Сповідь гріхів — чи щось негаразд?

«СПОВІДЬ гріхів — це духовне очищення, новий початок, скасування всіх зроблених гріхів. Я люблю йти на сповідь, сповідати перед священиком свої гріхи, отримувати від нього прощення і внаслідок цього відчувати блаженство». Так каже один щирий католик (Благослови мене отче, бо я згрішив, англ.).

За словами Нової католицької енциклопедії, «Христос дав тільки священикові владу відпускати або не відпускати, тобто прощати або не прощати» гріхи. Довідник також каже, що постійне сповідання «відновлює святість життя, до якого людина втрачає право через серйозний гріх і... очищує совість». Однак, з існуючих моральних обставин у багатьох країнах очевидно, що постійне сповідання не спонукує багатьох грішників «відступитися від злого і добре чинити» (Псалом 34:15 [34:14, НС]). Чи тут щось негаразд?

Тільки обряд?

Сповідь може починатися як тільки простий обряд. В Ірландії, перший раз сповідаються саме перед першим причастям. Не дивно, що семилітня дівчина більше цікавиться мініатюрною весільною сукнею, яку буде надівати, ніж «відновленням святості життя, до якого людина втрачає право через серйозний гріх».

«Сукня найбільш подобалась мені, а також гроші від рідних,— признала Рамона, яка, коли їй було сім років, перший раз пішла на сповідь.— Між дівчатами, знайомих мені,— продовжує вона,— не було жодного почуття духовності. Ми навіть не думали про Бога в той час».

Справді, зобов’язувати молодих дітей сповідати гріхи може довести до автоматичного повторення цих слів. «Я тільки знову й знову повторював ті самі слова»,— каже Майкл, який також почав сповідатись, коли йому було сім років.

Із зауважень деяких католиків, цитованих у книжці Благослови мене отче, бо я згрішив, очевидно, що для них сповідь була малозначна духовно, навіть у пізніші роки. «Сповідання вчить нас говорити неправду, тому що деяких справ ми не відважуємось виявляти священикові»,— признала одна особа. Можна використовувати неузгодженість священиків за найменші покути (єпітимію). Декотрі шукали «доброго» сповідника, щоб почути бажану пораду. «Я три місяці шукала й зрештою знайшла свого сповідника. Кожного місяця я приватно зузстрічалася з ним у сповідальниці, а він чудовий сповідник»,— сказала одна молода жінка. «Похитруйте й пошукайте собі глухого священика, який не говорить по-українськи, крім слів «три Богородице діво»,— сказав інший католик.

Очевидно, щось негаразд із сповіданням деяких людей. Але Біблія вказує на потребу сповідати гріхи, бо каже: «Хто затаює свої гріхи, той не матиме щастя-долі; а хто, признавшись у них, їх покине, той зазнає ласки» (Приповістей 28:13, Хоменко).

Чи це значить, що християнин повинен сповідати всі свої гріхи? Якщо так, то кому? У наступній статті розглянемо ці запитання.

Сповідь гріхів — у людський спосіб чи Божий?

У КАТОЛИКІВ обряд сповіді дуже змінився протягом століть. У ранні часи католицької церкви, тільки за серйозні гріхи вимагали сповіді й покути. Щодо цього, у книжці Релігія середньовічних країн Заходу (англ.) каже: «До останніх років шостого століття, система церковного покарання була суворою: особа могла приймати таїнство тільки раз у житті, покаяння здійснювалось публічно, а покута довготривала й сувора».

Наскільки суворою була така покута? У 1052 році одного розкаяного грішника зобов’язали іти босоногим від Брюгге в Бельгії аж до Єрусалима! «В 1700 році католики ще ходили до святих криниць і джерел, стояли навколішки по шию у льодовій воді, щоб висловлювати молитви свого каяття»,— каже в книжці Християнство в країнах Заходу 1400—1700 (англ.). Оскільки в той час відпущення гріхів не давалось аж після закінчення каяття, то багато людей відкладали сповідь аж до останніх своїх днів.

