Папа Пій 12-ий і націсти — Новий погляд

ЧИ ВІН добре зробив, коли мовчав? На протязі трьох десятиліть тягнеться суперечка про мовчання Пія 12-го над жорстокостями націстів протягом Другої Світової Війни. Критики кажуть, що коли б Папа зробив протест проти дій націстів, то цим би життя мільйонів людей могли бути збережені. Але теперішній папа, Павло 6-ий, твердить, що “протестування і осудження не тільки могло бути марне, але шкідливе”.

Але чому знову звертається увагу на цю справу? Чи ж тут не носиться воду решетом? Ні. Сам Ватикан не дає цій справі відпочинку. Урядники навіть відложили свою попередню політику чекати п’ятдесят років друкувати документи з архів. Вони знають, що коли люди не зрозуміють, то критики переможуть їх і виявлять ще більший занепад моралів Церкви.

Багато щирих членів Церкви хочуть знати відповідь. Вони знають, що навіть папа Павло 6-ий був дуже втягнений в тих справах, бо служив за близького помічника папі Пію. Таким способом комітет Єзуїтів ще від 1965 р. друкував деякі вибрані документи з архів Ватикану. Найновіший з цих, “Папський Престол і Воєнні Жертви”, вийшов в квітні 1974 р. Чи він містить в собі щось нового?

Глибша справа

Звіти новин в газетах висвітлюють документальний доказ, що Ватикан одержував багато інформації про націстські жорстокості ще за дуже раннього часу. Але багато більше значним є інша мало-зауважена точка. Вона показує, що один із вірних помічників Пія 12-го підніс питання, що іде багато глибше ніж питання чому папа не виступав проти націстів. “Монсіньйор” Доменіко Тардіні (який пізніше був кардиналом) запитував з обуренням:

“Усі знають, що Папський Престол не може змусити Гітлера змінитися в своїх діях. Але що папський престол не може тримати священика на ремінцю — хто може зрозуміти це?”

Поверхове дебатування про те скільки добра голос Пія 12-го був би поміг у цьому, майже цілком затьмарило багато більш основну справу. Щирі християни мусять зустріти ту справу: Як націсти могли навіть чинити свої жорстокості якщо б не мали співпраці від людей та їхніх духовних провідників? Тоді дев’ятдесят п’ять процентів німців були католики або протестанти. Майже 32 мільйони, більше як 40 процентів, були католики, так як майже все населення Австрії та Італії, які були європейські союзники Німеччини. Навіть між С.С. (Секретна Служба та її військові частини) майже одна четверта ще були католики в 1939 р., хоч старшенство С.С. натискало їх покинути церкву.¹

Пій 12-ий сам виявляє цю спірну справу у свойому приватному листі до священика, який спричинив обурення “Монсіньйора” Тардіні. Під час війни (від 1939 до 1945 р.) священик Йосип Тісоa був президентом і керував Словакією, яка тоді була під націстами. Пій написав листа до “Монсіньйора” Тісо висловлюючи надію, щоб уряд Словакії і його народ, “майже цілком католицький, ніколи не усунув силою осіб, що належали до жидівської раси”, і факт, що “такі заходи, які відбуваються серед людей з великою католицькою традицією, під урядом, що заявляє бути послідовником цих традицій та опікуном”, дуже бентежило його.— 7-го квітня 1943 р.²

Але як народ, який папа сам сказав був ‘майже цілком католицький і з великою католицькою традицією’ міг навіть подумати співпрацювати у програмі націстів викорінювати расу? Певно, що церковна моральна наука повинна була зберегти “Монсіньйора” Тісо і його стадо від участи у душогубстві! Історія показує чи так дійсно сталося. Щирі члени церкви певно хочуть пояснення на таке поводження, як і поводження інших так званих “християнських” народів, які співпрацювали з націстами.

Ватиканський кардинал Євгеній Тіссерантb дає одну причину у щирому приватному листіc до свого друга. Після упаду Франції у 1940 р., він написав листа до кардинала Сугарда з Парижу нарікаючи, що “ідеологія фашистів і Гітлеризму так змінила сумління молодих, що молодші від тридцяти п’яти років віку були готові чинити будь-який злочин з якої-небудь причини під наказом своїх провідників”. Але як це, що сумління, витреноване церквою було так легко “перемінити”? Таж Гітлер впливав на них всього сім років, а Церква вже навчає своє стадо більше як тисячу років!

