Вісники Царства сповіщають

Теократичний ріст в Намібії

ДОБРУ новину про Боже Царство в Намібії почули вперше наприкінці 20-х років нашого сторіччя. З того часу на Божу звістку про спасіння відгукнулися сотні щиросердих людей. Наступні приклади показують, як Єгова збирає ці символічні коштовності до своєї кошари (Огія 2:7).

◻ Паулус, селянин з Північно-Східної Намібії, вперше зустрівся зі Свідками Єгови, коли приїхав до столиці, міста Віндгук. Він швидко переконався в тому, що знайшов правду. Паулус повернувся додому з книжкою «Ви можете жити вічно в Раю на землі». Потім, під час поїздки до Рунту, найближчого міста, де є Зал Царства, він знайшов Свідків і благав, аби вони його відвідали.

Однак відстань до місцевості, де жив Паулус, була дуже великою, і Свідки не могли щотижня приїжджати до нього й проводити біблійне вивчення. Але Паулус не здався й почав вивчати Біблію сам. Крім того, він ревно проповідував іншим те, чого навчався сам. З часом організувалася група, яка вивчала Біблію. Коли члени цієї групки почули по радіо, що в Рунту проводитиметься конгрес Свідків Єгови, вони зібрали свої мізерні заощадження та організували транспорт, щоб туди поїхати.

Якою ж захопливою була для них можливість уперше поспілкуватися зі Свідками Єгови! Невдовзі було вжито заходи, щоб цю групу регулярно відвідували кваліфіковані брати. Сьогодні в селі, де живе Паулус, є шість вісників.

◻ Йоганну зацікавило Боже ім’я, коли вона почула недобрі відгуки про Свідків Єгови. Вона пригадує: «Коли я вперше почула ім’я Єгова, воно сильно врізалось у мою пам’ять, тож я захотіла дізнатись, хто це такий. Ми з чоловіком жили недалеко від Уолфіш-Бей на узбережжі Намібії. Одного разу ми поїхали до міста, і я побачила Свідків, котрі розповсюджували на вулиці «Вартову башту». Я взяла один примірник і, оскільки в мене було багато запитань, попросила про вивчення Біблії. Коли вони сказали, що не зможуть приїхати, бо в них зламалася машина, я просто розплакалась. Невдовзі помер мій чоловік, і я переїхала в Кітмансгуп. У цю територію призначили спеціального піонера (повночасного благовісника), котрий дав мені книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Від самого початку я відчула, що це правда.

Згодом мене запросили взяти участь у проповідницькій праці, але мене огорнув страх перед людьми. Ідучи від дверей до дверей, я молилася й просила Єгову, щоб він ліпше дав мені померти, аби тільки не проповідувати. Коли я вперше пішла свідчити на вулиці, то сховалася у вузькій алеї, сподіваючись, що мене ніхто не побачить. Але врешті-решт я набралася сміливості, щоб простягнути журнал якомусь перехожому, і тільки тоді змогла щось сказати. Того дня з поміччю Єгови я розповіла про свою біблійну надію багатьом людям.

Відтоді минуло вже 12 років, і хоч я й бідна матеріально, але далі високо ціную привілей піонерського служіння та продовжую отримувати невимовну радість від того, що ділюся правдою про Царство з іншими».