В’єтнам — переживаючи майже 30 років війни

Так як розказала Нгуен ті Хуонг

Це було 18 вересня 1950 року в В’єтнамі. Французька окупаційна армія атакувала наш загін з близько сто бійців. Ми тільки що вернулись з бою й зупинились на кілька днів у маленькому містечку Гоа Бінг, щоб відпочити.

Я НАРОДИЛАСЬ у січні 1923 року, і виросла під французькою владою, яка майже століття панувала над В’єтнамом. Ми вже були готові пожертвувати наше життя на визволення нашої батьківщини. Наша війна, щоб набути самостійності від французького правління почалась незабаром після 2-ої світової війни, яка закінчилась у 1945 році. У нашому воюванні не було ні фронту, ані точного порядку битви. Ми всюди воювали. Бійці ховались по домах у селі. Жителі годували їх, любили й дбали про них.

Тепер, літаки-винищувачі літали над селом і посипали його вогнем кулеметів. Мешканці втікали з домів, на рисові поля. Інші скакали в ріку або ховались по окопах. Як літаки гриміли, а кулі свистали, люди нехтували смертю.

Літаки відлітали, а французькі канонерки, плаваючи по колу в ріці, посипали берег вогнем. Під покровом вогню, армія обшукувала доми й викривала сховища бійців. Вибухи гарматного вогню зі всіх сторін убивали людей, які падали на полі, по каналах, у городах. Їхня кров намочувала батьківщину й одобрювала рисові поля, яких воююча армія топтала.

Вночі, наші співбійці вкопувались у береги ріки. Там вони ховались і чекали. Рано вранці, патрульні човни ворога посипали берег гарматним вогнем, припливаючи все ближче й ближче до засідки. Несподівано, вибухи вогню зі всякої зброї косили французьких вояків на човнах. Ми поспішно забирали їхні кулемети й військові запаси. Бійці тоді поспішно втікали городами й поміж доми, щоб уникнути гарматного вогню. Ми, бійці, завжди втікали від наших ворогів, однак не так далеко, щоб не бути готові вбивати і виганяти їх з нашої країни.

Обіцянка Богові

Після шістьох днів бою, як у грі схованки з ворогом, ми одержали наказ розпустити наш загін. Мій чоловік, його два брати, і я обговорили наше становище. Тому що я була п’ять місяців вагітна, то не могла триматись кроком з бійцями в їхній довгій та небезпечній втечі. Отже, наступного дня ми вирішили ховатись окремо, і той, хто переживе доглядатиме дітей.

Це мабуть була найдовша й найбільш страхітлива ніч мого життя. Під покровом темряви, мешканці Гоа Бінг вертались до своїх домів і збирали свої маєтки в плоскодонні човни. Крики курей й свиней спливались із плачем дітей. Я дивилась як караван суден вирушив неначе довга змія. Швидка течія узяв човни й вони скоро зникли з очей. Серед могильної тиші, я почала думати про моїх троє дітей, далеко від мене у дідуся й бабусі. Я погладила живіт і відчула трепіт немовлятка в моїй утробі. Мене кинуло в дрож. Подумати, що смерть була неминуча було неначе гострий клин у моєму серці.

Рано вранці наступного дня чоловік попрощався зі мною, і казав, що вернеться назад. Але він не вернувся. Сонце вже було високо, кулі дзенькали по цеглі хатини в якій ми перебували. Ми повтікали в близькі поля рису, але брати мого чоловіка, боячись, що їх піймуть, залишили мене далеко позаду. Кулі свистали навколо мене, і я боялась того, що зі мною станеться, коли попадусь у руки брутальних вояків.

„Боже мій, змилосердись над мною!” я вигукнула. „Я вагітна, і загубила чоловіка. Виведи мене з цього пекла!” Як я молилась, то сльози, гіркі на устах стікались щоками. Підвівши очі, я побачила хатину на далекій віддалі. „Боже мій, дай мені сили ходити”, я молилась, „тому що дуже втомлена”.

З великим зусиллям я дійшла до тієї хатини. Сидяча на підлозі, з руками перехрещеними на грудях, спустивши голову, я присягла Богові: „Я віддаю своє життя на службу Тобі, Боже, якщо допоможеш мені вийти з цього пекла, щоб я знову могла побачитись з чоловіком і дітьми”.

Визволення

Пополудні, як кулі сипались більш регулярно, то інші люди прибігали ховатись у хатині. Тепер нас було семеро. На відстані ми бачили дим зносячийся з горючих хатів. Французи вже наближаються до нас.

