Проваджений вірою в Бога у комуністичній країні

РОЗПОВІВ ОНДЖЕЙ КАДЛЕЦЬ

ВЛІТКУ 1966 року я проводив екскурсію по своєму рідному місті Празі (Чехословаччина). Сповнений ревності до своєї навознайденої віри, я говорив про Бога, показуючи туристам величні будівлі церков та храмів нашого міста.

 — Чи ви є Свідком Єгови?— запитав один американський професор економіки.

 — Ні,— відповів я.— Я ніколи не чув про Свідків Єгови. Я римо-католик.

Як я став віруючим

Мої батьки були відомими людьми в галузі освіти, політики та медицини. Невдовзі після мого народження у 1944 році, по закінченні другої світової війни, мій батько став комуністом. По суті, він був одним із засновників руху за комуністичні реформи, а в 1966 році став номінальним президентом Університету економіки у Празі. Через декілька років його було призначено міністром освіти Чехословаччини, яка тоді була комуністичною та атеїстичною країною.

Мати була дуже сумлінна, чесна й талановита жінка. Вона вважалася найкращим хірургом-офтальмологом у країні. Проте мати допомагала тим, хто потребував цього, не чекаючи винагороди. Вона казала: «Обдарована людина повинна всі свої таланти використовувати на благо суспільства й нації». Навіть коли я народився, вона не взяла післяпологової відпустки, щоб мати змогу працювати у клініці.

Від мене очікували, що я випереджуватиму інших у навчанні. Батько деколи питав: «Чи хтось вчиться краще за тебе?» Мені подобалось таке суперництво, бо я часто діставав у школі похвальні грамоти за відмінне навчання. Я вивчив російську, англійську й німецьку мови та багато подорожував по країнах комуністичного світу й поза ними. Мені подобалося спростовувати релігійні концепції як безглузді забобони. Але дарма що я повністю приймав атеїзм, я ненавидів його політичні прояви.

Мені був лише 21 рік, коли в 1965 році я поїхав до Англії, і ця подорож справила на мене величезне враження. Я зустрів людей, які захищали свою віру у Всевишнього переконано й логічно. Після того як я повернувся до Праги, один мій знайомий, римо-католик, порадив: «Не читай про християнство. Читай Біблію». Так я і робив. Я прочитав Біблію за три місяці.

Мене вразило те, як письменники Біблії подавали свою звістку. Вони були відвертими й самокритичними. Я почав вірити, що тільки така особа, як Бог, могла б зобразити та втілити в дійсність чудову майбутність, про котру вони розповідали.

Після місяців читання Біблії я відчув, що можу розповісти про це батькові та друзям. Я знав, що вони піддаватимуть сумніву мою новознайдену віру. Врешті я став ревним проповідником своєї віри. Кожен, хто опинявся коло мене, як той згаданий на початку американський професор, мусив зустрітися з моїм прозелітизмом. Я навіть повісив хрест на стіні біля свого ліжка, аби кожен бачив, що я віруючий.

Проте мати не погоджувалась, що я можу бути християнином, бо я поводився так само, як мій батько, ревний комуніст. І все ж таки я стояв на своєму. Я прочитав Біблію другий і третій раз. Тоді я зрозумів, що мені потрібне керівництво, якщо я хочу робити подальший поступ.

Мої пошуки винагороджуються

Я звернувся до римо-католицької церкви. Молодого священика найбільше турбувало те, як навчити мене церковних доктрин, з котрими я повністю погодився. У 1966 році, на сором моєму батькові, я охрестився. Покропивши мене водою, священик порадив мені читати Біблію, проте додав: «Папа вже визнав теорію еволюції, отже, не хвилюйся; ми відрізнимо пшеницю від куколю». Мене вразила думка, що слід піддавати сумніву книгу, яка дала мені віру.

Тим часом восени 1966 року я розмовляв з другом, який походив з католицької родини, й поділився з ним своїми переконаннями. Він також читав Біблію і розповів мені про Армагеддон (Об’явлення 16:16). Він сказав, що спілкується зі Свідками Єгови, про яких я вперше почув декілька місяців тому, проводячи екскурсію, про яку згадував раніше. Але я вважав це угруповання незначним, порівняно з моєю могутньою, багатою та багатолюдною римо-католицькою церквою.

Під час наших наступних дискусій ми обговорили три пекучих питання. Перше: чи римо-католицька церква є спадкоємицею християнства першого століття? Друге: що треба вважати найвищим авторитетом, мою церкву чи Біблію? І третє: що є правдою, біблійний опис творення чи теорія еволюції?