“Важна точка у Християнстві”

Певно, що папа Пій міг щось зробити відносно вторгнення націстів у традиційну церковну територію — людське сумління! Але кардинал Тіссерант оплакує:

“На початку листопада [1939 р.] я наполегливо просив Папський Престол видати енциклику про обов’язок особи коритися наказам сумління, бо це є важна точка Християнства”. (Курсив доданий)

Проте, в історії не знаходимо жодної папської енциклики або заяви під час війни “відносно цієї важної точки Християнства”. По суті, Тіссерант сумно передрікав: “Я боюся що історія буде мати добру причину докорити Папському Престолі, за те, що він наслідував політику своєї вигідности, і дуже мало цікавився іншими. Це є дуже сумно”.³

Без сумніву, що папська “політика” дипломатичної обережности у ділах із націстами запевнила “вигідність” продовження існування Ватикану і Церкви. Сам Пій радив німецьким єпископам, що “небезпеки репресії і натисків”, або і гірше, вимагало “стриманности” в їхніх проголошеннях, “щоб відвернути більше зло. Це є один із намірів”, він писав, чому він сам “обмежував” свої власні декларації.— 30-го квітня 1943 р.⁴

Це пояснення помагає нам зрозуміти, чому сам Пій так обережно поводився. Але не пояснює чому: священики та духовники з їхніми стадами дивилися, співпрацювали з націстами, або брали дійсну дієву участь з ними в їхніх жорстокостях — майже до останньої особи. Що сталося з їхнім сумлінням?

Церква і сумління

Відповідь мусить знаходитися у науці, яку ці сумління отримали. Як, наприклад, вірному католикові зрозуміти Пія 12-го пастирський лист із 8-го грудня 1939 р., Asperis Commoti Anxietatibus, написаний до священиків війська різних воюючих народів, з яких більше як 500 служило при Гітлеровому війську? Він заохочував священиків по обох сторонах довіряти своїм військовим єпископам, вважаючи війну як об’яву волі небесного Отця, Який завжди обертає зло в добро, і “як борці під прапорами своїх країн також воювати за Церкву”.⁵ (Курсив доданий)

Листи від папи до єпископів по обох сторонах знову виявляють таку бентежну суперечність. У листі від 6-го серпня 1940 р., до німецьких єпископів, Пій дуже похвалював католиків, які “до самої смерти вірно доказували свою охочість ділитися жертвуваннями і стражданнями інших Volksgenossen [співнімцями]”.⁶ Однак, тільки дев’ять місяців перед цим, папа вислав подібну вістку французьким єпископам, наказуючи їм, що вони мали повне право підтримувати всі засоби, щоб берегти свою країну проти цих самих “вірних” німецьких католиків!⁷ Духовенство Церкви в Італії діставало подібні поради, перед тим, як Італія прилучилася до війни проти Союзників.⁸

Отже коли голова Церкви вже нарешті говорив про справи, які впливають на сумління, так як робили більшість його священиків, то він похвалював сумління тих, що ‘вірно’ служили при війську в чині якого-небудь типу. По суті, коли ватиканський кореспондент у Берліні до офіціального часопису L’Osservatore Romano, одного разу запитав Пія 12-го чи він буде опротестовувати вигублення жидів, папа відповів, що він не міг “забути, що мільйони католиків служили при німецькому війську. Чи я мушу допровадити їх до боротьби з сумлінням?”⁹

Чи протестантські священики були менш відповідальні? Зверніть увагу про те, що Церковна Нарада Німецької Євангелицької (Лутеранської) Церкви, найбільша протестантська група, особисто телеграмувала до Гітлера 30-го червня 1941 р.:

“Нехай Всемогутній Бог поможе вам і нашому народові проти подвійного ворога [Британії і Росії]. Перемога буде наша, якої здобуття мусить бути головною метою нашого прагнення та діяння . . . . у всіх своїх молитвах [Церква] є з вами і з нашими чудовими вояками, які з великими ударами незабаром викорінять джерело цієї чуми”.¹⁰

З такими інструкціями і вказівками від своїх “пастирів”, то що стадо мало робити? Чи ж те, що вони дійсно чинили не говорить само про себе?

Чи Гітлер робив помилку, коли так низько оціняв церкви ще в 1933 р.? Зневажливо він хвалився, що “священики . . . зраджують нам їхнього Бога. Вони зрадять все ради своїх мізерних маленьких праць і прибутку. . . . Тож чому нам сваритися? Вони проковтнуть все тільки, щоб втримати свої матеріальні вигоди”.¹¹ (Під час війни уряд Гітлера давав велику грошову допомогу головним церквам.)¹²

Щоб мати повне поняття про дійсність того, що Гітлер казав про церкви, особа може тільки запитати себе: “Якщо б я був щирий член церкви в Німеччині, Австрії, чи Італії під час тієї доби, то якої поради духовні провідники дали б мені — і що б я зробив?” Припустім, що ви були б казали: “Я не служив би Гітлерові”. То що б ви зустріли, не від націстів, але від ваших власних духовних провідників?

