгови по цілому світі служать повночасно. Повночасна служба стає їхнім головним зайняттям. Я бажала те саме робити. Але бувши калікою, я думала, що це не для мене.

Одного дня я пішла проповідувати з повночасним Свідком-проповідником. Я сказала йому: „О, якби я могла виконувати цю працю повночасно так, як ви!” Свідок відповів: „Чому не спробуєте?” Я подумала: ,Ну, через очевидні причини!’ Свідок заохочував мене дуже впевнено!

Потім, на великій конвенції Свідків Єгови в Денвері, одна жінка в кріслі на колесах розказала свій досвід. Вона проповідувала повночасно, незважаючи на її каліцтво. Я подумала собі: ,Я теж можу так проповідувати, з Божою допомогою!’ І я так роблю — уже 14 років! Протягом минулих десять років Гері теж проповідував зі мною повночасно.

Мені дуже допоміг наш спеціально устаткований фургон. Це фургон звичайного розміру, спеціально устаткований, якого приладдя планував інший Свідок-каліка. Фургон устатковано підйомником, яким я могла піднімати себе в нього. Потім я пересовувалась з крісла на сидіння шофера. Звичайно, коли хтось інший керував фургоном, то я сиділа в кріслі, а тоді піднімала себе з і всередину фургона. Підйомник подібний до гімнастичного приладу, що складається з горизонтальної поперечки підвищеної на двох тросах, і який висувався з фургона. Я защіпаю крісло до приладу гачками, а тоді натискаю кнопку „вгору” або „вниз”. Таким то чином я можу регулярно відвідувати людей по їхніх домах, і проводжу кілька біблійних студій.

Відповідаючи викликам

У Колорадо, а пізніше в Айдахо, взимку був дійсний виклик, по яких то місцевостях через дні, а навіть тижні, було дуже холодно. Згодом нас запросили вибратись до Аляски, де ми ще досі служимо. Тут дуже холодно й є багато льоду та снігу — протягом більшості року! Однак, усе це можливо перебороти.

По-перше, ми надіваємо більше теплого одягу. Гері навіть купив мені спеціальне взуття, дуже теплі чоботи, яких натягаємо по вовняних панчохах. І надіваючи теплий верхній одяг, я можу боротись із зимою. Дійсно, першого місяця, коли ми прибули до Аляски — в грудні — було 30 градусів нижче нуля Фаренгейта (-34 градусів Цельсія)! Усе-таки, це був дуже плідний місяць у службі.

Я не кажу, що нам легко служити тут. По льоду моє крісло дуже ковзається. Я пам’ятаю як одного разу, сидячи в кріслі на валу похиленого берега, проповідуючи одній людині про Біблію, моє крісло почало ковзатись. Воно покотилось стрімким берегом! Я опинилась на днищі валу, випала на руки й коліна, а крісло покотилось на мене! Мені допомогли встати й я не поранилась. Проте, в Анкореджі, було легше возитись по тротуарах (пішоходах) ніж у гористому Колорадо й Айдахо.

Корисні роки

Часто люди питають, що це спонукує мене відвідувати людей, незважаючи на моє каліцтво. По-перше, я дуже скористала з свого зусилля протягом усіх цих років. Я з чоловіком допомогли багатьом людям навчитись про Творця й Його волю.

Це дуже задовольняло, коли я допомогла кільком людям, заохотивши їх до більш корисних зайнять у житті моїм прикладом, хоч була калікою. А це, ще більше, підбадьорює мене.

Мушу признати, що головно до цього мене спонукує любов до Бога. Якась інша причина не була б правильною. Коли я ще не знала Бога, то винуватила Його за страждання, яке відбувається в світі. Але навчившись правди про Творця, я тепер хотіла хвалити Його. І чим більше служила Йому, допомагаючи людям так само робити, то тим більше наближалась до Бога. Я ніколи не хочу покинути головної цілі мого життя. Це дійсний привілей. Також, коли я є зайнята, допомагаючи людям, то не маю часу жаліти себе!

Зберігаючи правильне відношення

Я знаю, що зберігати правильне відношення до того, що я сама роблю й моєї надії на майбутність є дуже важливим. Я ще досі можу продовжувати моє проповідування й допомагати людям з крісла на колесах. Але мушу признати, що мені вже трохи погіршило. Так часто буває з такими каліками, як я.

Однак, коли прийде той час, і я вже не зможу возитись, то таки буду старатись служити як можу. Інші Свідки, які вже цілком не можуть ходити до людей, допомагають їм телефоном або розписують листи. Часом, студенти Біблії приходять до їхніх домів на студії. Колись я сама можливо буду мусила так робити. Але поки ще можу, то буду говорити з людьми лицем до лиця по їхніх домах. Це робота, яку я дуже полюбила.

Байдуже, що ще може статись у негайній майбутності, то я знаю, що під Божим Новим Ладом я буду здорова фізично. Тоді я зможу багато більше служити Йому. По суті, я дуже прагну того чудесного часу про якого Біблія говорить, коли каже, „що настане воскресіння праведних і неправедних”. (Дії 24:15) Подумайте про всіх тих людей, які повернуться від мертвих, і яких ще буде треба навчити про Бога та Його наміри! Певно, я хочу брати участь у тій роботі, в здоровому тілі.

Ні, не жалійте мене! Моє життя було дуже цілеспрямоване й втішне. Я чекаю того часу, коли моє життя буде ще більш плідне й втішне незабаром, коли Бог почне відновлювати Рай саме тут на землі. (Луки 23:43) — Так як розказала Гарріет Беквит.

[Вставка на сторінці 15]

„Я подумала собі: ,Я теж можу так проповідувати, з Божою допомогою!’”

[Вставка на сторінці 16]

„Коли я є зайнята, допомагаючи людям, то не маю часу жаліти себе!”

[Ілюстрація на сторінці 14]

Гарріет і її спеціально устаткований фургон