Пізно пополудні, тоді як гарматні вибухи наближувались усе ближче й ближче, а вогонь кулеметів посилювався, то люди повтікали з хатини в поля рису й порозбігались на різні сторони. Але, що я бачила? Хтось біг до хатини. Незважаючи на стрілянину, я стояла й старалась впізнати хто це був. Це ж мій чоловік! „Як же мені подякувати Тобі, Боже?”

Коли чоловік прибіг у хатину, я запитала його: „Чому ж ти залишив мене?” Він сказав, що знайшов дуже пораненого чоловіка й мусив пошукати місця, щоб сховати його й доглядав за ним. Нашу хатину продовжували обстрілювати, але тому що вже смеркало, ми знали, що французи припинять свою атаку.

Місяць освітлював нам дорогу, як ми втікали рисовими полями, водою та багном. Десь о годині другій ранком, ми прибули до села й там побачили спалені та пограбовані доми. Два місяці після цієї серії атак, ми читали цей рапорт: ,З більше як сто жінок і дівчат забраних у полон і затриманих французами на їхніх канонерках, більше як 20 завагітніли’.

Два роки пізніше французи вбили мого чоловіка. Нашій маленькій дочці тоді було 20 місяців. По смерті чоловіка, я вибралась з рідного села Бінь Йуок, щоб замешкатись у приближньому місті Віньлонг. Я шукала роботи, щоб дати утримання своїм чотирьом дітям, які вже возз’єднались зі мною, найстарша дочка бувши дев’ять років. Я стала вчителькою початкової школи. В’єтнам набув самостійності від Франції незабаром після цього, у травні 1954 року.

Я не забула

Я не забула своєї присяги Богові, і шукала Його. За дитинства, я часто ходила до пагоди (храм у буддистів) недалеко нашого дому. Там, я з молодшою сестрою сміялись з великого живота Будди в пагоді. Він сміявся з ротом аж по вуха. Скільки разів я застромлювала палець йому в рот і висмикувала його саме на час, коли сестра казала, „Вважай, вкусить!”

Тепер, я повернулась до тієї пагоди, як страждаюча істота заборгована Богові. Я надіялась знайти щось вищого, могутнішого, святішого; щось якого я можливо ігнорувала протягом моїх молодих літ. У пагоді поклонники припадали перед ідолом Будди, а священики й жриці монотонно деклямували напам’ять незрозумілі молитви. Я зовсім розчарувалась. Але вернулась, щоб поговорити з жрицею, яка розказувала мені про буддизм і обмежене життя в пагоді. Це не підбадьорило мене. Книжки, яких вона дала мені читати, були схожі на індуїзм і я зовсім не розуміла їх.

Католицизм, внесений в В’єтнам французькими місіонерами в 1600 роках, теж була славною релігією нашої країни. Але ця релігія зовсім не подобалась мені. Огидна поведінка представників церкви, те що вони мішались у політику й шукали собі влади та багатства, зовсім відвернуло мене.

Протягом безсонних ночей, я молилась до Бога за допомогою, щоб Він показав мені, як навчитись про Нього. Я пригадувала собі батьків, які навчали нас про Творця. На передньому подвір’ї в нас був вівтар, показати, що вони шанували й боялись Його. Вівтар складався з стовпа й двох деревинок, одна досить велика, щоб на неї поставити слоїчок рису, а друга на сіль і посуд на спалення ладану кожного вечора й ранку. Коли в них була добра їжа, то вони приносили її цьому ідолові й молились, щоб він прийняв її.

Ми назвали цього Творця Трої, що значить „наймогутніший”. На пересторогу неслухняним дітям, люди казали, „Трої покарає вас”. Про цього Творця не було свідоцтва, але ми таки боялись його й чинили добро. У часі лиха ми молились до нього за допомогою й дякували йому, коли одержували її. Певно, Бог, Якого я шукала повинен бути Творцем! Але, як же мені знайти цього Бога? Як? Як? Я стала заполонена цим запитанням. Я відчувала велику провинність через те, що не могла знайти правдивого Бога, щоб служити Йому й сплатити свій борг!

Громадянська війна

Після того, як ми набули самостійності від Франції, наша країна знову була поділена. Це дало великим державам нагоду знову втручуватись, і почалась війна між Північним а Південним В’єтнамом, триваючи близько 20 років, аж до квітня 1975 року. Людині неможливо уявити собі це знищення, тому що великі держави вживали високотехнологічну зброю.

