«ПРИЙДИ І НАВЧИ МОЇХ ЛЮДЕЙ»

На початку 1952 року Бобогі Найорі, один із вождів племені коїарі та відомий шаман, зайшов до Хені Хені, свого «вантока», тобто одноплемінника, і побував на зібранні, що проводилось у нього вдома. Вражений побаченим і почутим, Бобогі підійшов до Тома Кітто і попросив: «Будь ласка, прийди і навчи моїх людей правди!»

Невдовзі Том і Ровена вирушили в подорож до Бобогі, який жив у Хаїмі, маленькому селі за 25 кілометрів на північ від Порт-Морсбі. Вони добиралися туди багнистими дорогами на своєму старому пікапі. Послухати Тома прийшло багато селян. Він їм проповідував, а Бобогі перекладав. У результаті близько 30 людей почали вивчати Біблію.

Того ж місяця вони побудували невелике приміщення для християнських зібрань. Елсі Хорсбург, яка пізніше приходила туди на зібрання, розповідає: «Хатина мала дерев’яний каркас, трав’яний дах і плетені з бамбука стіни висотою до пояса. Всередині були лише стільці, зроблені з гілок, гасова лампа та маленька класна дошка». Ця хатинка стала першим Залом Царства в Папуа — Новій Гвінеї.

Через переслідування деякі зацікавлені відійшли від збору. Однак невеличка група продовжувала робити духовний поступ. У 1954 році тринадцятеро осіб, які вивчали Біблію, охрестилися в річці Лалокі в Хаїмі. Вони були першими, хто охрестився в Папуа — Новій Гвінеї. Серед них був Бобогі, який сказав: «Навіть якщо всі з племені коїарі зречуться Єгови, я не зречуся, бо знаю, що знайшов правду». Бобогі дотримав свого слова і залишився відданим Богові та вірно служив старійшиною збору в Хаїмі до своєї смерті 1974 року.

Візит брата Катфорта завершився одноденним районним конгресом у Хаїмі. Том Кітто пригадує: «Після того як промовець попросив підвестися тих, хто бажає охреститись, встало сімдесят людей! Наші серця переповнила невимовна радість, коли сорок братів і тридцять сестер вишикувалися вздовж тропічної річки, готові символізувати своє присвячення Єгові».

Наступного року брати вирішили провести у Хаїмі ще один районний конгрес. Облаштувати місце для конгресу і приготувати їжу делегатам доручили Бобогі, вождю села. За три дні до конгресу новий районний наглядач з Австралії, Джон (Тед) Сьюелл, зустрівся з Бобогі, щоб з’ясувати, як іде підготовка.

— Що вже зроблено? — перейшов до справи Тед.

— Ще нічого,— відповів Бобогі.

— Бобогі, сьогодні четвер, а конгрес вже в неділю! — вигукнув Тед.

— Не хвилюйся, брате,— відповів Бобогі,— ми все зробимо в суботу.

Тед був приголомшений. Він повернувся в Порт-Морсбі впевнений у тому, що конгрес приречений на провал.

У неділю Тед не без хвилювання приїхав до Хаїми. Що ж він побачив? На краю великого розчищеного майданчика, під розлогим деревом, стояла сцена, міцно збита з дощок. Трохи поодаль у земляних печах смажилися свині, кенгуру-валабі, лані, голуби, риба, ямс і солодка картопля. На вогнищі кипіла вода в казанках. У хатинці, що слугувала за кафетерій, радісно спілкувалося чимало людей. І там, серед цієї метушні, за всім спокійно спостерігав Бобогі. Тедові перехопило дух.

— Бобогі, де ти такого навчився?! — вигукнув Тед.

— Я бачив подібне в тому фільмі, який минулого року показував Джон Катфорт,— відповів Бобогі.

На цей конгрес, який згодом прозвали «конгресом Бобогі», прийшло понад 400 остров’ян із восьми етнічних груп, і 73 з них охрестилося.

[Ілюстрація на сторінці 85]

Перший у країні Зал Царства, Хаїма, Порт-Морсбі