ДАВИД

(очевидно, «улюблений»).

У «Перекладі нового світу» українською мовою ім’я Давид вживається 1043 рази у Єврейських Писаннях, зокрема 78 разів у надписах до 73 псалмів, і 64 рази у Грецьких Писаннях. З усіх осіб, про яких ідеться в Єврейських Писаннях, письменники Грецьких Писань частіше за Давида згадують лише Мойсея та Авраама. У всіх 1107 випадках, коли з’являється ім’я Давид, мова йде про другого царя Ізраїля; інколи воно згадується у зв’язку з Ісусом Христом, пророчим образом якого був Давид (Мт 1:1).

Цьому пастухові, музиканту, поету, воїну, державному діячеві, пророкові і цареві в Єврейських Писаннях приділяється особлива увага. Давид відважно бився на полі бою, витривало зносив різні випробування, був вольовим провідником і безстрашним воєначальником, але водночас мав смирення, аби визнавати свої помилки і каятися в серйозних гріхах. Він виявляв глибоке співчуття і милосердя, любив правду та праведність і, найголовніше, цілковито покладався на свого Бога Єгову.

Родовідна лінія Давида, який був нащадком Боаза і Рут, іде від Юди через Переца (Рт 4:18—22; Мт 1:3—6). Давид був наймолодшим з восьми Єссеєвих синів і мав дві сестри, можливо лише по матері (1См 16:10, 11; 17:12; 1Хр 2:16). Один з його братів, очевидно, помер бездітним і тому не згадується в родоводах, які були укладені пізніше (1Хр 2:13—16). Ім’я Давидової матері в Біблії не вказано. Дехто вважає, що нею була Нахаш, але більш імовірно, що Нахаш — це ім’я батька Давидових сестер (2См 17:25; див. НАХАШ № 2).

Рідним містом Давида був Віфлеєм, розташований приблизно за 9 км на Пд. Зх. від Єрусалима. У цьому місті жив його батько Єссей, дідусь Овед і прадідусь Боаз. Віфлеєм іноді називали «Давидомим містом» (Лк 2:4, 11; Ів 7:42). Однак слід зауважити, що «Давидомим містом» називали також Сіон в Єрусалимі (2См 5:7).

Юність. Вперше читачі Біблії знайомляться з Давидом, коли він пасе батькових овець у полі неподалік Віфлеєма. У цій місцевості через більш ніж 1000 років ангел Єгови повідомив пастухам дивовижну звістку про народження Ісуса (Лк 2:8—14). Тим часом у дім Єссея приходить Самуїл. Єгова послав його помазати одного з Єссеєвих синів на майбутнього царя. Самуїл відкидає сімох старших братів Давида, кажучи: «Єгова не вибрав жодного з них». Нарешті з поля приводять Давида. Коли з’являється цей «рум’яний юнак з гарними очима та приємною зовнішністю», всі завмирають в очікуванні, адже досі невідомо, для чого прийшов Самуїл. Єгова наказує йому: «Встань і помаж його, бо це він!». Пізніше Єгова сказав про Давида: «Знайшов я... чоловіка, який мені до вподоби. Він робитиме все, що я забажаю» (1См 16:1—13; 13:14; Дії 13:22).

Те, що Давид упродовж багатьох років був пастухом, неабияк вплинуло на все його життя. Живучи просто неба, він підготувався до труднощів, з якими зіткнувся, коли тікав від Саула. Давид також навчився метати каміння з пращі і розвинув витривалість і мужність. Він був готовий шукати загублених овечок і, щоб захистити отару, міг без вагань убити ведмедя чи лева (1См 17:34—36).