Сумління зустрічає церкву

Шукав як міг, католицький вчений і вчитель Ґордон Зан міг знайти тільки одного з-поміж 32 мільйонів німецьких католиків, який сумлінно відмовився служити при Гітлеровому війську. Крім священиків, яких переслідували за політичну опозицію проти націстів, він знайшов всіх разом сім осіб у Німеччині і католицькій Австрії, які сумлінно не могли прийняти військової присяги.¹³ Вас можливо дивує чому так мало.

Зан відповідає, що його інтерв’ю з людьми, які були знайомі з цими особами виявляли “остереження з запевненням від священиків, що коли який католик відмовиться служити при війську, то не отримає жодної підтримки від своїх духовних провідників”. Іронічно, ті, що відмовлялися служити при війську і дотримували своє рішення, дійсно осоромлювали своїх “духовних провідників”.

Наприклад, коли архиєпископ Конрад Ґроебер з Фрайбурґу просив милосердя перед націстським судом для священика, який відмовився служити при війську він писав, що цей священик був “ідеаліст, який віддалився від дійсностей . . . . який хотів допомогти своєму Volk і Vaterland (народу і батьківщині), але діяв під впливом неправильних засновків”.¹⁴ В’язничні священики забороняли іншим брати причастя тому, що вони нарушували свій “християнський обов’язок” приймати націстську військову присягу.¹⁵

Документальна справа, що включає австрійського селянина, Франса Єґерштетера, показує, що сам член церкви дійсно зустрічав від своїх духовних провідників. Єґерштетера взяли до в’язниці, у Лінці, Австрії і пізніше відтяли йому голову. Католицький в’язничний священик пише, що “старався роз’яснити йому, що він мусить пам’ятати про свій власний добробут і добробут його родини, коли наслідує свої особисті ідеали і принципи”— так, як заохочував священик села давно перед тим ніж Єґерштетера взяли до в’язниці. “Здається, що нарешті він зрозумів мою точку”, каже священик, “і обіцяв послухати моєї поради прийняти [націстську військову] присягу”.¹⁶

Чи ця порада була від націста? Ні — вона прийшла від священика, який залишився в доброму стані давно після війни! Але це не був єдиний приклад натиску від духовних провідників. Єпископ Фліссер з тієї самої діацезії у Лінці каже, що він також знав “особисто Єґерштетера” і “даремно” сперечався, що Єґерштетер не був відповідальний “за вчинки [націстських] цивільних авторитетів”. Єпископ говорить, що це була “цілком небувала справа, якою можна дивуватися замість наслідувати”. Єпископ Фліссер писав до священика після війни пояснюючи чому він не дозволяв друкувати історію про Єґерштетера у газеті діацезії в Лінці. Ця стаття могла б “витворити замішання і турбувати сумління”, він сказав.

Отже єпископ Фліссер висказався, що чоловік, який наслідує своє сумління є “виняткова справа”,— якої не повинні наслідувати. “Я вважаю, що більші герої є ті прикладові молоді католики, семінаристи, священики і батьки родин, які воювали і повмирали в героїчному сповненню свого обов’язка”, він продовжав. Навіть націстський судовий адвокат, Фелдманн, вживав цей аргумент у зусиллю змусити Єґерштетера піти на компроміс, зауважуючи, що мільйони католиків, включаючи священиків, брали участь у війні з “чистим” сумлінням. Нарешті, Фелдманн пригадує, що він запитав його дати хоч один приклад де єпископ яким-небудь способом знеохочував службу при націстському війську.¹⁷ Він не знав ані одного. Чи ви знаєте?

Тоді, вертаючись назад до тієї відкиненої статті “Геройська Послідовність”, єпископ Фліссер з докором говорив про “Bibelforschers [свідків Єгови] і Суботників, які ‘послідовно’ вибирали смерть по концентраційних таборах замість носити “зброю”. Він сказав, що на них впливало “помилкове сумління”, і що “за приклад героїв були кращі герої”, які воювали, під впливом “чистого і доброго сумління”.¹⁸

Отже, навіть після війни австрійський єпископ у доброму стані далі вважав за “добрі” сумління членів церкви тих, які давали себе вербувати до націстського війська, убивати співчленів власної церкви. Ті, що зустрічали смерть по концентраційних таборах замість служити націстам, єпископ натякає, були помилкові боягузи. А що ви думаєте?

