Майбутність Релігії беручи до уваги її минуле

Частина 13: від 476 р. н. е. З темряви, щось «святе»

«Гріхи вчинені під покровом темряви бачаться на небі неначе широкі смуги вогню» (китайська приповідка).

У КВІТНІ 1988 року церква в Радянському Союзі дуже зраділа, коли генеральний секретар Михайло Горбачов публічно оголосив спростування помилок учинених державою в її стосунках з церквою.

Здавалось, що залагодять ще іншу тріщину, коли римсько-католицький папа, Іоанн-Павло II, передав привіт «тисячолітній сестрі-церкві, як вираз сердечного бажання здобути досконалу єдність, якої Христос бажав, і яка є основною природою церкви». Але як виникла та тріщина між цими «сестрами-церквами»?

Втрата єдності, якої ніколи не було

На початку четвертого століття, ставши імператором Римської імперії, Константин Великий перемістив її столицю від Рима до грецького міста Бізантія над узбережжям Босфорської протоки. Назву міста змінили на Константинопіль, сьогоднішній Стамбул у Туреччині. Цим чином мали намір з’єднати розпадаючу імперію. Дійсно, при кінці другого століття, «нарис розділеної імперії вже здійснили, хоч слабко»,— каже Нова британська енциклопедія.

Християнство вже поширилось по східній частині імперії скоріше, ніж по західній. Отже, Константин передбачав усесвітню (католицьку) релігію як засіб єдності. Але в релігії теж відбувались тріщини, так як у імперії. Східня церква, будучи більш реакційною від римської, протистояла її теологічним нововеденням. «Аж до дванадцятого століття між двома церквами бувало багато політичних і теологічних незгод»,— каже Колінс атлас світової історії.

Одна з цих теологічних незгод стосувалась Нікейського віровчення, яке поширювало розвиток небіблійного догмата про Трійцю. За розробленням цього догмата першими трьома загальними соборами церкви (Нікейський в 325 році н. е., Константинопольський в 381 році н. е., Ефеський в 431 році), говорилось про святого духа... виходячого від Отця. Але на соборі в шостому столітті, західня церква змінила цю фразу на «який виходив від Отця й Сина». Над цим спірним питанням про філіокуе (латинське на «і сина») цих дві «християнські» сестри-церкви ще до цих пір сперечаються.

Роз’єднання поширилось із знищенням західної імперії в 476 році н. е., початок темних віків (середньовіччя). Відносно християнства, темні віки були ерою розумової темряви й неосвіченості. Темрява так званого християнства взяла перевагу над світлом Євангелія правдивого християнства на якийсь час.

Релігійна темрява не сприяє єдності. «Різні поділи християнскього світу завжди шукали єдності, якої ніколи не здобули,— каже колишній Кентерберійський канонік, Герберт Уаддамс.— Це не була цілковита єдність, яку пізніше нарушили,— він каже, додаючи — думка, що так зване християнство колись було з’єднаною церквою є тільки вигадкою».

Народжується «дитя»

«Дитя» яке народилось 800 року н. е. різдвяного дня стало святе. А дитя — це відновлена західна імперія, яка зародилась після порвання стосунків папи Лева III із східною церквою коронуванням Карла Великого, на імператора Франкської держави. Після короткої перерви, західна імперія відновилась 962 року н. е., під більш претензійною назвою — Священна Римська імперія.

В дійсності, назва Римська імперія це неправильний термін. Більшість її території складалась з теперішньої Німеччини, Австрії, західної Чехословаччини, Швейцарії, східної Франції, Нідерландів,— усі поза кордонами Італії. Імперія переважно складалась з німецьких земель і правителів і тому її офіційну назву пізніше змінили на Священна Римська імперія німецького народу.

Імперія змішувала релігію з політикою. Енциклопедія Кольєра пояснює, що вони мали на думці «єдину політичну голову в світі, співпрацюючу з усесвітньою Церквою, кожна із своїм полем діяльностей й владою від Бога». Але демаркаційна лінія не завжди була ясною, і доводила до суперечок. Головно від 11 до 13 століттів, церква змагалась з державою, щоб запанувати над Європою. Дехто вірить, що релігія несамолюбно втручувалась у політику й є оправдана за це, але так як автор Уаддамс признає, «папське жадання влади відігравало важливу роль у цьому розвитку».

Протягом останнього століття з половиною її існування, імперія розпалась на безладну колекцію націй під нестійким контролем одного імператора. До цієї ери її розвитку дуже стосуються слова французького письменника Вольтера, який сказав, що вона була «ні священна, ні римська, ні імперією». Зрештою, 1806 року, посивівши від віку без жодної святості, це «святе дитя» померло. У 1871 році імперія відновилась як другий рейх (німецьке на «імперія»), але повалилась 1918 року, менше як 50 років пізніше. І 1933 року, Третій рейх Адольфа Гітлера почав поширюватись по Європі, щоб тільки безславно закінчитись 1945 року у Берлінських руїнах.