Коли почався сучасний обряд сповіді? Книжка Релігія середньовічних країн Заходу каже: «Новий вид покути запровадили кельтські ченці у Францію в останні роки шостого століття... Це — таємна сповідь, під час якої розкаяний грішник сповідав свої гріхи приватно перед священиком. Це теж був чернечий звичай давати духовну пораду». Згідно з раннішим чернечим звичаєм, ченці сповідали гріхи один одному, щоб одержати духовної поради переборювати свої слабкості. Але щодо більш сучасної таємно казаної сповіді, церква дала священикам більшу «владу або авторитет прощати за гріхи» (Нова католицька енциклопедія, англ.).

Чи Ісус справді дав декотрим з Його учнів таку владу? Котрі з Його слів довели б до такого висновку?

«Ключі Царства»

Одного разу Ісус Христос сказав апостолові Петрові: «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Матвія 16:19, Хоменко). Що Ісус мав на думці, коли сказав «ключі Царства»? Можна краще зрозуміти це, якщо розглянемо іншу оказію, коли Ісус уживав слово «ключ».

Одного разу Ісус сказав єврейським релігійним провідникам, досвідченим у Мойсеєвому Законі: «Горе вам, учителям закону, бо ви взяли ключ знання! Самі ви не ввійшли і тим, що хотіли ввійти, заборонили» (Луки 11:52, Хоменко). Куди вони «забороняли ввійти»? Ісус каже в Матвія 23:13: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти» (Хоменко). Єврейське духівництво, так би мовити, зачиняє двері перед багатьма, позбавляючи людей нагоди піти з Ісусом Христом на небо. Цей «ключ», якого релігійні провідники «відібрали», не мав нічого спільного з прощенням гріхів. Це був ключ до знання, якого Бог дає.

Подібно цьому, «ключі Царства», яких Петро одержав, не представляють його спроможності сповістити небо про прощення чи непрощення чиїхсь гріхів. Краще, вони представляють великий привілей, якого Петро мав відкрити особам шлях на небо проповідуванням Божого знання протягом своєї служби. Він перше проповідував євреям, потім нововірцям з народів, тоді самарянам, а нарешті всім народам (Дії 2:1​-41; 8:14​-17; 10:1​-48).

«Усе, що ви зв’яжете на землі»

Пізніше, Ісус повторив іншим учням те, що говорив Петрові. «Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Матвія 18:18, Хоменко). Яку владу Ісус дав Своїм учням? Згідно змісту Він говорив про розв’язання проблем між віруючими і про зберігання чистості в зборі від нерозкаяних злочинців (Матвія 18:15​-17).

Щодо серйозного порушення Божих законів, відповідальні брати в зборі мусять розсуджувати справу і вирішити чи злочинець буде «зв’язаний» (винний) чи «розв’язаний» (невинний). Чи це значить, що небо слухає рішень людей? Ні. Як указує вчений Біблії, Роберт Янг, рішення перше було зроблене на небі а не учнями. Він каже, що 18-ий вірш буквально значить: Те, що зв’яжете на землі, «вже було зв’язане» на небі.

Справді, це нерозумно думати, що недосконала людина може робити рішення, які зобов’язуватимуть небесних суддів. Було б правильніше казати, що Христові призначені представники мають слухатися Його керівництва, щоб охороняти Його збір від опоганення. Вони роблять це, коли рішать на підставі принципів, вже закладених на небі. Ісус Сам керуватиме їх у цьому (Матвія 18:20).

Чи який-небудь чоловік може бути «представником Христа, як батьківський суддя», щоб вирішувати навіть вічну майбутність співпоклонника? (Нова католицька енциклопедія). Священики, перед якими сповідаються, майже незмінно відпускають гріхи, незважаючи на «невисловлену думку [між католицькими богословами], що мало хто дійсно жаліє про свої гріхи» (Нова британська енциклопедія). Так, чи пам’ятаєте, щоб священик не відпустив комусь гріхи, або не визнав його невинним? Можливо, це тому, що священик сумнівається своїй спроможності судити грішника чи він покаявся чи ні. Якщо це так, то чому він заявляє мати владу визнавати когось невинним?