Давид був доблесним воїном, але прославився й тим, що вправно грав на арфі та складав пісні, чого, очевидно, навчився, коли годинами доглядав за вівцями. Він також був відомий тим, що створював нові музичні інструменти (2Хр 7:6; 29:26, 27; Ам 6:5). У своїх піснях Давид виражав глибоку любов до Єгови. Завдяки цьому вони стали справжніми шедеврами, призначеними для поклоніння Богові та прославлення його імені. Надписи до принаймні 73 псалмів вказують, що їхнім автором був Давид, але дехто приписує йому й інші псалми. (Пор. Пс 2:1 з Дії 4:25; Пс 95:7, 8 з Єв 4:7.) У деяких Псалмах, наприклад у 8-му, 19-му, 23-му і 29-му, цілком імовірно, записано те, про що роздумував Давид, будучи пастухом.

Досвід, який Давид отримав, доглядаючи овець, підготував його до більш важливого завдання — пасти Божий народ. У Біблії сказано: «[Єгова] вибрав свого слугу Давида, взявши його з овечих кошар, від овець, що годували малят. Бог зробив його пастухом над Яковом, своїм народом, і над Ізраїлем, своєю власністю» (Пс 78:70, 71; 2См 7:8). Однак коли Давид уперше залишає овець свого батька, то не одразу сідає на престол. Натомість за рекомендацією царського радника він стає музикантом при дворі Саула. Цей радник підмічає, що Давид не лише «гарно грає», але й що «він мужній та сильний воїн... вміє гарно говорити, має приємну зовнішність, і, крім того, з ним Єгова» (1См 16:18). Давид грає на арфі Саулові, коли той відчуває неспокій, і стає його зброєношею (1См 16:19—23).

Пізніше з невідомих причин Давид на невизначений період повертається в дім батька. Одного разу він несе їжу своїм братам, які служать у Сауловому війську. В той час ізраїльтяни вишикувались навпроти філістимлян. Коли Давид чує, як Голіаф зневажає Єгову, він обурюється: «Хто він такий, цей необрізаний філістимлянин, щоб насміхатися з війська живого Бога?» (1См 17:26). Потім він додає: «Єгова, який визволяв мене з пазурів лева і ведмедя, визволить мене також з рук цього філістимлянина» (1См 17:37). Отримавши дозвіл Саула, Давид наближається до Голіафа зі словами: «Я іду на тебе в ім’я Єгови, Бога військ, в ім’я Бога військ ізраїльських, з якого ти насміхаєшся». Несподівано Давид кидає камінь з пращі, який влучає у ворога, і той падає на землю. Тоді, вихопивши меч Голіафа, він відрубує йому голову, після чого повертається в табір з трофеєм — головою і мечем велетня (1См 17:45—54; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 745).

Слід зазначити, що у Ватиканському кодексі 1209, який датується IV ст. н. е. і містить текст Септуагінти, відсутній уривок, що починається з 1 Самуїла 17:55 і закінчується словом «філістимлянами» у 1 Самуїла 18:6а. Тому в англійському перекладі Моффатта цей уривок, за винятком останнього вірша, подано в подвійних квадратних дужках і названо «редакторським доповненням або пізнішою вставкою». Однак існують підстави довіряти масоретському тексту, в якому цей уривок є. (Див. САМУЇЛА, КНИГИ, Уривки, відсутні в грецькій Септуагінті.)

Період вигнання. (КАРТА, т. 1, с. 746.) Завдяки подіям, які швидко розвиваються, Давид зі звичайного пастушка перетворюється на людину, відому в усьому Ізраїлі. Саул поставив Давида над воїнами, і, коли він повертався з перемогою після бою з філістимлянами, його радісно зустрічали з танцями й піснями. Жінки співали: «Саул убив тисячі ворогів, а Давид — десятки тисяч» (1См 18:5—7). «Весь Ізраїль та Юда любили Давида», а Саулів син Йонатан навіть уклав з ним угоду, згідно з якою вони все життя мали виявляти один одному любов і бути друзями. Пізніше ця угода принесла користь Йонатановому сину Мефівошету і внукові Мисі (1См 18:1—4, 16; 20:1—42; 23:18; 2См 9:1—13).

