Дискримінація жінок

У ЗАХІДНІЙ АФРИЦІ бізнесмен купляє дев’ятирічну дитину. В Азії новонароджене немовлятко живцем закопують у безлюдній пустелі. В одній країні Сходу в сирітському притулку помирає від голоду маля — небажане й залишене напризволяще. Ці трагедії пов’язані одною спільною обставиною: усі жертви були дівчатами. Їхня жіноча стать визначила те, що до них поставились, як до непотребу.

Такі випадки — не рідкість. В Африці продають у рабство тисячі дівчат і молодих жінок, деколи за таку сміхотворну ціну, як 15 доларів США. До того ж, за повідомленнями, кожного року сотні тисяч молодих дівчат продають у доми розпусти або примушують займатися проституцією — таке трапляється переважно в Азії. Ще більш лякає факт, що, згідно з переписом населення, у ряді країн «не вистачає» аж 100 мільйонів дівчат. Це явно наслідок абортів, дітовбивств або цілковитого нехтування потребами жінок.

Довгий час — протягом століть — таким було ставлення до жінок у багатьох країнах. А в деяких місцях воно не змінилося й досі. Чому? Тому що в тих країнах хлопчиків цінують більше. Вважається, що хлопець продовжуватиме рід, буде спадкоємцем і піклуватиметься про батьків, коли вони зістаріються — бо в цих країнах уряд часто не надає стареньким жодної пенсії. Як говорить одне азіатське прислів’я, «виховувати дівчину — це все одно, що поливати рослину в сусідському саду». Вирісши, дівчина вийде заміж і піде з дому або навіть буде продана й стане проституткою, тож навряд чи вона зможе піклуватися про стареньких батьків.

Менша частка

У бідних країнах таке ставлення означає, що з усіх членів родини дівчатам дістається найменше їжі та найгірше медичне обслуговування і навчання. В одній азіатській країні дослідники виявили, що від недоїдання страждає 14 відсотків дівчат, тоді як серед хлопців це лихо торкнулося лише 5 відсотків. Згідно зі звітом Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), у деяких країнах до медичних закладів приводять удвічі менше дівчат, ніж хлопців. І понад 40 відсотків молодих жінок в Африці та в Південній і Західній Азії є неписьменними. «У країнах, що розвиваються, існує жахливий апартеїд статі»,— з сумом говорила недавно померла Одрі Гепбурн, колишній представник ЮНІСЕФ.

Цей «апартеїд статі» не зникає, коли дівчина стає дорослою. Надто часто жінка приречена зносити бідність, насильство та важку працю саме тому, що вона жінка. Як пояснив президент Всесвітнього банку: «Жінки виконують дві треті усієї роботи у світі... Однак вони отримують тільки одну десяту світового доходу й володіють менше, ніж одним відсотком світового майна. Вони найбідніші з бідняків світу».

За повідомленням Організації Об’єднаних Націй, з тих 1,3 мільярда людей, що ведуть найзлиденніше існування, жінки становлять понад 70 відсотків. «І ситуація погіршується,— додає повідомлення.— Кількість сільських жінок, які живуть у цілковитій бідності, за останніх два десятиліття зросла майже на 50 відсотків. Чимраз частіше бідність має жіноче обличчя».

Але ще жахливішим за гнітючу бідність є насильство, яке калічить життя багатьох жінок. За приблизними підрахунками, сто мільйонів дівчаток, переважно африканських, страждають від каліцтва статевих органів. Ґвалтування є повсюдним виявом насилля, яке у деяких місцевостях лишається майже незадокументованим, хоч вивчення показують, що у певних країнах кожна шоста жінка протягом свого життя зазнає цієї наруги. Війни завдають болю як чоловікам, так і жінкам, але серед біженців, змушених утікати з рідних домів, найбільше жінок і дітей.

Мати та піклувальниця

На матір часто припадає найважчий тягар піклування про потреби сім’ї. Вона, як правило, працює довше і нерідко мусить сама забезпечувати родину. У деяких сільських регіонах Африки жінки очолюють майже половину сімей. А в західному світі є місцевості, де саме жінки часто стоять на чолі родин.

Більш того, жінки, зокрема в країнах, що розвиваються, традиційно виконують деякі найважчі види праці, наприклад, носять воду та дрова. Через зведення лісів та непомірний випас худоби виконувати таку працю стало набагато важче. У виснажених посухою країнах жінкам деколи доводиться щодня витрачати години три, а то й більше, аби розшукати хмизу, та ще чотири години, аби принести води. Тільки коли це тяжке завдання виконане, жінка може взятися до роботи, яка чекає на неї вдома або в полі.

