Історія свободи слова

ЛЮДИ в усі часи боролися за свободу слова. Щоб захистити її, приймалися закони, велися війни і люди віддавали своє життя за право висловлювати ідеї відкрито.

Чому ж навколо такого природного, здавалося б, права продовжують розпалюватися суперечки, які ведуть часом навіть до кровопролиття? Чому в суспільствах сучасності й минулого вважалося необхідним обмежити це право або навіть заборонити користуватися ним?

Ставлення людей до свободи слова завжди коливалось від одної крайності до іншої, як величезний маятник годинника історії. Деколи свободу слова вважали належним людині привілеєм. В інші часи її сприймали як проблему, з якою урядам та релігіям треба боротися.

Історія переповнена розповідями про людей, яких переслідували або вбивали за те, що вони домагалися права відкрито висловлювати свою думку. Ми краще зрозуміємо цю проблему, коли розглянемо деякі випадки з історії.

Тим, хто знає історію, мабуть, добре відомий грецький філософ Сократ (470—399 роки до н. е.). Вважалося, що його погляди й вчення погано впливали на молодих людей у Афінах. Це налякало політичних і релігійних лідерів Греції, й Сократа вбили. Його виправдальна промова перед судом, на підставі якої Сократа врешті й визнали винним, до сьогодні залишається одною з найбільш красномовних промов на захист свободи слова: «Якщо ви відпустите мене зараз під умовою, щоб я в пошуках мудрості більше не висловлював своїх думок, і скажете, що я повинен буду вмерти, коли ще раз так зроблю, я відповім: «Мужі афінські, я коритимусь Богові, а не вам. Доти, доки я живу і маю силу, я не припиню займатися філософією та напучувати й вмовляти кожного, хто мені зустрінеться. Будьте певні, що сам Бог наказує так робити...» Крім цього, афіняни, я скажу: «Звільните ви мене чи ні — це ваша справа, але знайте, що я ніколи не поводитимусь по-іншому, навіть коли б мені довелося померти за це багато разів».

Проминув якийсь час, і, як засвідчує рання історія Риму, маятник людських умонастроїв хитнувся в сторону більш поблажливого ставлення, однак тільки для того, щоб у часи розширення імперії повернутися до більш жорстких обмежень. Для свободи слова це було початком найпохмурішого періоду. Під час правління Тіберія (14—37 роки н. е.) до тих, хто висловлювався проти уряду або його політики, ставилися абсолютно нетерпимо. І не тільки в Римі противилися свободі слова. Саме в цей час євреї примусили Понтія Пилата віддати наказ про страту Ісуса та вимагали, щоб Ісусові апостоли перестали проповідувати. Апостоли також воліли краще померти, ніж замовчати (Дії 5:28, 29).

Протягом більшості періодів історії громадянські права, надані урядом, часто змінювались за чиїмось бажанням, що призводило до відновлення боротьби за свободу слова. Починаючи з середньовіччя, завжди були люди, що вимагали положення, в якому були б записані їхні права, та щоб урядовий контроль цих прав було обмежено. Внаслідок цих вимог почали укладати знаменні законопроекти. Серед них була Велика хартія вільностей, яка стала поворотним пунктом в історії прав людини. Пізніше з’явилися англійський Білль про права (1689 рік), віргінська Декларація прав (1776 рік), французька Декларація прав людини і громадянина (1789 рік) та Білль про права Сполучених Штатів Америки (1791 рік).

У XVII, XVIII та XIX сторіччях лунали голоси видатних історичних осіб, які виступали на захист свободи слова. Англійський поет Джон Мільтон, найбільше, мабуть, відомий як автор поеми «Втрачений рай», у 1644 році написав славетний памфлет «Ареопагітика», в якому виступив проти обмежень свободи друку.