Через Давидову популярність у серці Саула зародилася заздрість, і «відтоді він завжди дивився на Давида з підозрою». Двічі, коли Давид, як і раніше, грав на арфі, Саул кидав у нього спис, щоб прибити його до стіни, але обидва рази Єгова рятував Давида. Раніше Саул обіцяв віддати свою дочку за того, хто вб’є Голіафа, але тепер не поспішав виконувати цю обіцянку. Зрештою він погодився віддати Давидові за дружину свою другу доньку, Мелхолу, за умови, що той принесе йому викуп — «крайню плоть 100 філістимлян». Саул сподівався, що він загине, виконуючи цю нерозсудливу вимогу. Однак мужній Давид приніс цареві крайню плоть не ста, а двохсот філістимлян, після чого одружився з Мелхолою. Тепер уже двоє Саулових дітей пообіцяли Давиду любити його все життя, що викликало в Саула ще більшу лють (1См 18:9—29). Тож він утретє спробував прибити Давида списом до стіни, коли він знову грав для нього на арфі. Тієї ночі Давид утік. Його наступна зустріч з Саулом відбулася за дуже незвичних обставин (1См 19:10).

Кілька наступних років Давид провів у вигнанні, тікаючи з одного місця до іншого. Весь цей час його безперестанку переслідував злий цар Саул, який прагнув убити його. Спочатку Давид знайшов прихисток у пророка Самуїла в Рамі (1См 19:18—24), та коли про це стало відомо, він вирушив до філістимського міста Гат. По дорозі Давид зайшов у Нов до первосвященика Ахімелеха, який дав йому меч Голіафа (1См 21:1—9; 22:9—23; Мт 12:3, 4). Однак і в Гаті з’явилася загроза його життю. Щоб врятуватися, Давид став удавати із себе безумного, креслячи якісь знаки на воротах і пускаючи слину по бороді (1См 21:10—15). Пережите надихнуло Давида написати Псалми 34 і 56. Після цього він ховався в Адулламській печері, де до нього приєдналися його рідні та приблизно 400 знедолених і невдоволених чоловіків. У цій печері Давид міг скласти 57-й або 142-й Псалми (або ж обидва). Звідти він пішов до Міцпи, що в Моаві, а потім повернувся в Юду, до лісу Харет (1См 22:1—5). Пізніше, живучи в Кеїлі, Давид дізнався, що Саул збирається напасти на це місто, щоб схопити його. Разом зі своїми людьми, яких тепер налічувалося близько 600, Давид утік до пустелі Зіф. Саул продовжував переслідувати його. Він погнався за ним від Хореша, що в пустелі Зіф, до пустелі Маон. Коли Саулу майже вдалося схопити Давида, йому повідомили про напад філістимлян на ізраїльський край, тож він припинив погоню. Завдяки цьому Давид утік до Ен-Геді (1См 23:1—29). Прекрасні псалми, в яких він прославляє Єгову за дивовижне визволення (Пс 18, 59, 63, 70), були написані за подібних обставин.

В Ен-Геді Саул зайшов до печери, щоб справити нужду. Давид, який ховався в глибині печери, підкрався і відрізав край його одягу, але не зазіхнув на його життя. Він сказав, що для нього немислимо заподіяти зло цареві, «помазанцю Єгови» (1См 24:1—22).

Після смерті Самуїла. Після того як помер Самуїл, Давид, і далі переховуючись від Саула, пішов у пустелю Паран. (Див. ПАРАН.) Він та його люди виявили доброту до Навала, заможного чоловіка, який тримав худобу в Кармелі, що на Пд. від Хеврона. Але невдячний Навал повівся з ними грубо. У відповідь Давид хотів знищити всіх чоловіків у його домі. Навалова дружина Авігаїл почала швидко діяти і стримала Давида. Все ж Єгова вразив Навала, і він помер. Після того як кармелянка Авігаїл стала вдовою, Давид одружився з нею. Він також взяв собі за дружину єзреїльтянку Ахіноам. А Мелхолу під час довгої відсутності Давида Саул віддав за іншого чоловіка (1См 25:1—44; 27:3).

