„П’ять днів життя”

Уроки з нещасного випадку

ЦЕ СТАЛОСЬ у суботу після обіду, що Вільсон Рохас, оператор великих машин у країні Центральної Америки, увійшов з його помічником до рухомої комори, щоб там залишити робочі устаткування. Вільсон надіявся повернутись додому до його дружини, Клариси й трилітньої дочки, Іріабети.

Але, тоді ще з незнаних причин, у тому моменті коло 200 детонаторів (запал для здійснення вибуху), 100 паличок динаміту, 50 літрів (10 галонів) газоліни й три банки ацетиленового газу вибухнули один за одним. Вільсонового помічника відразу забило. А Вільсона пробило крізь стіну комори й він упав до землі, непритомний, коло вісім метрів (26 футів) відстані.

Таким то чином почалось тяжке випробовування для родини Рохас. Вільсон і Клариса розказують, що сталось.

Клариса: Коло пів на четверту після обіду ввійшла моя теща. Вона вже чула про випадок, але боячись найгіршого старалась, щоб не настрашити мене занадто. Я зараз потелефонувала до лікарні, але вони тільки підтвердили випадок.

Зрештою, коло 4-ої години після полудня, друг потелефонував з лікарні і переказав мені приголомшуючу новину: „Вільсон критично поранений. Саме в цьому моменті, вони стараються врятувати його життя. Якщо він видужає, то можливо будуть змушені відтяти йому праву руку й ліву ногу”.

Коли, зрештою, дозволили мені відвідати Вільсона, я знайшла його вагаючогося між життям, а смертю. У вибухові здерлись кусочки тіла, а решта тіла була дуже спалена. Вдихнений ацетилен обвуглив йому рот, горло та легені. Сотні металевих осколок просвердлились у незахисну половину тіла. Його неможливо було пізнати по обличчі. Лікарі не давали мені жодної надії на його видужання.

Вільсон: Я не пам’ятаю нічого відтоді коли зачинились двері комори аж до мого пробудження в лікарні, вісім днів пізніше. Довідавшись який серйозний мій стан дійсно був, я почав втрачати надію. Я загублю володіння одного ока, одного вуха, одної руки й одної ноги. Я не міг їсти, й в розмові тільки хрипів з великим напруженням. Мене годували внутрішновенно.

Незабаром, коли я опритомнів, до мого ліжка приступила медична сестра й за звичаєм почала встановлювати приладдя для переливання крові. Пояснивши їй, що я не міг погодитись на таке лікування, вона зараз покликала мого лікаря. З самого початку лікар старався умовляти мене, кажучи: „Тільки переливання крові може врятувати вам життя. Ви загубили дуже багато крові”.

Я прагнув пояснити чому я не міг погодитись на лікування кров’ю. На думку мені спадало багато біблійних віршів, як-от Дії 15:28, 29, показуючі, що християни стримуються від крові.

„Мене не цікавить ваше переконання або ваші думки”, сказав лікар. Він лютувався з кожним словом, продовжуючи: „Я теж не цікавлюсь ні вашим фанатизмом, ні безумними думками. Вже доволі цього, ви не переконаєте мене. Я цікавлюсь врятувати ваше життя. Якщо не погодитеся на переливання крові, то я перестану лікувати вас. Ви не будете моїм пацієнтом. Крім того, я повідомлю міністерство лікарні, а це значить, що жодний лікар не прийме вас за пацієнта”.

На відході, я силувався промовити до нього, „Але лікарю, почекайте хвилинку. Я чув про спеціальне лікування в якому вживають речовину заліза, яка підбудовує кров. Інший лікар пропонував мені те лікування. Чи думаєте, воно поможе мені?”

„Тут ми робимо те, що лікарі кажуть, а не те, що пацієнти вимагають”, він відповів. Так чи інакше, ви маєте тільки п’ять днів життя. Чи я дбаю, якщо ви не хочете себе рятувати? Якщо хочете померти фанатиком, то це ваша справа!” З цим, він повернувся й відійшов.

Клариса: Вільсон був у такому критичному стані, що його віддали до одної з більших і краще-устаткованих лікарень у столиці. Попечення малопомалу почало гоїтись; він тепер був притомний й йому вдалось жити вісім днів після випадку. Отже, я думала, що може ще буде надія. Проте, коли я ввійшла в відділ лікарні восьмого дня, медична сестра покликала мене на бік. Три лікарі й старша сестра хотіли поговорити зі мною.

„Пані Рохас, ми маємо проблему. Вашому чоловікові критично потрібно переливання крові, оскільки він загубив так багато крові. В нього є дуже мало кров’яних клітин. Проте, він не хоче погодитись на переливання крові. Звичайно, ми знаємо, що як вмираючий чоловік, він правдоподібно не знає, що він говорить. Отже, ми хочемо, щоб ви дозволили нам перелити йому кров”.

Це кинуло мене в дрож, але я таки могла зараз відповісти. „Я не можу уповноважити лікування, якого мій чоловік не хоче через те, що я шаную його рішення. Наша позиція засновується, не на сліпому фанатизмі, але краще, на дослідженні Біблії”.