Оскільки Біблія була джерелом віри для нас обох, моєму другові не було важко переконати мене, що вчення католицької церкви дуже відрізняються від вчень раннього християнства. Я дізнався, наприклад, що навіть католицькі джерела визнають, що відоме церковне вчення про Трійцю не базується на вченнях Ісуса Христа та його апостолів.

Це привело нас до спорідненого запитання: що нам слід визнати найвищим авторитетом? Я пригадав цитату із св. Августина: «Roma locuta est; causa finita est», тобто «Рим сказав — справа вирішена». Але мій друг дотримувався думки, що найбільшим авторитетом для нас повинно бути Боже Слово, Біблія. Мені довелося погодитися зі словами апостола Павла: «Бог правдивий, а кожна людина неправдива» (Римлян 3:4).

На закінчення мій друг запропонував мені потертий надрукований на машинці рукопис під заголовком «Еволюція проти нового світу». Оскільки в кінці 1940-х років на Свідків Єгови в Чехословаччині було накладено заборону, вони робили копії своїх публікацій і дуже уважно дивилися, до кого ті копії потрапляють. Прочитавши цю брошурку, я зрозумів, що в ній містилася правда. Мій друг розпочав зі мною біблійне вивчення. Він давав мені на деякий час по декілька сторінок з підручника для біблійного вивчення «Нехай Бог буде правдивий», і ми разом обговорювали ці сторінки.

Невдовзі після того як ми почали ці обговорювання, під час різдвяних свят 1966 року, до мене в Прагу приїхали друзі із Західної Німеччини. В одній з наших розмов вони висміяли християн як лицемірних паліїв війни. Вони сказали: «Будучи солдатами країн НАТО, ми воювали б з тобою — християнином, як ти себе називаєш, з комуністичної країни — участниці Варшавського договору». Вони зробили висновок: «Краще бути цинічним, ніж лицемірним». Мені здалося, що вони, можливо, праві. Отже під час наступного біблійного вивчення я запитав свого друга, як правдиві християни ставляться до війни та до військової підготовки.

Рішення, які мені треба було прийняти

Я був вражений простим поясненням мого друга. Але якщо б я почав дотримуватися біблійного вчення ‘перекувати мечі на лемеші’, це повністю змінило б моє життя і задуману мною кар’єру (Ісаї 2:4). Через п’ять місяців я закінчував медичний університет і після цього повинен був пройти обов’язкову військову службу. Що робити? Мене охопив розпач. Я молився до Бога.

Після багатьох днів глибоких обмірковувань і роздумів я не зміг знайти виправдання тому, щоб не виконувати вимогу до правдивих християн бути мирними людьми. Закінчивши університет, я вирішив, що буду працювати в лікарні, поки мене не засудять за відмову від служби через сумління. Проте згодом я дізнався, що Біблія говорить про стримування від крові. Усвідомивши, що на цій роботі мені, можливо, доведеться мати справу з переливанням крові, я вирішив залишити місце в лікарні (Дії 15:19, 20, 28, 29). Після цього рішення мені довелося пережити публічний осуд.

Мій батько, переконавшись, що я не був свавільним порушником порядку, який намагався зруйнувати його політичну кар’єру, втрутився, і мою обов’язкову військову службу було відкладено на рік. Те літо 1967 року було для мене дуже важким. Уявіть моє становище: я був новозацікавленим, а Свідок, який навчав мене Біблії,— єдиний Свідок, якого я тоді знав,— виїхав кудись на ціле літо. Він залишив мені для особистого вивчення тільки декілька розділів з книжки «Нехай Бог буде правдивий». Ці розділи та моя Біблія були для мене єдиним джерелом духовного керівництва.

Пізніше я познайомився з іншими Свідками й 8 березня 1968 року символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Наступного року мені запропонували дворічний курс занять для випускників у Оксфордському університеті в Англії. Дехто радив мені прийняти пропозицію і поїхати до Англії, де діяльність Свідків не була заборонена і я міг би прогресувати духовно. Водночас я міг би підготуватися до непоганої професійної кар’єри. Але один християнський старійшина сказав, що моє служіння в Англії було потрібне менше, ніж у Чехословаччині. Отже я вирішив відхилити цю пропозицію продовжити моє світське навчання та залишився у Чехословаччині допомагати проповідувати підпільно.