Давид вдруге шукає сховку в пустелі Зіф. Дізнавшись про це, Саул знову починає його переслідувати. Давид порівняв Саула і 3000 його воїнів до тих, хто «вийшов шукати блоху» та «ганяється за куріпкою в горах». Однієї ночі, коли цар і його воїни спали, Давид та Авішай пробралися у його табір. Вони взяли спис царя та його глек для води. Авішай хотів убити Саула, але Давид вдруге пощадив його. Він сказав, що з погляду Єгови було б неправильно підняти руку на Божого помазанця (1См 26:1—25). Це була остання зустріч Давида з його ворогом.

Переховуючись від Саула, Давид оселився у філістимському місті Циклаг, де прожив рік і чотири місяці. Багато сильних воїнів покинули Саулове військо і перейшли на бік Давида. Разом вони чинили набіги на міста ворогів Ізраїля, що були на Пд. Так Давид захищав кордони Юди і зміцнював своє становище як майбутнього царя (1См 27:1—12; 1Хр 12:1—7, 19—22). Коли філістимляни готували напад на Саулове військо, цар Ахіш взяв із собою Давида, вважаючи, що «ізраїльтяни точно зненавиділи його». Але інші філістимські правителі були проти цього, оскільки вбачали в Давидові загрозу своїй безпеці (1См 29:1—11). В остаточній битві на горі Гілбоа Саул і троє його синів, зокрема Йонатан, загинули (1См 31:1—7).

Тим часом амаликітяни напали на Циклаг і спалили його, а всіх жінок та дітей захопили в полон. Давид і його воїни без зволікань погналися за грабіжниками і повернули своїх дружин, дітей та все майно (1См 30:1—31). Через три дні один амаликітянин приніс Давидові корону та браслет Саула і, сподіваючись отримати нагороду, став вихвалятися, що начебто вбив пораненого царя. Хоча цей чоловік збрехав, Давид наказав стратити його за те, що він сказав: «Я вбив помазанця Єгови» (2См 1:1—16; 1См 31:4, 5).

Часи царювання. (КАРТА, т. 1, с. 746.) Давида огорнув сильний смуток, коли він почув трагічну новину про смерть Саула. Хоча той був запеклим ворогом Давида, він не радів його смерті, а натомість тужив, що загинув помазанець Єгови. Вбитий горем, Давид склав жалобну пісню, яка називається «Лук». У ній він оплакує смерть свого найбільшого ворога і найкращого друга, які полягли в одному бою: «Саул і Йонатан — любі й милі за життя — лишились нерозлучними і в смерті» (2См 1:17—27).

Після цього Давид оселився в Хевроні, де юдейські старійшини помазали його на царя над племенем Юди. Це відбулося в 1077 р. до н. е., коли Давидові було 30 років. А царем над іншими племенами став Саулів син Іш-Бошет. Однак приблизно через два роки Іш-Бошета вбили змовники, які, сподіваючись отримати винагороду, принесли його голову Давидові. Але він наказав стратити їх, як і удаваного вбивцю Саула (2См 2:1—4, 8—10; 4:5—12). Тепер уже нічого не заважало племенам, які досі підтримували Саулового сина, приєднатися до Юди. Згодом у Хеврон прийшли 340 822 воїни і зробили Давида царем над усім Ізраїлем (2См 5:1—3; 1Хр 11:1—3; 12:23—40).

Править у Єрусалимі. У Хевроні Давид царював сім з половиною років, після чого за вказівкою Єгови переніс свою столицю до Єрусалима, захопленої твердині євусеян. Там, на Сіоні, він побудував Давидове місто і правив наступні 33 роки (2См 5:4—10; 1Хр 11:4—9; 2Хр 6:6). Коли Давид жив у Хевроні, він повернув Мелхолу, одружився ще з кількома жінками і став батьком багатьох синів та доньок (2См 3:2—5, 13—16; 1Хр 3:1—4). В Єрусалимі він взяв собі інших дружин і наложниць, які також народили йому дітей (2См 5:13—16; 1Хр 3:5—9; 14:3—7).