Але, лікар, який піклувався справою, гримнув кулаком об стіл і сказав: „Нічого не вдіємо дальшою розмовою. Нехай вмирає, якщо ви обоє хочете цього. Він не вмер у випадку, то однак вмре через втрату крові. Йому лишається тільки п’ять днів життя, не більше”. Після цього він вийшов з кімнати. Другий лікар подивився на мене й сказав: „Одна причина чому ми не відсилаємо вашого чоловіка до дому є, що він став немов людське сміття — у занадто критичному стані, щоб його перевезти”.

Виходивши з кімнати, я почувала себе дуже приниженою. Але мене найбільше засмучувало те, що вони не дозволили мені пояснити чому, як Свідки Єгови, в нас є така непохитна постанова, щоб уникати медичне лікування кров’ю. Крім того, ані один з них не згадав про інакше лікування кровозамінниками, і не дозволили мені запропонувати їм таке лікування. Все здавалось дуже безнадійне. Не було інакшої поради хіба чекати, щоб Вільсон помер, до п’ятьох днів.

Коли я підписала бланк, щоб звільнити лікарню від усякої відповідальності за Вільсона, вони тоді перестали лікувати його, тільки перев’язували йому рани. Його перевезли до ліжка у віддаленому кутку. Коли він зрозумів, що сталось, то прикликав мене до себе, щоб я могла чути його. Дуже тихеньким голосом, він сказав: „Я не цікавлюсь рятувати свого життя для цієї системи. Я дуже жалую, що мушу залишити тебе й Іріабету, але в нас є надія на воскресіння, й ми знову побачимось у Новому Ладі”. Ми обоє помолились тихенько.

Вільсон: Здається, всі знали, що я був пацієнтом, який не хотів погодитись на переливання крові й якому дали тільки п’ять днів життя.

Я добре пам’ятаю як одна молода медична сестра більше як годину переконувала мене, що вони всі дуже цікавились мною. Вона сказала: „Візьміть трохи крові й врятуєте собі життя. Якщо хочете, я можу вернутись коло півночі, коли всі будуть спати й перелити вам кров. Ніхто не буде знати, що ви взяли кров. Що ви кажете на це? Чи принести?”

„Ви марнуєте свій час, бо я ніяк не прийму кров”.

„Ну, добре, подумайте про це, бо ви саме тут помрете. Я завтра знову прийду”.

„Наступного дня два дружні лікарі приступили до мого ліжка, мабуть випадково. Після загальної розмови, вони запитали мене про моє переконання відносно переливання крові. Хоч мені було дуже трудно говорити, то я таки міг розказати їм про Божий погляд відносно крові.

„Ви найкраще забудьте ті придуркуваті думки”, вони відповіли. „Кров врятує вам життя. Дивіться, наше гасло таке: ,Давайте життя’, і ми запевняємо вас, що кров, яку ми дамо, не пошкодить вам”.

Ще труднішим знести було хвилювання Едуарда, пацієнт у другому ліжку. Як третій з п’ятьох днів протягнувся, то Едуардо благав, „Вам лишається тільки два дні життя й я бачу, що ви напевно помрете!”

„Бог дав нам надію на воскресіння, Едуардо. Якщо я мушу померти, щоб підтримати Божі принципи, то це велика честь”

Можливо найтруднішим для мене були ті довгі, болісні й безсонні ночі. У деякий спосіб страшенний біль допоміг мені. Мене так боліло, що я не міг думати про страшну смерть або жалувати себе. Бувши самотній, і примирившись з фактом, що ніхто не вірив, що я буду жити, я навчився покладатись на Бога Єгову так як ще ніколи в житті не покладався на Нього. Я довше молився, дійсно „розмовляв” з Богом. Кожного дня я відчував все ближче та ближче до Нього. Це, і тільки це, підтримувало мене душевно, духовно, а навіть фізично.

Клариса: Той жахливий п’ятий день, якого я так боялась, прийшов і пішов, а Вільсон почував себе трошки краще. Оскільки в лікарні цілком перестали лікувати його, то я з родиною самі почали давати йому ліки. Ми живили його поживою багатою на протеїну й давали йому ліки, яких лікар колись був запропонував Вільсонові, щоб підкріпити йому кров. Повільно, дуже повільно, а тоді скоріше, він почав видужувати. Незабаром усім сталось ясно, що Вільсон таки не помре!

Зрештою, новий лікар почав доглядати його. Він замовив аналіз крові. Побачивши наслідки аналізу, він зараз замовив ще один. Він сказав, що в лабораторії мусили зробити помилку. Одначе, другий аналіз відкрив те саме. Лікар дуже здивувався як кількість кров’яних клітин дуже збільшилася в його крові. Він сказав: „Звичайно, його побут — без поганих звичок, або шкідливого напруження — допомагає пояснити чому він так скоро видужує, але це тільки почасти. Це трудно пояснити”.