Уявіть собі суд, у якому співчутливий суддя часто визнає всіх злочинців невинними, навіть наполегливих правопорушників, тому що вони виконують обряд, у якому зізнають свої гріхи і просять пробачення. Хоч це можливо задовольнить злочинців, то таке неправильне ставлення до милосердя серйозно підриває пошану до справедливості. Чи не можна сказати, що обряд сповіді в католицькій церкві робить людей запеклими грішниками? (Екклезіястова 8:11)?

«Сповідь не збуджує в людині бажання уникати гріха»,— каже Рамона, говорячи із власного досвіду, бо будучи католичкою, сповідалась від коли їй було сім років. Вона додає: «Покаяння викликає думку, що Бог прощає за всі гріхи, і що Він прощатиме за який-небудь гріх до якого наше недосконале тіло призводить нас. Сповідь не збуджує глибокого бажання чинити правильне»a.

Але що сказати про Ісусові слова в Івана 20:22, 23? У цьому вірші Він сказав Своїм учням: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Хоменко). Чи ж з цього не виходить, що Ісус дав Своїм учням владу прощати гріхи?

Тільки з цього одного біблійного вірша можна дійти до такого висновку. Але коли б удуматись у ці слова, як і сказане в Матвія 18:15​-18 та все те, що Біблія говорить про покаяння і прощення, то до якого висновку нам доходити? До цього: в Івана 20:22, 23, Ісус дав Своїм учням владу виключати від збору нерозкаяних осіб, які чинять серйозні гріхи. Ісус, звичайно, не казав, що Його учні мусять зізнати кожний гріх перед священиком.

Таким чином відповідальні слуги в зборі були уповноважені вирішувати, як поводитися з особами, які чинять серйозні гріхи. Такі рішення робляться під керівництвом Божого святого духа, і згідно з Божими наказами через Ісуса Христа і в Святому Письмі. (Порівняйте Дії 5:1​-5; 1 Коринтян 5:1​-5, 11​-13). Внаслідок цього, відповідальні чоловіки слухались небесних наказів, і не нав’язували небу своїх рішень.

«Сповідайте один одному гріхи ваші»

Отже, коли християни повинні сповідати один одному свої гріхи? Щодо серйозного гріха (а не малих хиб), особа повинна зізнатись перед відповідальними наглядачами збору. Навіть якщо гріх несерйозний, а совість грішника надмірно мучить його, то він дуже скористає коли розкаже про свої гріхи й шукатиме духовної допомоги.

Відносно цього біблійний письменник Яків каже: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних [старших збору, НС] і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Якова 5:14​-16, Хоменко).

У цих словах не згадується формального таємного обряду сповіді. Краще, коли християнин, настільки обтяжений гріхами, що не може молитися, то повинен покликати призначених старших, тобто наглядачів збору, і вони помоляться разом з ним. Щоб допомогти такому видужати духовно, вони також застосовуватимуть олію Божого Слова. (Псалом 141:5; порівняйте Луки 5:31, 32; Об’явлення 3:18).

Застереження Івана Хрестителя, щоб «учинити гідний плід покаяння» також є вартим нашої уваги. (Матвія 3:8; порівняйте Дії 26:20). Дійсно покаянний злочинець кине свій грішний напрям. Як Давидові, царю стародавнього Ізраїлю, так покаянному грішникові, який зізнається про свої гріхи перед Богом, буде прощенно. Давид написав: «Я висповідав тобі гріх мій, і не затаїв провини моєї. Я мовив: «Признаюсь Господеві в моїх провинах», і ти простив» (Псалом 32:5).

Виявленням жалю неможливо заслужити прощення гріхів. Тільки Бог може прощати гріхи. Він бере під увагу вимогу досконалої справедливості, і прощенням виявляє Свою любов до людства. Боже прощення також виявляє Його незаслужену ласку, грунтовану на викупній жертві Ісуса Христа, яку застосовується тільки до покаянних грішників, які залишають те, що Бог уважає бути злим (Псалом 51:8; Ісаї 1:18; Івана 3:16; Римлян 3:23​-26). Тільки ті, яким Бог Єгова простить, будуть жити вічно. І щоб Бог простив нам наші гріхи, то конче треба зізнаватися про них у Божий спосіб, а не людський.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 7]

Давид зізнавався перед Єговою, і Він простив йому.