Вірус-убивця вдаряє Заїр

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В АФРИЦІ

КІКВІТ — це заїрське містечко, котре розкинулось на краю вологого тропічного лісу. Сорокадворічний Ґаспард Менґа Кітамбала, що жив поза містечком, був єдиним Свідком Єгови у родині. Менґа продавав деревне вугілля. Він виготовляв вугілля глибоко в лісі, зв’язував його в клунки й на голові приносив до Кіквіта.

Але 6 січня 1995 року він захворів. Він двічі впав по дорозі з лісу. Коли прибув додому, то сказав, що йому болить голова й він має температуру.

За декілька наступних днів стан його здоров’я погіршився. Дванадцятого січня члени його родини відправили хворого до лікарні у Кіквіті. Свідки зі збору Менґи допомагали родині піклуватися про нього в шпиталі. Але, на жаль, стан його здоров’я погіршувався. Він почав блювати кров’ю. У нього з’явилася безупинна кровотеча з носа та вух. П’ятнадцятого січня він помер.

Згодом захворіли й інші члени родини Менґи, що торкалися його тіла. На початку березня 12 чоловік, що були близькими Мензі, померли, в тому числі його дружина й двоє зі шести дітей.

До середини квітня працівники лікарні та інші почали хворіти й вмирати, подібно як Менґа та члени його родини. Хвороба швидко поширилася на два інші містечка того району. Всім було зрозуміло: потрібно допомоги інших.

Професор Муємбе, головний вірусолог Заїру, прибув до Кіквіта 1 травня. Згодом він сказав кореспондентові нашого журналу: «Ми виснували, що в Кіквіті розпалилися дві епідемії: одна — бактеріальна діарея, а друга — гостра вірусна гемораґічна гарячка. Звісна річ, нам потрібно було підтвердити цей діагноз. Тому ми взяли кров у декотрих хворих і відіслали її на аналіз до Центру контролю за хворобами в штаті Атланта (США)».

Центр підтвердив те, що підозрювали Муємбе та інші лікарі в Заїрі. Люди хворіли на Еболу.

Летальна хвороба

Вірус Еболи несамовитий. Він може швидко заподіяти людині смерть. Від нього немає вакцини, і невідомо, як лікувати таких хворих.

Ебола була вперше виявлена 1976 року. Цій хворобі було дано назву заїрської річки, однак вона уразила людей на півдні Судану, а невдовзі і в Північному Заїрі. Менший спалах хвороби відбувся 1979 року в Судані. Після цього, за винятком декількох окремих смертельних випадків із симптомами на зразок Еболи, цей вірус не виявляв себе роками.

Вірус Еболи такий смертоносний, що вчені, котрі вивчають його в Атланті, вдаються у дослідницькій лабораторії до максимальних засобів безпеки з вентиляційною системою, яка запобігає поширенню будь-котрих мікробів, що переносяться через повітря. Перед тим як ввійти в лабораторію, вчені одягають захисні скафандри. А коли залишають лабораторію, приймають дезинфекційний душ. Група лікарів, що прибула до Кіквіта, мала зі собою захисну екіпіровку, а саме: одноразові рукавиці та шапки, захисні окуляри й комбінезони, непроникні вірусу.

На противагу їм більшість мешканців Кіквіта не мали ні знання, ні спорядження для особистого захисту. Інші свідомо ризикували і навіть втратили життя, коли доглядали за хворими. Друзі та члени родини переносили хворих та мерців на спинах чи плечах без жодного захисту для себе. Внаслідок цього повмирало жахливо багато людей; вірус знищував цілі родини.

Стримання епідемії

Міжнародна громадськість відгукнулася на крики про допомогу з Кіквіта грошовою підтримкою та медичним спорядженням. З Європи, Південно-Африканської Республіки та Сполучених Штатів Америки прибули колективи дослідників. Вони мали подвійну мету: по-перше, допомогти загасити спалах епідемії, а по-друге, виявити, де перебував вірус у період між епідеміями.

Аби припинити епідемію, працівники охорони здоров’я прочісували всі вулиці, шукаючи людей із симптомами хвороби. Хворих забирали до лікарні, де їх піддавали карантинові та лікували. Померлих загортали у пластикові простирадла й швидко заховували.

