• Нікарагуа
    Щорічник Свідків Єгови 2003

    • Арешти і депортації

      Досить швидко виявилося, що новий уряд не схвалює нейтральної позиції Свідків Єгови. Наприклад, митні служби ускладнили ввезення літератури. Окрім того, у 1981 році уряд прийняв новий закон, котрий вимагав від усіх громадських і релігійних організацій повторно зареєструватися. До моменту реєстрації колишній юридичний статус втрачав свою силу. На жаль, прохання зареєструвати організацію залишились без відповіді.

      У вересні 1981 року арештували Ендрю і Міріам Рід, подружню пару, яка була у районному служінні на території центрального нагір’я. Протягом десяти днів їх переводили з однієї в’язниці в іншу і тримали в дуже поганих умовах. Зрештою, подружжя Рідів привезли в головне управління служби безпеки, де більшість часу вони перебували в окремих камерах. Щоб витягнути з них імена відповідальних братів, проводились допити, які часто тривали кілька годин. Обом казали, що їхній партнер зізнався в тому, що він агент ЦРУ, однак Ендрю і Міріам навіть не були громадянами США! В кінці їх повідомили: затримання було помилкою. Жодних офіційних обвинувачень проти сім’ї Рідів не висунули, проте їх депортували у Коста-Рику. Перед від’їздом їм сказали, що відмова Свідків Єгови брати в руки зброю є неприйнятною, бо кожен нікарагуанець мусить охоче воювати за свою країну.

      Комітет філіалу завбачливо почав підготовку місцевих братів, які могли б здійснювати нагляд, якщо філіал буде закрито. Тим часом було проведено навчальний курс для районних наглядачів і їхніх замісників, кілька класів Школи піонерського служіння та Школи служіння Царству, яку відвідали старійшини і багато службових помічників. Однак проводити великі зібрання було значно важче.

      Наприклад, адміністрація міста Масая спочатку пообіцяла надати стадіон для одного з двох обласних конгресів «Царська вірність», котрий мав відбутися в грудні 1981 року, проте за 36 годин до конгресу відмовилась від своїх слів. Таке рішення прийняв не мер міста, а уряд країни. А втім, брати були попереджені про це заздалегідь. Отож за день до того вони домовились провести конгрес на птахофермі однієї щедрої сестри. Ферма лежала за 8 кілометрів від Манагуа. Щоб приготувати місце для конгресу, добровольці працювали цілу ніч. Понад 6800 братів отримали усне повідомлення про нове місце проведення конгресу.

      Філіал закрито

      У суботу 20 травня 1982 року, о 6.40 ранку, коли Ян Гантер готував сніданок для місіонерів, до місіонерського дому під’їхав автобус із представниками служби імміграції і солдатами, які були озброєні кулеметами. Військові оточили філіал і місіонерський дім. Ян розповідає: «Службовці наказали нам спакувати речі. Кожному дозволили взяти чемодан і невелику сумку. Нам не дали жодних пояснень, лише сказали, що везуть в якийсь будинок, де ми ненадовго залишимось, поки буде вестися слідство. Райнер Томпсон, координатор Комітету філіалу, непомітно прослизнув у свій офіс і зателефонував в інші місіонерські доми, повідомивши братів про те, що сталося».

      «Того дня,— пригадує Рубі Блок,— я пересвідчилася в правдивості слів Павла: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням... І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки» (Фил. 4:6, 7). У той час, як з кухні за нами спостерігав озброєний солдат, Райнер Томпсон звернувся з молитвою до Єгови. Ми від усього серця сказали: «Амінь». Після того всі відчули великий внутрішній спокій. Ми не знали, як складеться день, але були переконані, що, хоч би якою була ситуація, Єгова дасть сили її витримати. Цей випадок дотепер є для мене цінним уроком».

      Брат Гантер розповідає про подальші події: «Нам наказали сісти в автобус і повезли на стару кавову плантацію в сільській місцевості. Я нагадав представникам служби імміграції, що ми, як іноземці, маємо право звернутись у наші посольства. Вони відповіли, що з запровадженням на початку тижня надзвичайного стану наші права скасовані, а коли будемо поза межами країни, можемо розмовляти з ким забагнеться. Це був перший натяк на те, що нас депортують з Нікарагуа». Того дня дев’ятьох місіонерів, які жили в філіалі, було відправлено групами до кордону Коста-Рики.

      Тим часом після телефонного дзвінка брата Томпсона місіонери у двох інших домах почали швидко діяти. З допомогою місцевих братів вони вивезли більшість устаткування, у тому числі офсетну друкарську машину, і позбулися багатьох особистих речей. Представники служби імміграції, приїхавши до місіонерських домів, дуже здивувалися, коли побачили майже порожні будинки і місіонерів, які пакували свої валізи. Того вечора десятьох місіонерів з цих двох домів привезли в аеропорт. «Нас назвали контрреволюціонерами,— розповідає Філліс Портер,— але ніхто не обшукав ані нас, ані нашого багажу. Ми не мали квитків на літак, проте квитки на багаж вказували, що нас депортують до Панами». В Нікарагуа залишилось лише двоє місіонерів, подружня пара з Англії, яка служила в роз’їзній праці. Однак через кілька місяців їх теж було депортовано.