У 1969 році мене запросили пройти курс у Школі служіння Царству, де найважливіше місце було відведено спеціальним настановам для християнських наглядачів. Того самого року я здобув звання найкращого молодого фармаколога в Чехословаччині. У результаті я зміг відвідати конгрес Міжнародного союзу фармакологів у Швейцарії.

Науковець змінює свої погляди

На лекціях, які я відвідував у 1970 році, науковець Франтішек Віскочіл пояснював складне питання про передачу нервових імпульсів. Він сказав, що, яка б потреба не виникала в організмі, завжди знаходиться чудове розв’язання. «Чарівниця-природа знає, як це зробити»,— закінчив він.

Після лекції я підійшов до нього. «Чи не думаєте ви,— запитав я,— що хвала за чудовий дизайн усього живого належить Богові?» Моє питання здивувало його, бо він був атеїстом. Він відповів мені зовсім іншими питаннями. Він запитав: «Звідки походить зло?» та «Хто винний у тому, що так багато дітей-сиріт?»

Коли я дав розсудливі біблійні відповіді, це збудило його цікавість. Але він запитав, чому Біблія не подає суто наукової інформації, наприклад, опису структури клітини, аби люди відразу могли розпізнати, що автором Біблії є Творець. «Що є складніше,— відповів я,— створити чи описати?» Я дав йому почитати книжку «Чи людина постала за допомогою еволюції, чи творення?»

Переглянувши книжку, Франтішек затаврував її як надто просту й неточну. Він також засудив те, що в Біблії говориться про полігамію, а також перелюб Давида і вбивство ним невинного чоловіка (Буття 29:23—​29; 2 Самуїла 11:1—25). Я спростував ці закиди, звернувши увагу на те, що Біблія чесно розповідає навіть про хиби та відверті гріхи Божих служителів.

Зрештою, під час однієї з наших дискусій, я сказав Франтішкові, що коли людина не має доброї спонуки і їй бракує любові до правди, то жоден аргумент чи довід не переконає її в існуванні Бога. Коли я вже збирався йти, Франтішек зупинив мене й попросив про біблійне вивчення. Він сказав, що знову перечитає книжку «Чи людина постала за допомогою еволюції, чи творення?», але цього разу без жодної упередженості. Після цього його склад думок повністю змінився, як свідчить наступний біблійний вірш, наведений в одному з його листів: «Понизиться гордість людини, й обнижена буде високість людей,— і буде високим Сам тільки Господь того дня» (Ісаї 2:17).

Влітку 1973 року Франтішек і його дружина були охрещені як Свідки Єгови. Зараз він служить старійшиною в одному з празьких зборів.

Проповідування під час заборони

Під час заборони нас вчили проводити проповідницьке служіння дуже обережно. Якось один молодий Свідок дуже просив, щоб я пішов з ним у служіння. Він сумнівався, чи насправді ті, хто бере провід в організації Свідків Єгови, самі також ходять проповідувати. Ми з ним мали багато приємних розмов у неформальному служінні. Але кінець кінцем ми зустріли чоловіка, який, хоч я цього в той час не зрозумів, впізнав мене по фотографії з альбому державної секретної поліції. Незважаючи на те що мене тоді не арештували, з того часу я був об’єктом уважного спостереження державних служб, що заважало мені бути активним у нашій підпільній проповідницькій діяльності.

Влітку 1983 року я організував групу молодих Свідків проповідувати неформально декілька днів у віддаленій частині країни, як я це робив кожного року. Забувши мудру пораду, я взяв свою машину, бо це було зручніше, ніж користуватися громадським транспортом. Коли ми зупинилися на короткий перепочинок, щоби купити дещо в універмазі, я поставив свою машину перед ним на стоянку. Платячи за покупки, я звернув увагу на молодих продавців і сказав одній старшій працівниці: «У майбутньому ми всі могли б бути молодими». Жінка посміхнулась. «Проте це лежить поза межами людських можливостей,— продовжував я,— необхідно допомоги зверху».

Оскільки відповіді не було, я пішов. Продавщиця запідозрила, що я пропагую релігійні погляди, й непомітно для мене спостерігала через вікно, як я клав пакунки до машини. Тоді вона повідомила в поліцію. Через декілька годин, закінчивши проповідувати в інших частинах міста, ми з партнером повернулися до машини. Зненацька з’явилися два поліцейських, і нас було арештовано.