Коли філістимляни почули, що Давид став царем усього Ізраїля, то прийшли, щоб скинути його з престолу. Як і раніше (1См 23:2, 4, 10—12; 30:8), Давид спитав Єгову, чи йти йому проти них. «Іди»,— відповів Єгова і завдав ворогам такої нищівної поразки, що Давид назвав місце битви Ваал-Перацим, що означає «господар проривів». Під час ще одного нападу Єгова наказав Давидові вдатися до іншої стратегії — обійти філістимлян і напасти на них з тилу (2См 5:17—25; 1Хр 14:8—17).

Після цього Давид спробував перевезти ковчег угоди в Єрусалим, але ця спроба зазнала невдачі: Єгова вразив Уззу за те, що він торкнувся ковчега (2См 6:2—10; 1Хр 13:1—14). Приблизно через три місяці, ретельно приготувавшись, Давид повторив спробу. Цього разу священики і левіти освятилися, а ковчег не везли на возі, як раніше, а несли в Єрусалим на плечах. Давид відчував неймовірну радість і, вдягнений у простий одяг, «з усіх сил танцював перед Єговою». Але його дружина Мелхола докорила йому за це, сказавши, що він повівся, «ніби якийсь пустоголовий чоловік». За таке безпідставне звинувачення вона «до самої смерті не мала дітей» (2См 6:11—23; 1Хр 15:1—29).

На новому місці Давид поставив ковчег у приготований для нього намет і організував поклоніння Єгові подібно до того, як воно було організовано в Гівоні, де залишався святий намет. Він призначив вартових, музикантів і подбав про те, щоб «постійно, зранку і ввечері» складалися цілопалення для Єгови (1Хр 16:1—6, 37—43). До того ж Давид хотів побудувати величний храм з кедрового дерева, щоб перенести туди ковчег. Але Єгова не дозволив йому зробити цього, сказавши: «Ти пролив багато крові і багато воював. Ти не побудуєш дому для мого імені, бо дуже багато крові ти пролив на землю перед моїм лицем» (1Хр 22:8; 28:3). Однак Єгова уклав з Давидом угоду, пообіцявши, що царська влада вічно належитиме його нащадкам, а храм побудує його син Соломон, чиє ім’я походить від єврейського слова, що означає «мир» (2См 7:1—16, 25—29; 1Хр 17:1—27; 2Хр 6:7—9; Пс 89:3, 4, 35, 36).

На підставі цієї угоди про царство Єгова дозволив Давиду розширити свої володіння «від річки Єгипту» до Євфрату: він укріпив свої кордони, підтримував мир з царем Тиру і переміг ворожі народи, які з усіх боків оточували Ізраїль,— філістимлян, сирійців, моавітян, едомлян, амаликітян та аммонітян (2См 8:1—14; 10:6—19; 1Цр 5:3; 1Хр 13:5; 14:1, 2; 18:1—20:8). Перемоги, які Давид здобував з підтримкою Єгови, принесли йому славу одного з наймогутніших правителів (1Хр 14:17). Однак Давид завжди розумів, що таке становище він не отримав у спадок і не здобув завдяки військовим перемогам. Він пам’ятав, що саме Єгова дав йому царство, яке представляло Боже правління (1Хр 10:14; 29:10—13).