Церква підтримувала погляд єпископа Фліссера відносно цих християнських Bibelforschers дійсними вчинками під Гітлеровим урядом. 6-го травня 1933 р., католицький часопис діацезії у Пассау, Німеччині, репортував, що Церква прийняла своє призначення видавати всіх Баварських свідків Єгови, які далі практикували свою релігію місяць після того як на них наложили заборону.¹⁹

Варта зауважити, що цей відважний стан цих особистих християнів мав деякий вплив на католицького селянина Австрії Франса Єґерштетера. Ґордон Зан каже, що священик села зауважував, що “Франс часто похвалював їхню вірність”, а селянини, які знали його дивувалися тим, що він “довгий час провадив релігійні дискусії і студіював Біблію” з своїм Bibelforscher двоюрідним братом, єдиний не-католик у тому селі.²⁰

Навіть націстські програми ганьбити жидів не лякали Свідків від їхнього сумлінного обов’язку показувати всім християнську доброту. Колишній редактор часопису Danzinger Informator, Й. Кіршбаум, писав у жидівському Нью-Йоркському щоденникові, Der Tog з 2-го липня 1939 р., кажучи, що коли в Данціґ, Польщі, почали вивішувати добре відомі вивіски, “немов епідемія по всіх крамницях з надписами ‘Juden unerwünscht’ (не хочемо жидів)”, то Свідки постачали своїм “жидівським сусідам або знайомим їжу або молоко не вимагаючи нагороди за свою послугу”.

Цей жидівський редактор також дивувався як діти німецьких Свідків, які не так як їхні католицькі та протестантські школярі, сумлінно “відмовилися салютувати Свастиці і не вживали привіт ‘Гайл Гітлер’ і що всі погрози, яких накидали проти цих дітей . . . не страшили їх. Діти ясно висловлювали, що тільки Бога треба вітати ‘Гайл’, а ніякого чоловіка, тому що такий вчинок є богохульство”.

Чому така протилежність?

В обличчі таких історичних фактів думаючі християни мусять запитати: Чому організація, що має різні багатства і можливості й більше як тисячу років навчати сумління віруючих могла видати тільки одного німецького католика з 32 мільйонів (.000003 процент), якого, сумління не дозволило йому воювати за націстів? Однак з 19.000 німецьких свідків Єгови у 1933 р. “вища пропорція (97 процент) переносили переслідування більше від усіх інших церков”, так як каже історик Й. С. Конвей. Вони є перші на “Списку Заборонених Сект після 1933 р.”, якого розповсюджував центр Ґестапо 7-го червня 1939 р.— Націстське Переслідування Церков від 1933 до 1945 р. (в англійській мові), ст. 196, 370.

А чому свідків Єгови так переслідували? Протилежно деяким членам церкви, яких переслідували за проти-націстську політичну справу, Конвей каже, що їхній опір був “проти всякого співробітництва з націстами і проти служби при війську. Засновуючи свою справу на Біблійному наказі вони відмовлялися служити при війську навіть проти ворогів держави. . . . Тому їх майже всіх засуджували на смерть”. (Ст. 198; курсив доданий) Націсти дійсно забили 203 із 253 Свідків засуджених на смерть, 635 померло у в’язниці, а 6.019 засудили до в’язниці на більше як 13.924 років всіх разом.

Але чи католики і протестанти, які служили Гітлерові не були під таким самим “Біблійним наказом”? Певно, що так, так як духовні провідники за Ісусового дня, які знали Божий закон. Однак Ісус дивувався: “Спритно відкидаєте ви заповідь Божу, аби зберегти своє передання (традицію)”.— Марка 7:9.

Ви самі можете бачити, як “спритно” сьогоднішні релігійні провідники “відкидають заповідь Божу”, коли звернетеся до Нової Католицької Енциклопедії під заголовком “Пацифізм” або “Заспокоєння”. Там, між іншим, ця енциклопедія твердить: “І немає ніякого істотного заперечення між праведною війною, а Христовим наказом любити наших ворогів. Справедлива війна виявляє ненависть до зла замість до того, хто чинить зло. . . . Католики певно мають право формувати свої власні погляди, коли обставини вимагають, яких треба оправдувати і які поправляться в якійсь майбутній війні. . .”— Видання 1967 р., Том. 10, ст. 856; також побачте “Війна, її Моральність”.