Було організовано масову кампанію детального інформування працівників охорони здоров’я та широкого загалу. При цьому застерігалось проти традиційного способу поховання мерців, коли члени родини церемонійно обходяться з тілом і миють його.

Пошуки джерела вірусу

Вчені прагнули знайти джерело вірусу. Людям відомо, що віруси не живуть вільно в природі, вони не можуть живитися та розмножуватися самі по собі. Аби вижити та розмножуватися, їм слід вразити живі клітини й використовувати їхні складні механізми.

Якщо певний вірус заражає тварину, то часто формується взаємна терпимість, тобто тварина не вбиває вірус, а вірус не вбиває тварину. Але коли людина контактує із зараженою твариною і вірус якимись шляхами потрапляє до людини, то для неї він може стати смертельним.

Позаяк вірус Еболи дуже швидко вбиває людину та мавпу, то вчені дійшли висновку, що цей вірус повинен перебувати деінде. Якщо медики виявлять організм-носій вірусу, то вони зможуть ефективно контролювати й уникати майбутніх епідемій. Проте все ще залишається нез’ясованим, де перебував вірус у період між епідеміями.

Аби відповісти на це запитання, дослідникам слід знайти джерело вірусу. Зусилля знайти тварину-резервуар інфекції після попередніх спалахів епідемії виявилися даремними. Отже, епідемія в Кіквіті дала нову нагоду.

Вчені висунули гіпотезу, що першою жертвою епідемії в Кіквіті став Ґаспард Менґа. Але як він заразився? Якщо від тварини, то якої? Логічно, що відповідь можна знайти в лісі, де працював Менґа. Група дослідників поставила 350 пасток для тварин, де Менґа виготовляв деревне вугілля. Вони спіймали гризунів, землерийок, ропух, ящірок, змій, комарів, москітів, кліщів, блощиць, вошей та блох — загалом 2200 малих тварин і 15 000 комах. Вчені у захисному спорядженні вмертвили цих тварин анестезійним газом. Відтак вони відіслали зразки їхньої тканини до Сполучених Штатів Америки для скринінґу на вірус.

Оскільки можливі місця перебування вірусу практично необмежені, то вчені не певні, що знайдуть джерело його існування. Д-р К. Дж. Петерс, голова відділу дослідження особливих патогенних мікробів при Центрі контролю за хворобами, сказав: «Я гадаю, що наш шанс знайти резервуар інфекції не більший, ніж 50 відсотків».

Спад епідемії

Двадцять п’ятого серпня було офіційно оголошено, що епідемія закінчилася, на той час вже не було зареєстровано нових випадків захворювання протягом 42 днів, а це період удвічі довший максимального інкубаційного періоду. Чому ця хвороба не поширилась далі? Один з чинників — міжнародні медичні зусилля стримати епідемію. Інший чинник, що припинив поширення хвороби, полягав у ній же самій, тобто у її невблаганності. Позаяк вона виникала й забирала життя людині дуже швидко, а також передавалася лише шляхом тісного контакту, то не поширилась на велику кількість людей.

За офіційними даними, на цю хворобу захворіло 315 чоловік, а померло 244, тобто смертність становить 77 відсотків. На даний час Ебола мовчить. У новому світі Єгови вона замовкне назавжди. (Дивіться Ісаї 33:24). А тим часом люди запитують: «Чи смертоносна Ебола покажеться знову на світ?» Мабуть. Але ніхто не знає де й коли.

[Рамка на сторінці 25]

Об’єктивний погляд на епідемію

Ебола є вбивцею, однак вона менше загрожує африканцям, ніж інші хвороби, не такі ефектні. Під час епідемії Еболи інші хвороби теж забирали свої жертви. Повідомлялося, що за декілька сотень кілометрів на схід від Кіквіта недавно були вражені поліомієлітом 250 чоловік. На північному заході смертоносний штам збудника холери пронісся над Малі. На півдні, в Анголі, 30 000 чоловік були вражені сонною хворобою. По цілій Західній Африці тисячі чоловік загинули від епідемії менінгіту. У газеті «Нью-Йорк таймс» говорилось: «У розумах африканців постає непокійне запитання: чому жодна з [африканських] щоденних смертельних сутичок з хворобами, більшості з яких можна запобігти, не викликала навіть незначного занепокоєння сумління світової громадськості?».

[Ілюстрація на сторінці 24]

Вчені дошукуються місця перебування вірусу-вбивці.