Німецький вплив на заході

Німецький довідник Мейерова ілюстрована історія світу каже, що «три підвалини на яких спочивають середні віки Європи — спадщина класичної давнини римського карбування, християнства, і зрештою традицій, яких німецький народ перебрав від своїх предків». Підтверджуючи цю думку, німецький автор Еміль Нак каже: «Стародавні німецькі річні святкування часто продовжувались у формі християнських свят, тому що церква, за порадою папи Грегорія великого, перемінила багато поганських свят на християнські».

Виконання цих обрядів не було доказом глибокого релігійного почуття між німецькими людьми. Андрій Гюслер, померлий фахівець німецької релігії, описує її бути релігією, яка «вже мало забороняла й не вимагала нічого трудного, а навіть одержування міфологічних обрядів. Особу вважали побожною, коли вона жертвувала, сплачувала храмовий податок, не знеславляла святині, і не писала жодної насмішки про богів». Він робить цей висновок: «Це не був релігійний запал... В його релігії не було ідеалізму німецьких людей».

Незважаючи не те, що давні германські племена вірили в боги, то все ж таки передчували, що була вища сила, яка створила богів. Це була «сила волі», пояснює автор Нак, яка, він каже, «не піддавалась впливу жертов або молитов». Все ж таки, германці не вважали долю бути «сліподовільною», тому що діяла відповідно до природних законів. Вони вірили, що людина мала «волю вибирати, і не була жертвою».

Природа була джерелом релігії германського народу. Вони жертвували на вільному повітрі, у гаях і лісах. Германський міф говорить про космічне дерево, ігдрасіль, під яким боги щоденно відбували суд. Енциклопедія релігії говорить про нього так: «[Воно зносилось] до неба, а його гілки поширювались по цілому світі... Символізм дерева... відображується в інших традиціях. Наприклад, у стародавній Вавілонії, космічне дерево, кіскану, росло в святому місці... У стародавній Індії, всесвіт символізується переверненим деревом... [але] в іудео-християнстві не було жодного доказу на поняття ігдрасіль».

Беручи все це до уваги, то не дивно що в інших країнах під впливом германської релігії, люди часто стають фаталістами, а не релігійними, і кажуть: «природа є моїм Богом!». Також зрозуміло чому багато поганських звичаїв, яких германська релігія впровадила в так зване християнство, орієнтуються по природі. Різдвяні звичаї, світила й омела, спалення різдвяного поліна, або різдвяна ялинка, є тільки кілька прикладів цього.

Тим часом, на сході

Не погоджуючись із західною церквою, східна теж не мала спокою, так як можна бачити з незгоди між іконоборцями. Ікони, інакші від стереоскопічних ідолів,— статуї західної церкви — є релігійні образи вималювані на плоскій поверхні, а також рельєфні. Звичайно ікони відображують Христа, Марію, або якогось «святого». Вони стали такі популярні на сході, що, так як каже Джон С. Стронг з Бейтс коледжу, люди «вважали їх бути прямим відображенням осіб, яких вони представляли, [і]... гадали, що в них поміщалась свята й чудотворна сила». Усе ж таки, на початку восьмого століття, візантійський імператор, Лев III заборонив уживання іконів. Цю незгоду залагодили аж у 843 році н. е., і після цього року східна церква схвалила користування іконами.

Інший приклад розладу східної церкви бачимо в Єгипті. Тоді як декотрі єгипетські католики говорили коптською мовою, то інші володіли грецькою, і ці дві групи не погоджувались над природою Христа. Незважаючи не те, що візантійська влада не признавала цього, то все ж таки незгода довела до двох відмінних церков. Увесь час, кожна група старалась маневрувати одного з її єпископів на позицію Александрійського патріарха.

Східна церква ще розділена до цих пір. Декотрі церкви східного обряду, як наприклад уніатська, приймають владу римського папи. Східні православні церкви й так звані менші східні церкви, не приймають її.

Неначе смуги вогню

Давно перед закінченням несвятої, ледве римської імперії, «ненависть християн до інших християн уже глибоко вкорінилась у серцях християнського сходу»,— каже сановник англіканської церкви, Уаддамс. Певно, що гріх «християнської» ненависті, навіть коли б вчинений під покровом темряви, таки став відомий на небі неначе очевидні смуги вогню.

Крім того, гріх розділеного так званого християнства теж помічалось на землі. Наприклад, один видатний араб сьомого століття н. е., «обізнаний з християнством із своїх подорожей і через контакт з людьми»,— каже священик Уаддамс, не був вражений «незгодою, яку помічав між християнами». Цей чоловік шукав чогось кращого ніж те що йому подавало роз’єднане так зване християнство. Чи ж він знайшов його? У 1989 році, повністю 17 процентів світового населення обстоювало його справу. Про тотожність цього чоловіка й як він почувався про «підкорення Божій волі» будемо обговорювати в наступному номері цього журналу.

[Карта на сторінці 22]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

По падінні Римської імперії (476 року н. е.), так зване християнство було розділене під шістьма конкуруючими єпископами — Рима, Константинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима, і Салама (Кіпр).

Рим

Константинополь

Антіохія

Салам

Александрія

Єрусалим

[Ілюстрація на сторінці 21]

Ікона (релігійний образ) Ісуса й Марії.

[Відомості про джерело]

Pictorial Archive (Near Eastern History) Est.