У поліцейському відділенні нас допитували багато годин і врешті сказали, що ми можемо йти. Моєю першою думкою було: що робити з адресами зацікавлених осіб, які ми одержали того дня. Отже я пішов до туалету й хотів змити їх водою. Але не встиг я зробити це, як мене зупинила сильна рука поліцейського. Він витягнув папери з унітаза і відчистив їх. Це стривожило мене ще більше, бо тепер люди, які дали мені свої адреси, опинилися у небезпеці.

Згодом нас всіх забрали до готелю, де поліція вже обшукала нашу кімнату. Але вони не знайшли більше жодних адрес зацікавлених осіб, хоч ті адреси не були добре заховані. Пізніше на роботі, де я працював нейрофармакологом, мені оголосили догану за участь у нелегальній діяльності. Мені докорив також наглядач над працею проповідування у Чехословаччині, який ще раніше застерігав мене, щоб я не використовував власну машину, коли ми вирушали у служіння.

Приймаючи покарання

У 1976 році мене призначили служити в комітеті, який наглядав за працею проповідування у Чехословаччині. Але оскільки за кожним моїм кроком уважно спостерігала секретна поліція через те, що я був необачним у справах, про які згадувалось вище, мене було звільнено від служіння у Комітеті країни та від різних інших привілеїв. Одним з цих привілеїв, який я надзвичайно цінував, було викладання у школі для роз’їзних наглядачів і піонерів, як називають повночасних служителів.

Я прийняв покарання, але цей період, від середини до кінця 1980-х років, був для мене важким часом самоперевірки. Чи я навчився працювати обережніше та надалі уникати необачності? У 30-му Псалмі, 6-му вірші, говориться: «Буває увечорі плач, а радість на ранок». Цей ранок настав для мене у листопаді 1989 року, коли у Чехословаччині впав комуністичний уряд.

Чудові благословення

Якою зміною це було — вільно проповідувати та користуватися відкритим зв’язком із всесвітнім центром Свідків Єгови у Брукліні в Нью-Йорку! Невдовзі я отримав призначення служити роз’їзним наглядачем і розпочав цю роботу в січні 1990 року.

Пізніше, в 1991 році, я отримав привілей відвідати Школу службового вдосконалення у Манчестері (Англія). Яким же це було благословенням, провести два місяці у спілкуванні із зрілими християнами та отримати від них настанови! Кожного дня на якийсь час ми, студенти, діставали робочі призначення, що було добрим відпочинком від напруженого академічного навчання. Моїм призначенням було мити вікна.

Відразу ж після повернення з Англії я почав допомагати організовувати важливі збори Свідків Єгови, які було проведено 9—11 серпня у Празі на великому Страговському стадіоні. При тій нагоді 74 587 чоловік з різних країн вільно зустрілися, щоб поклонятися нашому Богу, Єгові!

Наступного року я залишив світську роботу нейрофармаколога. Вже майже чотири роки я працюю у празькому бюро, де знову можу служити в комітеті, що наглядає за роботою Свідків Єгови в Чеській Республіці. Недавно новий десятиповерховий будинок, пожертвуваний Свідкам Єгови, було відремонтовано, і його почали використовувати як бюро філіалу. Ця гарна будівля була присвячена на служіння Єгові 28 травня 1994 року.

Одним з моїх найбільших благословень є привілей ділитися біблійними істинами з іншими людьми, в тому числі з моїми родичами. Мої батько і мати досі не стали Свідками, але тепер вони прихильно ставляться до моєї діяльності. За останні декілька років вони відвідали кілька наших зібрань. Я палко надіюсь, що вони разом з мільйонами щиросердних людей смиренно підкоряться правлінню Божого Царства та втішатимуться вічними благословеннями, які Бог приготував для тих, хто вирішив служити йому.

(Публікації, про які згадується у статті, видані Товариством Вартової башти).

[Ілюстрація на сторінці 12]

Коли я був студентом університету.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Мій батько, який став міністром освіти Чехословаччини, та моя мати, яка була видатним хірургом-офтальмологом.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Франтішек Віскочіл, науковець і атеїст, який став Свідком.

[Ілюстрація на сторінках 16, 17]

Відколи впав комунізм, Свідки Єгови провели багато великих конгресів у Східній Європі. На цьому конгресі в Празі у 1991 році було понад 74 000 присутніх.

[Ілюстрація на сторінці 18]

На своєму робочому призначенні під час навчання у Школі службового вдосконалення в Англії.

[Ілюстрація на сторінці 18]

Будівля нашого філіалу в Празі, присвячена 28 травня 1994 року.