У XVIII столітті, незважаючи на обмеження, зросла свобода слова в Англії. В Америці колонії вимагали свободи слова як усного, так і друкованого. Наприклад, у Конституції Пенсильванської Співдружності (від 28 вересня 1776 року) почасти говорилося: «Щоб люди мали право вільно висловлюватися, писати й опубліковувати свої думки, свободу преси не треба обмежувати».

Це формулювання надихнуло на створення у 1791 році першої поправки до Конституції США, в якій було проголошено ставлення творців Американської Конституції до прав людини: «Конгрес не повинен приймати законів щодо заснування релігії або заборони вільно сповідувати будь-яку релігію, щодо обмежень свободи слова чи друку, щодо прав людей спокійно збиратися разом та подавати уряду петицію про розгляд скарг».

Англійський філософ XIX століття Джон Стюарт Мілль у 1859 році опублікував свою статтю «Про свободу». Цю статтю часто цитують і посилаються на неї як на одну з найвеличніших праць, написаних на захист свободи слова.

Проте боротьба за право вільно висловлювати думки прилюдно не закінчилася з приходом більш культурних, як вважається, років XX століття. В Америці, наприклад, намагання обмежити свободу слова призвели до того, що виникла необхідність повторювати декларації про цю свободу з трибун у залах Верховного суду Сполучених Штатів Америки та нижчих судів.

Суддя Верховного суду США Олівер Венделл Голмс Молодший у декількох судових рішеннях сформулював свої переконання щодо свободи слова. Описуючи критерії свободи слова, він сказав: «Якщо в Конституції й існує якийсь принцип, який треба цінувати більше за інші, то це принцип свободи думки — свободи думки не для тих, хто погоджується з нами, а для тих, чию думку ми ненавидимо» («Сполучені Штати Америки проти Швіммера», 1928 рік).

Са́ме нехтування цим принципом й розпалювало судові сутички, які розхитують маятник між свободою слова та примусовим мовчанням. Надто часто люди сповідують ідею: «Свобода слова для мене, але не для тебе». У своїй книжці за такою назвою Нат Хентофф наводить окремі приклади того, що умонастрої завзятих оборонців Першої поправки коливаються, наче маятник, залежно від їхніх поглядів. Він згадує випадки, коли Верховний суд США змінив деякі зі своїх рішень, включаючи ті, що стосувалися Свідків Єгови та їхньої довгої боротьби за право вільно розповідати про свої релігійні переконання. Він написав про Свідків: «Члени цієї віри протягом десятиріч через конституційні судові процеси значно допомагали поширенню свободи совісті».

Багато аналітиків права та істориків нашої доби як в Америці, так і в інших країнах часто писали про численні судові процеси, котрі велися у цьому XX сторіччі на захист свободи слова. Свободу слова неможливо гарантувати. Хоч уряди можуть хвалитися свободою, яку вони дали громадянам, досвід показує, що цю свободу легко втратити, коли змінюється уряд або судді. Свідки Єгови завжди були на передовій лінії цієї боротьби за дорогоцінну свободу.

У своїй книжці «Вони також вірять» (англ.) професор Чарльз Самуїл Брейден пише: «Вони [Свідки Єгови] значно прислужилися демократії своєю боротьбою за громадянські права, бо своїми домаганнями вони допомогли забезпечити ці права для кожної меншини в Америці. Коли зазіхають на права якоїсь одної групи, права кожної з них перебувають у небезпеці. Таким чином вони зробили вагомий внесок у справу збереження деяких найцінніших засад нашої демократії».

То́му, хто любить свободу, важко зрозуміти, чому деякі уряди та релігії не надають свободи своїм людям. Це є відмова в одному з основних прав людини, і по цілому світі багато страждають через те, що в них відібрано цю свободу. Чи ставлення до свободи слова буде й надалі коливатися, як маятник, навіть у країнах, де люди мають це основне право? Чи ідея свободи слова не буде використана для виправдання аморальної та непристойної мови? Суди вже втягнулися у цю суперечку.

[Ілюстрація на сторінці 3]

Сократ захищав свободу слова.

[Відомості про джерело]

Musei Capitolini, Roma