Маючи правильний погляд про похвалу
ХТО не любить похвали? Якщо ми є добросовісні, то ми хочемо і дійсно будемо старатися робити все добре. Похвала заохочує нас поступати цим правильним шляхом. Проте, така похвала не повинна походити від нас, із наших власних уст, але з уст інших.
Мудрий писатель Біблії в Приповістці 27:2 сказав: “Нехай інший тебе вихваляє, а не уста твої, чужий, а не губи твої”.
Можна дуже легко бачити як деякі самі себе вихвалюють. Вони вживають займенника “я” забагато. Але самохвальство може бути і притаєне. Наприклад, хтось може згадати, що купив щось, роблячи це хитрим способом. Але коли ця покупка коштує багато грошей, багато більше ніж його слухачі можуть витратити, то цей самий спосіб, яким він розказує про свою покупку може зробити враження на слухачів. І так буває з багато іншими справами в житті. Певна річ, що намір не був хвалитися. Але коли хтось часто робить це, то треба зрозуміти, що можливо його серце зводить його на шлях до самохвальства.
Зауважте як надхнений писатель Приповістки 27:2 говорить про “чужинця” і “незнайомого”, які повинні хвалити нас. Це додає ще одну думку до цього принципа. Воно пригадує нам німецьку приказку, “Eigenlob stinkt, Freundes Lob hinkt, fremdes Lob klingt”, що значить “Самохвальство смердить, похвала друга є слаба, а хвала чужинця дзвонить [є правдива]”.
Правда, ця приказка не відноситься до всіх випадків. Але приповістка в Біблії показує, що коли хвала приходить від когось, що не має ніяких зв’язків із вами, який не відчуває ніякого обов’язку добре говорити про вас, який не має на меті використувати вас своєю хвалою, то ви можете бути певні, що його хвала не є “прикрашена”, але спочиває на правдивій заслузі ваших діл, мови або шляху. Не добачення цінности цієї приповістки, з другої сторони, триматиме нас від знання де можна, і де можливо треба поліпшення.
Але до цієї справи є ще друга сторона. Ми повинні старатися, щоб не лише бажання мати похвалу заохочувало нас чинити добро. Не бажаючи мати особисті користі, християнський апостол Павло міг написати до солонян, кажучи: “Ми слова підлесливого не вживали ніколи . . . Не шукаємо ми слави в людей, ані в вас, ані в інших”.— 1 Сол. 2:5, 6.
Найперше ми мусимо старатися, щоб не хвалити самі себе. Тоді ми не повинні старатися одержувати похвалу від інших. Біблія заохочує християн не чинити нічого “підлещуючись, але в простоті серця, боячись Бога [Єгови]. І все, що тільки чините, робіть від душі, немов Господеві [Єгові], а не людям”.— Кол. 3:22, 23.
І коли маємо правильний погляд про похвалу, то ми повинні старатися включати інших в похвалі; ділючись похвалою із тими, які можливо додавали до нашого успіху. Наприклад, коли симфонічна оркестра дає концерт, то диригент може попросити цілу оркестру встати і поклонитися на відповідь великих оплесків. І це годиться так робити, бо так як один славний диригент оркестри сказав своїм музикантам: ‘Ви знаєте, що без вас я нічого не можу зробити’. Чесність і скромність спонукає нас віддавати честь де честь є заслужена. Християни не повинні бути такими, як багато у цьому світі, що змагаються ‘бути на світлі’.
Може бути, що чиясь допомога багато додала до успіху якогось проєкта, але однак на його зусилля не було звернено уваги і його не було визнано. Він не повинен журитися цим, бо, де є заслуга, то в призначеному часі кожний дістане “похвалу від Бога”. (1 Кор. 4:5) Таким чином, працьовита дружина, яка дістає дуже мало публичної хвали, може мати велике задоволення знаючи, що вона додала багато до добробуту та успіху свого чоловіка. І вона може бути щасливою, що її шлях є приємний тим, що є вищі від її чоловіка, Ісусу Христу і Богові Єгові.— Прип. 31:23, 28, 31; 1 Кор. 11:3.
А головно християнин, що дістає похвалу за якийсь добрий вчинок, повинен справляти хвалу до Бога Єгови і Його Сина. Бог є Давач усякого доброго подарунка. (Як. 1:17) Це не завжди мусить бути зроблено наголос, але в своїм серці й розумі християнин повинен пригадувати собі участь, яку Бог має в Його успісі. Ісус поставив нам дуже гарний приклад.
Хоч Він мав велику честь бути Месією і Божим Сином, то Він ніколи не привласнював собі честь за Його вістку або діла. Тому Ісус міг чесно сказати своїм релігійним противникам: “Як Я славлю Самого Себе, то ніщо Моя слава, Мене прославляє Отець Мій”.— Ів. 8:54.
Усі християнські слуги Бога Єгови повинні пам’ятати принцип, якого апостол Павло висловив у цьому змісті. Він нагадував: “Бо ми співробітники Божі, а ви — Боже поле, Божа будівля”. І у змісті Павло показує, що це Бог заслужив похвалу, кажучи: “Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив. Тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить”. Яка велика правда це є! Справді, що все залежить від Божого благословення нашого зусилля.— 1 Кор. 3:9, 6, 7.
Певно, що коли будемо мати правильний погляд про похвалу, то самохвальство не лише буде огидним в наших очах, і ми не будемо витягати похвалу від інших, а коли дістаємо її, то з скромністю даваймо честь іншим, які також заслужили її, а понад усе, хвалім Бога Єгову, Який завжди заслуговує похвалу.