А як це ‘спритне’ вирозуміння дійсно виходить на практиці? Подумайте, скільки війн ви знаходите в історії між католиками або протестантами — ради будь якої причини,— що не зустріли “обставин, яких треба оправдувати”, в яких стада не хотіли воювати за своїх політичних панів? Якщо б церкви зустріли такі самі обставини сьогодні, як вони зустрічали під націстами, то чи ви щиро вірите, що вони поводилися б інакше? Наприклад, чи європейські й американські католики можуть почувати себе безпечними, що мільйони польських, угорських і чехословацьких католиків не будуть нападати на їхніх братів у вірі, коли б вибухнула війна між Сходом, а Заходом? Або, чи більш реалістичний погляд, якого висловив католицький журнал, Вісник св. Антона, що священики і духовники “часто натякають, що будуть благословляти яку-небудь війну або похід провідників держави”? — Травня 1973 р., ст. 21.

Однак, Ісус Христос, учнями, якого вони заявляють бути, дав цей закон про християнських учнів: “По тому пізнають усі, що ви учні Мої як будете мати любов між собою”. Він також сказав одному учневі, який старався боронити Його силою — справді “справедлива” причина: “Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть”.— Ів. 13:35; Мат. 26:52.

Отже, якби вас запитали б ототожнити хто сьогодні справді є гідний носити ім’я “християнин”, уживаючи принципи, яких Сам Ісус заснував, то чи ви могли б чесно вибрати яку-небудь церкву так званого Християнства? Хто, дійсною практикою, виявив той знак правдивої любови, яку Сам Христос виявив? Хто ‘не любить словом, ані язиком, але ділом та правдою”? (1 Ів. 3:18) Історичний доказ говорить сам про себе. Чесні люди задумуються над ним. Багато вже користають із допомоги, яку свідки Єгови даром дають їм розвивати Біблією-вивчене християнське сумління, яке не захитається під пробою.

ВІДНОШЕННЯ (в англійській мові)

1. Внутрішній С.С. звіт, National Archives, Вашінґтон, Т-580, католог 42, ряд 245.

2. The Vatican in the Age of the Dictators (Ватикан у Добі Диктаторів), Антон Роудс, 1973 р., ст. 347.

3. Тіссерант до Сугард, 11-го червня 1940 р. (збережено в Bundesarchiv в Кобленц, Р. 43 II/144а).

4. Documentation Catholique, Париж, 2-го лютого 1964 р.

5. Видано в Seelsorge und kirchliche Verwaltung im Krieg, Конрад Гоффман, редактор, 1940 р., ст. 144.

6. Пій 12-ий до німецьких єпископів, копія в Архіві Діацезії в місті Реґенсбурзі.

7. Наведжено з Was sagen die Weltkirchen zu diesem Krieg? Zeugnisse und Urteile, Матвій Зіґлер, 1940 р., ст. 109—112.

8. Вістка з 24-го квітня 1940 р., наведжено в Der Vatican und der Krieg. Алберто Ґіованнетті, 1961 р., ст. 300.

9. Заява з 11-го березня 1963 р., у Берліні, видано в Summa iniuria oder Durfte der Papst schweigen?, Фрітц Й. Раддац, редактор 1963 р., ст. 223.

10. Kirchliches Jahrbuch für die Evangelische Kirche in Deutschland 1933 до 1944 (Ґютерсло, 1948 р.), ст. 478—9.

11. The Voice of Destruction, (Голос Знищення), Германн Раушнiнґ, 1940 р., ст. 50, 53.

12. Стаття 17 Конкордата між Німеччиною, а Папським Престолом, 20-го липня 1933 р., Documents on German Foreign Policy, (Документи Німецької Іноземної Політики), Серія Д, Том. 8-ий, ст. 896ф.

13. German Catholics and Hitler’s Wars, (Німецькі Католики і Гітлерові Війни), Ґордон Зан, 1962 р., ст. 54, 55.

14. Копія в радах архіву Фрайбурґ Діацезії.

15. Franz Reinisch: Ein Martyrer unserer Zeit, Гайнрiх Кройцберґ, 1953 р., ст. 86.

16. In Solitary Witness (Самотньо ув’язнений Свідок), Ґордон Зан, 1964 р., ст. 75.

17. Ібід., ст. 86.

18. Лист з 27-го лютого 1946 р., у Св. Радеґунд, Австрія, парафіальний ряд з справою “Єґерштетера”.

19. Oberhirtliches Verordnungsblatt für die Diözese Passau, Чис. 10, 6-го травня 1933 р., ст. 50—51.

20. In Solitary Witness (Самотньо ув’язнений Свідок), Ґордон Зан, 1964 р., ст. 108—110.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 8]

Як люди, яких сумління є побудоване на церковній науці могли чинити який-небудь злочин під наказом їхніх провідників?

[Ілюстрація на сторінці 9]

Хто був відповідальний?