Жертви примирення. Єгова наказав, щоб для примирення з ним ізраїльтяни складали в жертву тварин як приношення за гріх (Вх 29:36; Лв 4:20). Особливе значення мав День примирення, який відзначали щороку. У цей день ізраїльський первосвященик приносив тваринні жертви і примиряв з Богом себе, інших левітів та несвященицькі племена Ізраїля (Лв 16). Тварини, яких приносили в жертву, мали бути безвадними; це означало, що той, на кого вказував цей прообраз, мав бути досконалим. Крім того, примирення було пов’язане з високою ціною: жертву треба було позбавити життя, треба було пролити її кров (Лв 17:11). Приношення за гріх та інші особливості щорічного відзначення Дня примирення допомагали ізраїльтянам серйозно ставитись до своєї гріховності і глибоко усвідомлювати потребу в повному покритті їхніх гріхів. Однак тваринні жертви не могли цілковито покрити людські гріхи, оскільки тварини нижчі за людей і підвладні їм (Бт 1:28; Пс 8:4—8; Єв 10:1—4; див. ДЕНЬ ПРИМИРЕННЯ; ПРИНОШЕННЯ).

Приношення за гріх. Такі жертви приносили за ненавмисні гріхи, скоєні через слабкість недосконалої плоті, а не за гріхи, зроблені відкрито і зухвало (Чс 15:30, 31). В жертву приносили різних тварин, від вола до голуба, залежно від обставин і можливостей того, хто шукав примирення з Богом. Варто зазначити, що в 4-му розділі книги Левіт говориться про людину, яка стягне на себе вину, «порушивши одну з заповідей Єгови» (Лв 4:2, 13, 22, 27). Про приношення за гріх, які складали в День примирення, йдеться в статті ДЕНЬ ПРИМИРЕННЯ.

Коли і як складали приношення за гріх

1. За гріх первосвященика, який цим стягував вину на весь народ (Лв 4:3). Первосвященик приводив бика до входу в намет зборів і клав руку на його голову; бика різали; його кров приносили у Святе і кропили нею перед завісою; частиною крові намащували роги жертовника для спалювання фіміаму, а решту виливали біля основи жертовника для цілопалень; увесь жир (як при складанні мирних жертв) спалювали на жертовнику для цілопалень (Лв 4:4—10); а тушу бика (разом зі шкурою) спалювали в чистому місці за межами міста, там, де висипали попіл з жертовника (Лв 4:11, 12).

2. За гріх цілого збору, про який провідники дізналися лише згодом (Лв 4:13). Збір приводив до намету зборів бика; старійшини громади клали руки на його голову; бика різали; далі все робили так само, як і у випадку з жертвою за гріх первосвященика (Лв 4:14—21).

Первосвященик представляв перед Єговою увесь народ, тому скоївши гріх, він стягував вину на цілий збір. Гріхом первосвященика могли бути помилки в застосуванні Закону, у прийнятті судових рішень і в питаннях національного значення. У цьому випадку, а також у випадку, коли грішив цілий народ, необхідно було принести найціннішу жертву, а саме бика (Лв 4:3, 13—15).

Кров жертви, яку складали за гріх когось із народу, приносили лише до жертовника для цілопалень. Однак коли складали жертву за гріх первосвященика або цілого збору, кров тварини вносили у Святе, тобто в перший відділ святого намету або храму, і кропили нею перед завісою, за якою символічно перебував Єгова, на що вказувало світло над ковчегом угоди в Найсвятішому. (У Найсвятіше, друге відділення святого намету або храму, вносили тільки кров жертв, які щороку складали в День примирення; Лв 16.) Священики не мали права їсти м’ясо жертв, кров яких вносили у Святе (Лв 6:30).

3. За гріх провідника народу. Жертвоприношення відрізнялось від попередніх лише тим, що в жертву приносили козла, а кров не вносили у Святе. Кров’ю тварини намащували роги жертовника для цілопалень; решту крові виливали біля основи жертовника; увесь жир тварини спалювали на жертовнику (Лв 4:22—26); священики, очевидно, отримували частину м’яса жертви, як у випадку з іншими жертвами за гріх когось із народу (Лв 6:24—26, 29); посуд, в якому варилося м’ясо, потрібно було добре вичистити (або розбити, якщо він був глиняний), адже, якби його почали використовувати в побуті, а в ньому були залишки жертви, це осквернило б «особливо святе приношення» (Лв 6:27, 28).

4. За гріх когось із народу. В жертву приносили молоду безвадну козу або безвадну самицю з ягнят; приношення складали так само, як і жертву за гріх провідника народу (Лв 4:27—35).

Далі мова йде про гріхи, суть яких була в тому, що хтось не виконував «всіх наказів, які Єгова дав Мойсею» (Чс 15:22).

5. За гріх всієї громади в жертву приносили козеня (Чс 15:22—26), а за гріх окремої людини — однорічну козу (Чс 15:27—29).

Коли священики їли частку приношення за гріх, це, ймовірно, означало, що вони «відповідали за провину» тих, хто складав це приношення, і так «примиряли [їх] з Єговою» (Лв 10:16—18; 9:3, 15).