Усе це показує, що почуття жалю, докори сумління і сльози не є головним показником щирого каяття; вирішальну роль грають спонуки серця. Осія проголосив ізраїльтянам Божий осуд, бо у важкий час вони «стогнали... на своїх ложах, але не просили в [Бога] допомоги всім серцем». Цей пророк сказав: «Вони роблять на собі порізи через хліб і молоде вино... Вони змінюють свій шлях, але не йдуть до чогось піднесеного». Їхні благання в час лиха були егоїстичними: отримавши визволення, вони не намагалися покращити свої взаємини з Богом, дотримуючись його високих норм (пор. Іс 55:8—11); ізраїльтяни були наче «погано натягнутий лук», який ніколи не влучає в ціль (Ос 7:14—16; пор. Пс 78:57; Як 4:3).

Якщо хтось не кається. Через те що Ізраїль і Юда не виявляли щирого каяття, вони були забрані в полон, Єрусалим було двічі знищено і зрештою Бог остаточно відкинув євреїв як народ. Коли їм докоряли, вони не поверталися до Єгови, а знову ставали «на шлях, яким іде більшість», «мов кінь, що несеться у бій» (Єр 8:4—6; 2Цр 17:12—23; 2Хр 36:11—21; Лк 19:41—44; Мт 21:33—43; 23:37, 38). Оскільки в них не було бажання покаятися і навернутися, вони нічого не вчилися з того, що бачили і чули,— на їхніх серцях лежало «покривало» (Іс 6:9, 10; 2Кр 3:12—18; 4:3, 4). Невірні релігійні провідники і пророки, а також фальшиві пророчиці погіршували ситуацію тим, що підтримували народ, який чинив зло (Єр 23:14; Єз 13:17, 22, 23; Мт 23:13, 15).