Скоює гріхи, які принесли багато біди. Під час довготривалої війни з амаликітянами відбулися одні з найтрагічніших подій у Давидовому житті. Все почалося з того, що цар побачив з даху свого палацу Вірсавію, яка купалася, і піддався неправильним прагненням (Як 1:14, 15). Дізнавшись, що Урія, чоловік цієї гарної жінки, на війні, Давид наказав привести її до свого палацу і мав з нею інтимні стосунки. Через деякий час цареві повідомили, що вона вагітна. Оскільки Давид боявся, що за аморальний вчинок Вірсавію будуть судити і покарають смертю, він одразу наказав прислати до нього в Єрусалим Урію, сподіваючись, що той піде додому і проведе з нею ніч. Однак Урія не захотів спати зі своєю дружиною навіть після того, як Давид його напоїв. У відчаї цар розпорядився, щоб Урія повертався на війну, і через нього передав воєначальнику Йоаву лист, в якому наказав під час бою поставити Урію спереду, де його точно вбили б. Цей план спрацював. Урія загинув у битві, і Вірсавія, як було прийнято, почала його оплакувати. Коли час жалоби минув, Давид одружився з нею ще до того, як мешканці міста дізналися, що вона вагітна (2См 11:1—27).

Однак Єгова все бачив і викрив цей ганебний учинок. Якби він дозволив, щоб ізраїльські судді розглядали справу Давида і Вірсавії згідно з Мойсеєвим законом, то вони обоє мали б померти. Ненароджена дитина, зачата в перелюбі, теж померла б разом з матір’ю (Пв 5:18; 22:22). Але Єгова вирішив сам взятися за цю справу і виявив Давидові милосердя з огляду на угоду про царство (2См 7:11—16) і, без сумніву, з огляду на те, що Давид сам виявляв милосердя до інших (1См 24:4—7; пор. Як 2:13). Крім того, Бог бачив каяття Давида і Вірсавії (Пс 51:1—4). Усе ж вони не уникнули покарання. Через пророка Натана Єгова сказав: «Я наведу на тебе лихо з твого ж дому» (2См 12:1—12).

Так і сталося. Дитина, яку Вірсавія народила після перелюбу, захворіла і померла, хоча Давид сім днів постив і горював (2См 12:15—23). Потім первісток Давида Амнон зґвалтував свою сестру по батькові Тамару, за що її брат убив його. Це завдало Давидові невимовного болю (2См 13:1—33). Пізніше Авесалом, третій і улюблений син Давида, не лише спробував захопити трон свого батька, але й на очах усього народу вступав в інтимні стосунки з його наложницями, чим дуже його принизив (2См 15:1—16:22). Коли боротьба між батьком і сином фактично переросла в громадянську війну, Давид зазнав ще більшого приниження. Зрештою Авесалом загинув, і це стало для Давида сильним ударом, адже він зовсім не хотів смерті свого сина (2См 17:1—18:33). Втікаючи від Авесалома, Давид склав 3-й Псалом, в якому містяться такі слова: «Єгово, ти даєш спасіння» (Пс 3:8).

Незважаючи на всі свої недоліки і тяжкі гріхи, Давид завжди мав смиренне серце: він щиро каявся у своїх провинах і благав Єгову про прощення. Це видно, наприклад, з 51-го Псалма, який він склав після того, як учинив гріх з Вірсавією. У ньому він написав: «Від самого народження на мені лежить провина, мати зачала мене в гріху» (Пс 51:5). Давид смиренно визнав свій гріх і тоді, коли Сатана підбурив його зробити перепис чоловіків, які могли служити у війську (2См 24:1—17; 1Хр 21:1—17; 27:24; див. ПЕРЕПИС).

Купує ділянку для будівництва храму. Щоб зупинити пошесть, яку Єгова навів на ізраїльтян за останній зі згаданих вище гріхів, Давид купив в Орнана тік і приніс на ньому в жертву Єгові биків, використавши як дрова молотильну дошку. Саме на цьому місці Соломон згодом звів величний храм (2См 24:18—25; 1Хр 21:18—30; 2Хр 3:1). Давид завжди прагнув побудувати такий храм, але Єгова не дозволив йому зробити цього. Все ж він дозволив Давидові зібрати багато робітників, які різали та обтісували камені, і приготувати для храму все необхідне, зокрема 100 000 талантів золота (38 535 000 000 дол.), 1 000 000 талантів срібла (6 606 000 000 дол.), а також стільки міді й заліза, що їх не можна було порахувати (1Хр 22:2—16). Крім того, Давид пожертвував своє власне офірське золото й очищене срібло, вартістю більш ніж 1 202 000 000 дол. Також він дав Соломону план будови, який отримав під натхненням, організував десятки тисяч левітів, поділивши їх на групи для служіння, і створив великий хор та оркестр (1Хр 23:1—29:19; 2Хр 8:14; 23:18; 29:25; Езд 3:10).