Зрозуміло, що там, де панує бідність, голод чи розбрат, страждають люди обох статей. Але жіночі страждання переходять усяку міру. Чи це колись зміниться? Чи існує якась реальна надія, що настане день, коли до жінок усюди ставитимуться з повагою та уважністю? Що сьогодні можуть зробити жінки, аби поліпшити своє становище?

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 5]

Дівчатка-повії. Хто в цьому винен?

Щороку приблизно мільйон дітей — переважно дівчатка — з примусу або через те, що їх продано, починають займатися проституцією. Арайя, яка народилася у Південно-Східній Азії, пригадує долю деяких своїх однокласницьa. «Кульваді стала проституткою вже у 13 років. Вона була славною дівчинкою, але її мати часто напивалася та грала в покер, тож опікуватися донькою в неї не вистачало часу. Мати й заохотила Кульваді заробляти гроші, продаючись чоловікам, і невдовзі дівчинка стала професійною проституткою.

Сівун, інша моя однокласниця, приїхала з півночі країни. Їй було тільки 12, коли батьки відправили її до столиці заробляти гроші проституцією. Дівчинці довелось працювати два роки, щоб сплатити гроші по контракту, підписаному батьками. Сівун та Кульваді не винятки — з 15 дівчат у нашому класі 5 стали повіями».

Таких юначок, як Сівун та Кульваді, дуже багато. «Індустрія сексу — це величезний ринок зі своїми власними рушійними силами,— сумно зауважує Вассила Тамзалі з ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).— Продаж якоїсь чотирнадцятирічної дівчини став цілком звичайною справою, це банальна річ». А в проданих у сексуальне рабство дівчат майже немає шансів звільнитися, виплативши свою ціну. Батько Мануї продав доньку, коли їй було 12 років. Після семи років проституції її борг все ще становив 300 доларів (США). «Я нічого не могла вдіяти,— пояснює Мануї,— бо потрапила в пастку».

Уникнути СНІДу дівчатам буває майже так само важко, як уникнути звідників, що чатують на майбутніх рабинь. Одне опитування, проведене у Південно-Східній Азії, виявило, що 33 відсотки дівчаток-повій були інфіковані вірусом СНІДу. Очевидно, що доти, доки процвітає п’ятимільярдна індустрія проституції, такі дівчата й далі страждатимуть.

Хто винен у цих жахіттях? Звичайно, велику частину відповідальності несуть ті, хто купує чи продає дівчат, аби вони займались проституцією. Але заслуговують осуду й ті негідники, які використовують дівчат для задоволення своїх хтивих пристрастей. Бо якби не було таких розпусників, то й дитячої проституції не існувало б.

[Примітка]

[Ілюстрація]

Щороку приблизно мільйон молодих дівчат з примусу стають повіями.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 6]

Робочий день жінки у Центральній Африці

Жінка встає зранку о шостій годині та готує для себе й для сім’ї сніданок, який вони споживуть пізніше того ж ранку. Принісши води з річки, яка тече поблизу, жінка вирушає на свою ділянку землі. Ця ділянка може лежати на відстані години ходи від дому. Приблизно до четвертої години пополудні жінка оре, поле чи поливає ту ділянку, зупиняючись лише на короткий час, аби з’їсти те, що захопила з собою. Дві позосталі години, поки ще світло, вона рубає дрова та збирає для родини маніок й інші овочі. Все це вона несе додому. Зазвичай вона приходить додому, коли сонце вже сідає. Тепер на неї чекає приготування вечері — на це завдання може піти дві години, а то й більше. Неділю жінка проводить за пранням на місцевій річці та за прасуванням висохлої одежі. Її чоловік рідко цінує цю тяжку роботу або прислухається до її думки. Він не відмовляється рубати дерева або випалювати підлісок, щоб дружина могла підготувати землю для обробки, але поза тим він робить небагато. Час від часу він бере дітей до річки купатися, а іноді трохи полює чи рибалить. Однак більшу частину дня він проводить, розмовляючи з іншими чоловіками села. Якщо чоловік може собі дозволити, то через декілька років він приведе додому нову, молодшу дружину, котра й опиниться у центрі його уваги. Проте його перша дружина мусить і далі працювати, як завжди, поки не відмовить здоров’я або поки вона не помре.

Африканські жінки виконують важку роботу.