Як я допоміг своїй сім’ї стати духовно багатою

Розповів Йосафат Б’юсане

Я ніколи не забуду тої подорожі поїздом до Йоганнесбурга (Південно-Африканська Республіка) в січні 1941 року. Я зі своїм другом дитинства Ейліасом Кюнене вертався на роботу після відпустки, проведеної у Зулуленді.

З НАМИ в поїзді їхав молодий чоловік, що мав муті, тобто ліки, які буцімто мають надприродну силу і які переважно приписує шаман. Цей чоловік намазав своє муті на брови, вважаючи, що воно допоможе йому здобути прихильність свого білого роботодавця. Коли ми виходили з поїзда, Ейліас сказав: «Це муті є його богом». Ці слова були наче ніж у моє серце, оскільки у сумці я теж мав муті, котре виготовив за рецептом одного шамана.

Ейліас і я вивчали Біблію зі Свідками Єгови, і я зрозумів, що він уже зробив куди більший духовний поступ, ніж я. Я відразу ж викинув муті у смітник, приєднався до Ейліаса і регулярно відвідував зібрання Свідків Єгови.

Ейліас і я були одруженими чоловіками. Тож чому ми працювали у місті за 400 кілометрів од дому? Наскільки відрізнялося життя міста від сільського життя у Зулуленді? І чи наше спілкування зі Свідками Єгови позитивно вплинуло на наші родини вдома?

Життя у Зулуленді

Я народився у Зулуленді (Південно-Африканська Республіка) 1908 року. Наша родина жила у районі Емсінґа — пагорбистій, вкритій буйною травою і колючими деревами місцевості. Восени гострокінцеві квіти дерева алое вдягають місцевість в яскраво-червоні шати. Велика рогата худоба і кози пасуться на схилах пагорбів між деревами алое. По рівнині порозкидані краалі (скупчення халупок) і кукурудзяні поля; маїс є головним джерелом їжі для зулусів.

Наш крааль, подібно до інших, складався з халупки для моїх батьків, окремої халупки для сестри, і ще одної для мене і брата. Інша халупка відігравала роль родинної кухні і ще одна вважалася стодолою. Кожна халупка була виліплена з глини, мала конусну форму, а заввишки, без даху, була близько метра і її дахом був очеретяний купол. Між халупками в землі порпались курчата, шукаючи собі їжу, а неподалік була обгороджена ділянка для худоби. Наша родина задовольнялася таким простим фермерським життям. Ми мали їжу та дах над головою, і батькові не було потрібно десь заробляти гроші.

Проте сільський спокій Зулуленду часто порушувався. Ці чудові пагорби та річки були заплямовані кров’ю. На початку минулого сторіччя Зулуленд був поділений між декількома незалежними племенами. Потім постав Шака — воїн-зулус. Його армія напала на усі племена тої околиці. Ті, хто вижив, утекли або асимілювалися із зулусами.

Пізніше виникали сутички між зулусами і голландськими окупантами. Одна така битва велась коло річки, що неподалік нашого дому. Там було пролито стільки крові, що аж вода почервоніла, тому цій річці дали назву Кров’яна річка. Пізніше прибули британські війська. На пагорбі Ісандлвана, що неподалік нашого дому, під час однієї шаленої битви між британськими і зулуськими солдатами було вигублено тисячі людей. На жаль, у нашій частині Зулуленду так і не настав тривалий мир. Час від часу між племенами розпалюється стара ненависть.

Пошуки матеріального багатства

Коли мені було п’ять років, померла моя мати. Батько та старша сестра Бертіна піклувались про мене і допомогли мені здобути шестирічну освіту у школі. Потім, у 19-річному віці, я почав працювати підсобним працівником в одному магазині в містечку Денді, що поблизу.

Я дізнався, що багато юнаків заробляє більше грошей у Йоганнесбурзі — центрі золотодобувної індустрії Південно-Африканської Республіки. Отже, наступного року я поїхав до Йоганнесбурга і багато років працював, розклеюючи рекламні афіші.

У Йоганнесбурзі я захопився вигодами життя в місті і багатьма можливостями, але незабаром я збагнув, що таке життя призводить до нехтування традиційними моральними нормами мого народу. А втім, незважаючи на те, що багато юнаків забули про сім’ї у селах, я завжди пам’ятав про свою і регулярно посилав додому гроші.

