Після Потопу багато людей, як-от Авраам, служили пророками у тому розумінні, що розповідали іншим про отримані від Бога об’явлення (Пс 105:9, 13—15). Однак до того як Ізраїль оселився в Обіцяному краю, ніхто, скоріш за все, не проповідував постійно та привселюдно. Стародавні патріархи не були вповноважені виступати в ролі глашатаїв. Але вже в епоху ізраїльських царів пророки були Божими речниками, які в людних місцях проголошували його постанови, присуди і накази (Іс 58:1; Єр 26:2). Слово ке́ріґма цілком доречно вживається щодо служіння, яке Йона виконував у Ніневії. (Пор. Йн 3:1—4; Мт 12:41.) А втім, зазвичай пророки не лише проголошували щось чи проповідували, але й виконували інші обов’язки. Крім того, в окремих випадках вони доручали іншим людям говорити від їхнього імені (2Цр 5:10; 9:1—3; Єр 36:4—6). Пророки не завжди передавали звістки та видіння усно — іноді вони викладали їх на письмі (Єр 29:1, 30, 31; 30:1, 2; Дн, розд. 7—12). Нерідко пророки промовляли перед вузьким колом людей; часом вони виконували символічні дії. (Див. ПРОРОК; ПРОРОЦТВО.)

Пророки неабияк сприяли правдивому поклонінню. Виконуючи своє служіння, вони певною мірою контролювали діяльність правителів Ізраїля та Юди: царів, які оступалися, вони відважно виправляли (2См 12:1—12), а тим, які вперто чинили зло, проголошували Божий вирок (1Цр 14:1—16; 16:1—7, 12). Коли священики порушували Божі закони і поводилися негідно, Єгова послуговувався пророками, щоб зміцнити віру праведних людей і повідомити тим, хто збився зі шляху, як знову здобути Боже схвалення. У багатьох випадках пророки, подібно до Мойсея, заступалися за царя і народ, молячись до Бога (Пв 9:18—29; 1Цр 13:6; 2Цр 19:1—4; пор. Єр 7:16; 14:11, 12). Пророки були особливо активними у важкі й небезпечні часи. Передрікаючи, які благословення принесе правління Месії, пророки вселяли в людей надію на майбутнє.