Дієслово метаме́ломай у свою чергу походить від ме́ло — «дбати; цікавитися». Префікс мета́- (після) надає цьому слову значення «шкодувати; жалкувати» (Мт 21:29; 2Кр 7:8) або «каятися».

а метаме́ломай вказує на почуття жалю (Мт 21:29).

Крім того, людина може відійти від праведності в більшій або меншій мірі. Тож сила її каяття має відповідати тому, наскільки сильно вона відійшла від праведності.

Якщо людина всім серцем вірить у Бога і любить його, то відчуватиме смуток через неправильні вчинки і щиро про них шкодуватиме. Усвідомивши, наскільки величним і великодушним є Бог Єгова, грішник відчує глибоке каяття через те, що стягнув ганьбу на його ім’я. (Пор. Йв 42:1—6.) А любов до ближнього спонукає його жалкувати про те, що він завдав шкоди іншим, подав поганий приклад і, можливо, заплямував репутацію Божого народу в очах сторонніх людей. Грішник шукатиме прощення, бо хоче прославляти Боже ім’я і чинити добро своїм ближнім (1Цр 8:33, 34; Пс 25:7—11; 51:11—15; Дн 9:18, 19). У такої людини «розбите серце» і «пригнічений дух» (Пс 34:18; 51:17; Іс 57:15), вона «зламана духом» і «з трепетом ставиться до [Божого] слова», яке закликає до каяття (Іс 66:2), тому вона «з трепетом прийд[е] до Єгови, щоб відчути його великодушність» (Ос 3:5). Біблія каже, що коли Давид повівся нерозумно, провівши перепис, то «серце стало докоряти йому» (2См 24:10).

У своєму другому листі до коринфян апостол Павло говорить, що після того, як він докорив їм у першому листі, вони виявили «смуток, що до вподоби Богові» (2Кр 7:8—13). Він «жалкував» (метаме́ломай), що мусив суворо докорити коринфянам і завдати їм болю, але згодом перестав жалкувати, бо побачив, що його докір ви́кликав у них смуток, який до вподоби Богові; «цей смуток привів до каяття» (мета́нойа) в тому, що вони мислили і поводились неправильно. Павло знав, що завданий біль був їм лише на добро і не спричиняв «жодної шкоди». Християнам у Коринфі теж не слід було жалкувати про те, що вони відчували смуток, який веде до каяття, адже він допоміг їм залишитися на дорозі спасіння. Завдяки йому вони не відійшли від правди і не стали відступниками, не втратили надії на вічне життя.

Дієслово «каятися» означає «змінити думку щодо певної поведінки, скоєного (або задуманого) вчинку, відчуваючи жаль і незадоволення» або «мати докори сумління і відчувати смуток через те, що було зроблено або не зроблено». Саме така думка часто передається єврейським словом наха́м. Це слово може означати «передумувати; бути у жалобі; каятися» (Вх 13:17; Бт 38:12; Йв 42:6), а також «знаходити потіху; заспокоюватися» (2См 13:39, прим.; Єз 5:13) чи «звільнятися [від ворогів]» (Іс 1:24). Незалежно від того, стосується це слово жалю чи потіхи, воно вказує на зміну думки або почуттів.

Звісно, зміна погляду може викликати зміну почуттів, так само як почуття жалю здатне цілковито змінити погляд людини або її наміри (1См 24:5—7).

Усе це показує, що почуття жалю, докори сумління і сльози не є головним показником щирого каяття; вирішальну роль грають спонуки серця. Осія проголосив ізраїльтянам Божий осуд, бо у важкий час вони «стогнали... на своїх ложах, але не просили в [Бога] допомоги всім серцем». Цей пророк сказав: «Вони роблять на собі порізи через хліб і молоде вино... Вони змінюють свій шлях, але не йдуть до чогось піднесеного». Їхні благання в час лиха були егоїстичними: отримавши визволення, вони не намагалися покращити свої взаємини з Богом, дотримуючись його високих норм (пор. Іс 55:8—11); ізраїльтяни були наче «погано натягнутий лук», який ніколи не влучає в ціль (Ос 7:14—16; пор. Пс 78:57; Як 4:3). Піст, плач і ридання були доречні, але тільки якщо розкаяні грішники «роздира[ли] свої серця, а не одяг» (Йл 2:12, 13; див. ЖАЛОБА; ПІСТ).