Мій батько помер у 1938 році. За зулуськими звичаями я, як старший син, був змушений відродити родинний крааль. Отже наступного року я одружився з дівчиною Клодіною Мадондо із Зулуленду. Незважаючи на те, що був одружений, я продовжував працювати за 400 кілометрів од дому у Йоганнесбурзі. Більшість таких самих, як я, вела подібний спосіб життя. Хоча мені було тяжко жити окремо від родини, але я відчував обов’язок допомогти їм досягти ліпшого рівня життя.

Матеріальне чи духовне багатство?

У нашій родині лише мати відвідувала церкву, і її Біблія була єдиною книгою у нашому домі. Через деякий час по її смерті я навчився грамоти і відразу став читати цю книгу. Проте мене почали турбувати доктрини церкви і поведінка її прихильників. Наприклад, члени церкви і далі мали її схвалення, хоча займалися розпустою. Коли я питав про цю непослідовність у проповідників, то ніхто з них не давав мені задовільної відповіді.

Будучи в Йоганнесбурзі, ми з Ейліасом Кюнене присвятили себе пошукам правдивої релігії. Ми відвідували церкви у нашій околиці, але не задовольнялися жодною з них. Потім Ейліас зустрівся зі Свідками Єгови. Коли він почав ділитися зі мною тим, про що дізнався від них, я сказав, що його просто обманюють. Але після того, як я послухав його дискусію з церковними керівниками і побачив, що вони неспроможні довести його помилковість, я почав читати публікації Товариства Вартової башти, які давав мені Ейліас. Це було тої пам’ятної подорожі поїздом, коли Ейліас допоміг мені зрозуміти небезпеку покладатися на муті (Повторення Закону 18:10—12; Приповістей 3:5, 6).

Потім я почав разом з Ейліасом регулярно підтримувати контакт з першим негритянським збором Свідків Єгови у Йоганнесбурзі. У 1942 році, після присвячення свого життя Єгові, я був охрещеним в Орландо (провінція Совето). Коли я вернувся додому в Зулуленд, то хотів поділитися своєю вірою з Клодіною, але вона була з головою занурена у церковну діяльність.

Однак вона почала порівнювати нашу літературу зі своєю Біблією, і поступово правда Божого слова досягла її серця. Вона була охрещеною у 1945 році. Вона стала ревною християнською служителькою, почала ділитись біблійною правдою із своїми сусідами та прищеплювати її нашим дітям.

Згодом у Йоганнесбурзі я мав привілей допомагати декому зрозуміти біблійну правду. На початку 1945 року в околицях Йоганнесбурга було чотири негритянські збори і я служив головуючим наглядачем збору «Смол Маркет». З бігом часу було дано біблійну вказівку, щоб одружені чоловіки, котрі працюють далеко від дому, поверталися до сімей і звертали більшу увагу на свою відповідальність бути головою родини (Ефесян 5:28—31; 6:4).

Ейліас першим залишив Йоганнесбург і ніколи більше не жив окремо від родини. Унаслідок цього його дружина і всі п’ятеро дітей стали активними Свідками Єгови. Ейліас також виховав четверо осиротілих племінників та племінниць, що стали присвяченими Свідками Єгови. У 1983 році він помер, показавши добрий приклад, як потрібно вірно виконувати вказівки Єгови, котрі він дає через своє Слово та земну організацію.

У 1949 році я залишив свою роботу в Йоганнесбурзі, щоб піклуватися родиною так, як цього бажав Єгова. Вдома я влаштувався працювати помічником інспектора худоби, і моя робота полягала у занурюванні тварин у дезинфекційні розчини. Мені було важко утримувати родину з шістьома дітьми на ту убогу зарплату, яку я отримував. Отже, щоб зводити кінці з кінцями, я також продавав зеленину та кукурудзу, які ми вирощували на городі.

Цінніші благословення

Хоча наша родина не була багатою у матеріальному плані, ми мали духовні скарби, оскільки прислухались до Ісусових слів: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть» (Матвія 6:19, 20).

Щоб набути ці духовні скарби, потрібно докласти неабияких зусиль, це щось подібне до викопування золота на рудниках довкола Йоганнесбурга. Кожного вечора я розглядав з дітьми біблійний вірш і вимагав од кожного з них розповісти, чого вони навчилися. У суботу і неділю я брав їх по черзі на проповідування. Коли ми йшли від краалю до краалю, я говорив з ними на духовні теми і намагався вкласти в їхні серця високі норми біблійної моралі (Повторення Закону 6:6, 7).

