Чого навчає маленький острів

РАПАНУЇ — вулканічний острів, площею 170 квадратних кілометрів, на якому немає майже дерев,— вважається найвіддаленішим заселеним клаптиком земліa. Сьогодні весь острів — це історичний музей просто неба з чудовою експозицією кам’яних статуй, що називаються «моаї». Створила їх квітуча колись цивілізація.

Моаї — це велетні, витесані з вулканічної породи. Деякі з них так глибоко увійшли в землю, що на поверхні видніються лише їхні гігантські голови. В інших виступає також торс, а ще інші красуються у кам’яних капелюхах — «пукао». Більшість цих статуй лежать незакінчені у каменоломнях або розкидані по стародавніх дорогах. Таке враження, ніби робітники щойно покидали свої інструменти й пішли геть. Обличчя велетнів, які стоять, повернені вглиб острова. Деякі з них перебувають на самоті, а інші вишикувались рядами до 15 статуй. Не дивно, що моаї уже довгий час інтригують відвідувачів.

В останні роки науковцям зрештою вдалося підняти край завіси над загадковими моаї і зрозуміти причину загибелі процвітаючої цивілізації, яка їх спорудила. Цікаво, що відкриття вчених цінні не лише з історичного погляду. Як говориться у «Британській енциклопедії», вони містять «важливий урок для сучасного світу».

Археологія та палеонтологія зосереджуються на вивченні поселень, домашнього начиння, моаї, решток тварин, м’ясо яких вживали в їжу тощо. Усі знайдені письмові пам’ятки рапануйців виконані ієрогліфічним письмом, яке важко розшифрувати, тому дати подій, що передували їхньому контакту з європейцями, приблизні й багато припущень неможливо довести.

Стовбури дерев також використовуються для пересування та встановлення моаї, яких на той час уже почали витісувати зі скелі. Продовжується вирубка лісів на дрова та для сільськогосподарських цілей.

1200—1500 роки. Спорудження статуй у розквіті. Рапануйці виділяють величезні ресурси для виготовлення моаї та церемоніальних платформ, на яких вони стоять. Археолог Джоу Енн ван Тілбурґ пише: «Чітко видно, що суспільний лад на острові Рапануї заохочував до спорудження більшої кількості та грандіозніших розмірів статуй». Вона додає, що «за період від 800 до 1300 років було витесано коло 1000 статуй... одна на кожних сім-дев’ять мешканців, якщо брати найбільше їхнє число».

Хоча кам’яним велетням, найімовірніше, не поклонялися, вони відігравали певну роль у похоронних та рільницьких обрядах. Можливо, їх вважали оселею духів. Крім того, моаї, мабуть, були символом могутності своїх майстрів, їхнього походження та суспільного становища.

1770 рік. Приблизно у цей час ворогуючі клани позосталих рапануйців почали скидати одні одним статуї. Коли 1774 року сюди завітав британський мандрівник капітан Джеймс Кук, то побачив багато повалених кам’яних велетнів.

1804—1863 роки. Частішають контакти з іншими цивілізаціями. Рабство, яке процвітає тепер у басейні Тихого океану, а також хвороби збирають на острові свою жахливу данину. Традиційна культура Рапануї, по суті, зникає.

1864 рік. Усі моаї повалено, а чимало навіть навмисно обезголовлено.

1872 рік. На острові залишається лише 111 тубільців.

У 1888 році острів Рапануї став провінцією Чилі. В останні роки його населення складає коло 2100 чоловік, серед яких корінних мешканців зовсім небагато. Влади Чилі оголосили цілий острів історичною пам’яткою. Щоб зберегти унікальні особливості та історію Рапануї, багато статуй було знову встановлено на їхніх місцях.

«Мусимо змінити свою релігію»

«Якщо й існує якийсь вихід,— додається у книжці «Острів Пасхи — острів Земля»,— то, аби скористатися ним, ми, безперечно, мусимо змінити свою релігію. Наші теперішні боги економічного росту, науки та техніки, постійного підвищення рівня життя та рушійної сили конкуренції — боги, яких ми вважаємо всесильними,— нагадують гігантські статуї на платформах з острова Пасхи. Кожне село намагалося звести більшу статую, ніж у сусідів. ...Дедалі більше зусиль йшло на коштовне... але безглузде витісування з каменю, перевезення та встановлення велетнів».