Майже щоденно вмирало тисячі вояків і цивільного народу — в полях рису, на роботі, на ринках, по школах, а навіть у ліжку. Діточок при грудях матерів осуджено вмирати з голоду по сховищах. Загинуло в’єтнамських вояків десь мільйонів з два, а також дуже багато цивільного народу. Коли б ці трупи зложилось один верх другого, то вони досягли б до вершин гір. Багато мільйонів інших людей були покалічені або поранені. Близько десять мільйонів людей Південного В’єтнаму, або половина населення, стали біженцями через війну.

Моїх дітей, вже вирослих, примусили до військової служби, щоб воювати проти їхніх братів Північного В’єтнаму. Протягом безсонних ночей, коли гуркіт гармат можна було чути аж до міста, мені серце краялось і я молилась за мир нашої країни й за безпеку моїх дітей.

Коли війна кінчалась у 1974 році, ворог оточив одного з моїх синів і його загін з більше як 100 вояків і примусив їх жити підпільно три місяці. Тільки п’ять позостались живими, включаючи мого сина. Після п’ятьох років воювання, мої три сини вернулись до дому, живі й здорові. Моя дочка теж пережила війну. По закінченні війни, комуністичний Північний В’єтнам набув цілковиту перемогу над Південним.

Під комуністичним правлінням

Комуністи тепер почали мститись над усіма людьми, які служили урядові Південного В’єтнаму. Вони, згідно з комуністами, були відповідальні за майже 20 років воювання між Північним а Південним В’єтнамом. Мільйон людей посадили до тюрем. Ув’язнених примушували будувати ці табори в лісах, бувши присуджені до найбільш жорстокого знущання. Багато людей померло через брак їжі й медицини, а зокрема тому що перевтомлювались роботою. Кожного тижня їм давали тільки трохи рису й м’яса. А праця була тяжча ніж те, що вони були здатні виконувати.

В’язні мусили залишатись на роботі аж поки не докінчили її. Деколи вони працювали близько п’ять миль (8 км) від табору й повертались до дому дуже пізно вночі. Поспавши кілька годин, вони мусили вертатись на роботу другого дня. Як час минав, їхнє здоров’я погіршалось і багато померло. Багато інших покінчили життя самогубством. Мої сини так само постраждали.

Тому що комуністичний уряд не міг постачати потреби мільйона ув’язнених, то під покривалом людяності вони дозволяли родині відвідувати їх кожного місяця і приносити їм харч. Ми, батьки, дружини, і діти в’язнів робили те чого від нас сподівалось, і дякували комуністичному урядові за те, що вони дозволили нам годувати їх, щоб продовжувати їхнє життя. Було ув’язнено мільйон чоловіка, і це прямо вплинуло на близько п’ять мільйонів людей.

Я перестала працювати, щоб могла доглядати моїх синів, і дочка була мені великою поміччю. Хлопців завжди переміщали від одного табору до другого — все дальше й дальше. Отже, різними засобами сполучення — пішки, автомобілем, сампаном — кожного місяця я приносила до табору майже 33 фунти (15 кг) висушеного харчу. Часто я мусила нести цей харч, бродяча багном, або по ковзьких дорогах.

Прибувши до табору, мені дозволяли тільки дві години погоститись з моїми синами. Ми мало розмовляли. Трудно було висловитись через таке тяжке горе. Ми стримувались від плачу. З їхнього фізичного вигляду можна було бачити як вони страждали. Незважаючи на наші зусилля, вони завжди голодували, тому що ділились харчом з тими в’язнями, яких родичі вже повмирали, втікли з країни, або були такі вбогі, що не могли приносити їм харчу.

Через більше як 30 місяців я приносила моїм синам харч, і багато інших людей те саме робили для своїх. Ми були схожі на великий натовп жебраків, у брудному одязі, з великими кошиками у руках, і великими капелюхами з пальмового листя, які майже заховували наші обличчя. У спеку й в дощ, ми стояли по автобусних вокзалах і зупинках човнів. Я продала все, що мала, а навіть наше майно, щоб купувати харч. У цілковитому зубожінні, я молилась до Бога, щоб Він урятував моїх дітей від такого пекла. Зрештою, після майже трьох років, вони були звільнені.

[Вставка на сторінці 13]

Я боялась того, що зі мною станеться, коли попадусь у руки брутальних вояків

[Вставка на сторінці 16]

Мого сина й його загін примусили жити підпільно три місяці

[Ілюстрація на сторінці 14]

Часто я ходила до пагоди в В’єтнамі в якій поклонники припадали перед щасливим ідолом Будди, подібним до цього

[Ілюстрація на сторінці 15]

Люди приносять харч військовополоненим, так як ми приносили його нашим синам, ув’язненим після війни

[Відомості про джерело]

Фото СШ армії

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 12]

Новинкове фото Беттмена