Приміром, щоб переконатися, що наші діти не крадуть, я питав про кожен предмет, який вони приносили додому (Ефесян 4:28). Подібно було з обманом: якщо якась дитина обманювала, я не стримувався від різки картання (Приповістей 22:15). Я також вимагав, щоб вони виявляли до старих людей відповідну шану (Левит 19:32).

Як голова родини я показував приклад у тому, щоб не пропускати зібрань, і також вимагав од дітей, щоб і вони відвідували їх. Я дбав про те, щоб кожна дитина мала зі собою пісенник, Біблію та іншу публікацію, яку ми вивчали на зібранні. Ми також разом готувалися до зібрань, і якщо хтось з дітей не відповідав, то наступного зібрання я намагався допомогти йому.

Протягом багатьох років лише наша родина була в стані виявляти гостинність до роз’їзних наглядачів. Ці представники Товариства Вартової башти мали добрий вплив на наших дітей і прищеплювали їм бажання стати піонерами, або повночасними проповідниками. Ми з дружиною були щасливими, коли старший син Африка почав піонерувати після закінчення десятирічної школи. Зрештою він служив роз’їзним наглядачем, а пізніше був запрошеним до південноафриканського філіалу Товариства Вартової башти, де працював перекладачем. Нині він одружений і має власних дітей. Він служить старійшиною у Зулуленді і також має привілей допомагати південноафриканському філіалові в юридичних проблемах, що час від часу постають у справах, пов’язаних з правдивим поклонінням.

Усього ми виховали п’ять хлопців і одну дівчину. Всі шестеро тепер у дорослому віці і міцні духовно. Це наповнює наші серця глибоким відчуттям щастя — глибоким задоволенням, якого ніколи не можуть принести матеріальні речі. Четверо синів служать старійшинами у зборах Свідків Єгови, до котрих вони належать. Один з них, Теофілус, має привілей служити в Бетелі — південноафриканському філіалі.

Поширення правди у Зулуленді

Коли 1949 року я повернувся до своєї родини у Зулуленд, у нашому зборі «Коллессі» було лише троє вісників Царства. З часом збір зріс, і за 30 кілометрів від нього у селі Памерой був сформований інший збір.

Протягом років наша проповідницька діяльність інколи розладнувалася через фракційні сутички у тих околицях. У цю боротьбу були замішані парафіяни. Лише Свідки Єгови були відомі за свою нейтральність. Одного разу вибухнула сутичка між племенами мабасо і маБомву саме в тій околиці, де я дезинфікував худобу. Люди в околиці, де живе плем’я мабасо, звичайно, вбили б мене, бо знали, що я з племені маБомву. Але вони знали, що я Свідок Єгови, й, отже, не чіпали мене.

Протягом тих 70-х років кількість сутичок між племенами збільшилась і район Мсінґа став дуже небезпечним. Разом з іншими людьми я вирішив переїхати цілою родиною у спокійнішу околицю Зулуленду. У 1978 році ми осілись у містечку Нонґома, де приєднались до збору «Ліндізве». Через рік моя дорога дружина Клодіна померла. Її втрата була для мене тяжким потрясінням, і моє здоров’я дуже погіршилось.

Але через два роки після цього завдяки незаслуженій ласці Єгови я достатньо зміцнився, щоб записатися у піонерське служіння. Наскільки я вдячний Єгові, що моє здоров’я в дійсності поліпшилось із розширенням моєї проповідницької діяльності! Нині мені 85, і я все ще можу щомісяця проводити в середньому понад 90 годин у проповідуванні. У січні 1992 року я із своїм сином Ніколасом переїхав до М’юдена, у іншу частину Зулуленду, де є більша потреба у вісниках Царства.

Який я вдячний за вказівки від організації Єгови, що заохочують таких людей, як я, звертати більше уваги на духовні потреби своїх родин! Благословення від цього значно більші від усього, що можна купити за гроші (Приповістей 10:22). Я славлю Єгову за все це і молюся про той час, коли його Царство перетворить землю у рай. Тоді життя на цих чудових пагорбах і долинах Зулуленду завжди буде спокійним, оскільки буде «кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіґовницею, і не буде того, хто б страшив» (Михея 4:4).