Я відгукнулася під час жнив

ЯК РОЗКАЗАЛА ВІНІФРІДА РЕММІ.

«ЖНИВО справді велике, та робітників мало». Наш Господь Ісус був спонуканий сказати ці слова через глибоке почуття до людей, які були змучені та розпорошені, неначе вівці, що не мають пастуха. Я пережила такі самі відчуття і протягом 40 останніх років завжди старалася прихильно відповідати на Господній заклик працювати на жнивах (Матвія 9:36, 37).

Я народилася у Західній Африці в сім’ї зі сімома дівчатами. Наші батьки були люблячі, проте, вимогливі; вони також були дуже релігійні. Відвідування церкви та недільної церковної школи кожного тижня було обов’язковим. Для мене це не було проблемою, тому що я любила духовні справи. По суті, у віці 12 років мене призначили проводити навчання в недільній церковній школі.

Одруження і пригода

У 1941 році, у віці 23 років, я одружилася з Лічфілдом Реммі, котрий працював бухгалтером у державній установі. Щодо матеріальних справ, то ми були заможними, але любов до пригод і бажання нагромаджувати багатство привело нас у 1944 році до Ліберії. Поворотним пунктом життя мого чоловіка, та зрештою і мого, став 1950 рік, коли ми зустрілися з Хоілом Ервеном, місіонером Свідків Єгови. Уже після трьох тижнів вивчення чоловік почав брати участь у праці проповідування.

Я засмутилась, коли він перестав відвідувати церкву. Адже він був запеклим протестантом, який навіть постив протягом великого посту. Коли я побачила перший раз, як він виходить проповідувати із сумкою в руці, то оскаженіла. «Що з тобою?— я запитала.— Така шановна людина, як ти, іде проповідувати з цими придуркуватими людьми!» Коли ця тирада продовжувалась, він спокійно й стримано зносив це.

Наступного дня брат Ервен прийшов до нас, щоб навчати Лічфілда. Я, як завжди, трималася осторонь, коли проводилось вивчення. Можливо, через те, що брат Ервен запитав, чи я письменна. Що? Я — безграмотна? Яка образа! Я покажу йому, наскільки я освічена! Я виведу на чисту воду цю фальшиву релігію!

Прийняття правди

Невдовзі після цього на столі у вітальні я зауважила книжку «Нехай Бог буде правдивий». «Яка ж безглузда назва,— подумала я,— Бог завжди був правдивий, чи не так?» Коли я переглядала книжку, то відразу віднайшла інший привід для незадоволення. Там говорилося, що людина не має душі, а є душею! Навіть пси та коти є душами! Це дуже роздратувало мене. «Яке нісенітне вчення!»,— подумала я.

Коли чоловік прийшов додому, я сердито подивилася йому в очі. «Ці обманщики говорять, що людина не має душі. Вони фальшиві пророки!» Чоловік не сперечався; навпаки, він спокійно відповів: «Віні, усе це знаходиться в Біблії». Пізніше, коли брат Ервен терпляче показав мені з моєї власної Біблії, що ми є душами, і що наша душа може вмерти, то це здивувало мене (Єзекіїля 18:4). Особливо справив враження на мене вірш із Буття 2:7, який заявляє: «І стала людина [Адам] живою душею».

Як же я помилялася! Я відчувала себе обманеною духівництвом і перестала ходити до церкви. Замість цього я почала відвідувати християнські зібрання Свідків Єгови. Яке ж глибоке враження справила на мене любов, що була серед них! Це була правдива релігія!

Збір врожаю у Кабо-Пальмас

Приблизно через три місяці в чоловіка виникла можливість вкрасти в фірми велику суму грошей, але він не зробив цього. Його колеги насміхалися з нього: «Реммі, ти так і помреш бідним».

Проте завдяки чесності його підвищили в посаді та послали у відрядження у Кабо-Пальмас для відкриття в ньому нового бюро. Ми ревно проповідували й вже через два місяці в нас була невеличка групка людей, які палко цікавилися біблійною звісткою. Згодом, коли Лічфілд подорожував до столиці — міста Монровія за поставкою для нового бюро, він охрестився. Він також попросив допомоги від Товариства, щоб подбати про тих, котрі виявили інтерес до правди.

Товариство відповіло, висилаючи до Кабо-Пальмас брата і сестру Фаустів. Сестра Фауст незрівнянно допомогла мені, і в грудні 1951 року я символізувала своє присвячення Єгові хрещенням. Тепер, більше ніж будь-коли, я вирішила «плоди збирати для життя вічного» (Івана 4:35, 36, Хоменко). У квітні 1952 року я розпочала повночасне служіння як піонерка.

Єгова відразу поблагословив мої зусилля; протягом одного року я допомогла п’ятьом особам присвятитися і охреститися. Однією з них є Луїза Мекенташ, двоюрідна сестра тодішнього президента Ліберії В. В. С. Тобмана. Вона охрестилася, розпочала повночасне служіння і була вірною Богові до самої смерті в 1984 році. При декількох нагодах вона проповідувала президенту.