Вільсон: Хоч моє скоре видужання дивувало всіх, то несподівана зміна затьмарила справу. Пошкоджена ліва нога дуже розболілась. Знявши гіпсову форму, вони знайшли зараження гангреною через згусток крові в коліні. Вони покликали спеціаліста. Провівши медогляд, він прийшов до висновку, що той згусток уже якийсь час був там, правдоподібно через мій випадок. Він сказав, що якого-небудь моменту він міг відірватись і за кілька секунд закінчити мені життя. Проте, був шанс розпустити той згусток ліками. Якщо ні, то будуть змушені відтяти мені ногу.

Ліками вдалось розчинити згусток, і знову небезпека минула. Одного дня спеціаліст приступив до мого ліжка й сів, щоб поговорити. Він дивувався моїм швидким видужанням від опіку й інфекції, а тепер від згустка. Він запитав через цікавість я думав, чому я не погодився на переливання крові тижні раніше. Я пояснив йому й ще пригадую собі його слова: „Той згусток крові не відірвався й не забив вас, тому що у вас було мало крові й тому що кров була дуже рідка. Коли б ви прийняли переливання крові, то мабуть були б мертві тепер. Я поздоровляю вас”.

Пізніше, коли я розказав дружині те, що спеціаліст сказав, то ми обоє плакали й разом подякували Єгові. Це переконало нас, що слухатись Бога завжди дає найкращі наслідки. У моєму випадку, це дійсно врятувало моє життя!

Три місяці після випадку, мене випустили з лікарні. Мене ще чекало місяці терапії й амбулаторного лікування, але найгірше вже минуло.

Моє видужання таки не піддавалось жодним передбаченням. Мені казали, що я не обійдусь без крісла на колесах. Але я думав собі, що принаймні зможу ходити на милицях.

Клариса: Він таки не хотів піддатись. Я не пам’ятаю скільки разів я мусила підводити його з підлоги. Але, зрештою він навчився ходити на милицях. І він ще цим не був задоволений. Він хотів ходити тільки з палицею. Ну, знову, після багато падіння, він навчився ходити з палицею. Я пам’ятаю, що один Свідок хотів дати йому гарну палицю з твердої деревини, але Вільсон відкинув це пропонування. Він сказав, що незабаром йому палиця не буде потрібна. І на здивовання всіх, так сталось! Вже минуло більше як три роки від того випадку. Вільсон може виконувати багато більше ніж сподівались від нього.

Вільсон: Коли я вже міг трохи ходити, то вернувся до лікарні, щоб відвідати моїх друзів. Більшість з них ще були в лікарні й дуже раділи моїм видужанням. У коридорі я зустрівся з тим лікарем, який передсказав мені тільки п’ять днів життя. „Здоров, пане лікарю”, я сказав.

„Чи я знаю вас?” він запитав, дещо спантеличений.

„Та то я — той пацієнт, якому лишилось тільки п’ять днів життя”.

„Він не міг приховати свого здивовання. „О, ви добре виглядаєте. Гм, здається, що ви трохи поправились. І, гарно бачити, що ви так скоро видужали”. Тоді він поспішно відійшов.

Багато інших лікарів, медичних сестер і обслуги пізнали мене. Здається вони всі раділи бачити мене. Певно, що всі, навіть ті, які переконували мене взяти кров, тішились, що я видужав. Вони теж були під тиском.

Це одна річ читати досвіди тих людей, які відмовляються переливання крові в обличчі смерті. Але цілком інакша переживати такий досвід. Коли вам кажуть, що вам лишається тільки п’ять днів життя, а ви думаєте про вашу родину чекаючу вдома, то наслідки вашого рішення стаються дуже ясні. Які вдячні Клариса й я є за те, що ми добре студіювали Біблію й наперед заглибили наше знання про Бога. І як ми навчились оцінювати наших християнських братів! Їхні відвідини так дуже підбадьорювали нас. Більш за все, ми навчились оцінювати дар молитви. Ми не перестаємо дякувати Єгові за те, що Він дав нам силу зносити наше горе, коли нам було найбільш потрібно її.— Внесок.

[Вставка на сторінці 20]

„Я не цікавлюся вашими переконаннями або тим, що ви думаєте”, сказав лікар

[Вставка на сторінці 21]

„Мене так дуже боліло, що я не міг лякливо думати про страшну смерть або жалувати себе”

[Вставка на сторінці 21]

„Я навчився покладатись на Бога Єгову так як ще ніколи не покладався на Нього”

[Вставка на сторінці 22]

„Незабаром усім стало ясно, що Вільсон таки не помре!”

[Вставка на сторінці 22]

Спеціаліст сказав: „Коли б ви були погодились на переливання крові то правдоподібно були б вже померли. Я поздоровляю вас”

[Вставка на сторінці 23]

„Які вдячні Клариса й я були за те, що добре студіювали Біблію наперед і заглибили наше знання про Бога”

[Ілюстрація на сторінці 21]

„Вам лишається тільки п’ять днів життя”, сказав лікар