Кінець правління. На схилку літ 70-річний цар Давид, прикутий до ліжка, продовжував пожинати наслідки своїх гріхів. Його четвертий син, Адонія, без відома і згоди свого батька і, що набагато гірше, без схвалення Єгови намагався стати царем. Коли Давид дізнався про це, то без зволікань розпорядився, щоб на престол посадили його сина Соломона, який був обранцем Єгови (1Цр 1:5—48; 1Хр 28:5; 29:20—25; 2Хр 1:8). Тоді Давид порадив Соломонові ходити дорогами Єгови, триматися його постанов і заповідей та діяти мудро, щоб мати успіх в усьому (1Цр 2:1—9).

Після 40-літнього правління Давид помер і був похований у Давидовому місті. Він удостоївся честі бути серед тих, кого апостол Павло згадав як видатний приклад віри (1Цр 2:10, 11; 1Хр 29:26—30; Дії 13:36; Єв 11:32). Цитуючи 110-й Псалом, Ісус сказав, що Давид написав його «під натхненням» (Мт 22:43, 44; Мр 12:36). Апостоли та інші письменники Біблії часто цитували слова Давида, визнаючи, що він був Божим пророком. (Пор. Пс 16:8 з Дії 2:25; Пс 32:1, 2 з Рм 4:6—8; Пс 41:9 з Ів 13:18; Пс 69:22, 23 з Рм 11:9, 10; Пс 69:25 і 109:8 з Дії 1:16, 20.)

У пророцтвах. Пророки часто згадували Давида і його царський дім: іноді у зв’язку з останніми ізраїльськими царями, які сиділи на «Давидовому престолі» (Єр 13:13; 22:2, 30; 29:16; 36:30), а іноді у зв’язку з тими, хто мав царювати в майбутньому (Єр 17:25; 22:4; Ам 9:11; Зх 12:7—12). У деяких месіанських пророцтвах звертається увага на угоду про царство, яку Єгова уклав з Давидом. Наприклад, Ісая каже, що той, кого названо «Чудовим порадником, Могутнім богом, Вічним батьком, Князем миру», буде вічно сидіти на «Давидовому престолі» (Іс 9:6, 7; пор. також Іс 16:5). Єремія порівнює Месію з «праведним пагоном», який Єгова дасть Давидові (Єр 23:5, 6; 33:15—17). Через Єзекіїля Єгова говорить про Месію як про пастиря, свого «слугу Давида» (Єз 34:23, 24; 37:24, 25).

Повідомляючи Марії, що в неї народиться син, якого вона назве Ісусом, ангел сказав: «Бог Єгова дасть йому престол його батька Давида» (Лк 1:32). «Ісус Христос, син Давида» мав право на трон Давида і за законом, і за спадковістю (Мт 1:1, 17; Лк 3:23—31). Павло писав, що Ісус був Давидовим потомком за тілом (Рм 1:3; 2Тм 2:8). Прості люди також називали Ісуса «Сином Давида» (Мт 9:27; 12:23; 15:22; 21:9, 15; Мр 10:47, 48; Лк 18:38, 39). Цей факт був важливим, оскільки, як зауважили фарисеї, Месія мав бути Давидовим сином (Мт 22:42). Воскреслий Ісус сам засвідчив про себе: «Я, Ісус... корінь і потомок Давида» (Об 22:16; також Об 3:7; 5:5).