До Нижнього Б’юкенена

У 1957 році під час візиту обласного наглядача чоловікові й мені запропонували стати спеціальними піонерами. Після обговорення з молитвою ми прийняли призначення. Оскільки Лічфілдові треба було декількох місяців, щоб звільнитися зі своєї світської роботи в Кабо-Пальмас, то я вирушила до Нижнього Б’юкенена, неопрацьованій території, щоб розпочати там працю.

Коли я приїхала, сім’я Меклейн дала мені притулок. Наступного дня, згідно з місцевим звичаєм, мене привели до намісника вождя племені Пеле. Мене сердечно прийняв вождь та його сім’я, і я мала нагоду свідчити невеликій групі людей у цьому домі. Не менше як шість осіб, з якими я розмовляла того дня, включаючи намісника вождя та його дружину, зрештою стали Свідками.

Незабаром я проводила вивчення «Вартової Башти», на яке приходило понад 20 осіб. Я повністю довірилась Єгові й він дав мені потрібної сили та здібностей, щоб піклуватися про його овець. Коли я почувалася змученою або пригніченою, то пригадувала вірних осіб минувшини, особливо таких жінок, як Девора й Хулда, котрі були безстрашними у виконанні доручень Єгови (Суддів 4:4​-7, 14​-16; 2 Царів 22:14​-20).

У березні 1958 року, вже через три місяці перебування у Нижньому Б’юкенені, я отримала листа, в якому було повідомлено про візит районного наглядача Джона Чарука. Я винайняла підвальне приміщення, яке могло вмістити чималий натовп людей. І тоді поїхала до Верхнього Б’юкенена, щоб зустріти брата Чарука, але він не приїхав. Після очікування аж до сутінку я втомлена повернулася до Нижнього Б’юкенена.

Десь о півночі пролунав стук у двері. Коли я відкрила їх, то побачила не тільки районного наглядача, але також свого чоловіка, несподіване прибуття якого чудово збіглося з прибуттям брата Чарука. Як вони знайшли мене? Вони зустріли мисливця і запитали його, чи він знає жінку, яка проповідує людям про Єгову. «Так»,— відповів він і скерував їх до мого дому. Яка я була щаслива через те, що тільки через три місяці в Нижньому Б’юкенені моє світло вже сяяло так яскраво! (Матвія 5:14​-16).

Під час візиту брата Чарука найвище число присутніх на одному із зібрань становило 40 осіб. З часом був створений процвітаючий збір і ми змогли побудувати чудовий Зал Царства. Проте ми не завжди мали безтурботне життя. Наприклад, у 1963 році в містечку Колахун вибухнуло релігійне переслідування, чоловіка заарештували й ув’язнили. Його так сильно побили, що потрібна була госпіталізація.

Того самого року, невдовзі після того, як він виписався з лікарні, ми побували на конгресі в місті Ґбанґа. В останній день конгресу всіх присутніх оточили солдати й наказали віддати честь прапору. Коли ми відмовилися, солдати примушували нас піднімати руки вгору і дивитися прямо на сонце. Вони також били декого з нас прикладами рушниць. Щоб допомогти собі зберегти вірність Богові, я співала потихенько пісню Царства «Не бійтеся їх!» Після цього солдати запроторили нас до брудної в’язниці. Через три дні відпустили іноземців, а Лічфілда та мене вислали до Сьєрра-Леоне. Місцевих Свідків відпустили наступного дня.

Подальші привілеї і нагороди

Нас призначили працювати зі збором у містечку Бо, на півдні Сьєрра-Леоне. Ми служили там протягом вісьмох років до того, як нас перевели в Ньяла. У той час, як у Ньяла чоловіка призначили служити заступником районного наглядача, я мала привілей супроводити його, коли він виконував це служіння. Потім, у середині 1970-их років, нас призначили до збору Східного Фрітауна.

Я отримала нагороду через те, що багато тих, котрих я навчала Біблії, прийняли правдиве поклоніння. Тепер я маю понад 60 духовних дітей та онуків, які є неначе «поручальні листи» (2 Коринтян 3:1). Декотрі повинні були зробити рішучі зміни, як, наприклад, зробила Вікторія Дайк, яка була пророчицею секти аладура. Після обговорення вірша з 1 Івана 5:21, вона позбулася багатьох амулетів і предметів шанування. Вона символізувала своє присвячення хрещенням і зрештою стала спеціальним піонером, допомагаючи своїй численній родині прийняти правду.

У квітні 1985 року смерть забрала від мене мого чоловіка, саме за декілька місяців перед нашою 44-ою шлюбною річницею. Але я не залишилася одинокою. Я продовжую служити моєму Помічникові, Єгові, повночасним служителем. І відчуваю особливий зв’язок з тими, яким я допомогла пізнати його. У певному значенні вони для мене є сім’єю. Я люблю їх і вони люблять мене. Коли я хвора, вони спішать, щоб попіклуватися про мене і я, звичайно, також допомагаю їм.

Я не сумніваюсь у тому, що якби мені треба було все це знову повторити, я з радістю взяла б свій серп і вступила б у жнива як один із співробітників Єгови.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Вініфріда Реммі сьогодні.