Чому з дітей виходять добрі бійці

—ЧИ ТИ ВБИВАВ? — «Ні».

—НУ А РУШНИЦЯ В ТЕБЕ БУЛА? — «Так».

—І ТИ ЦІЛИВСЯ? — «Так».

—А ЧИ ТИ СТРІЛЯВ З НЕЇ? — «Так».

—І ЩО Ж ТОДІ СТАВАЛОСЯ? — «Люди просто падали на землю». («Огляд світової преси» за січень 1996 року, англ.).

ЦЯ СТРАШНА розмова, що відбулася між працівником соціальної служби та маленьким солдатом з Африки, виявляє замішання у розумі дитини, яка намагається узгодити своє минуле з теперішнім, нормальним життям.

Останнім часом у 25 країнах діти віком до 16 років стали поповнювати лави солдатів. Протягом одного лише 1988 року біля 200 000 дітей ішли у бій зі зброєю в руках. Але маленькі бійці самі є жертвами дорослих, які підштовхнули їх до цього.

Цінність маленьких солдатів

У минулому війська були озброєні списами та мечами, тож на полі бою дитина мала небагато шансів устояти проти дорослого, який володів такою зброєю. Але за наших часів зброя вже не важить багато. Сьогодні дитина, озброєна радянським АК-47 або американським М-16, може бути гідним супротивником дорослому.

Сучасна зброя не тільки неважка, а й нескладна в користуванні та в утриманні. Десятирічна дитина в стані розібрати й зібрати АК-47. А цих автоматів не бракує — за підрахунками, їх було продано біля 55 мільйонів. В одній африканській країні АК-47 коштує тільки 6 доларів США. Автомати М-16 також численні та дешеві.

Отже, діти можуть вільно користуватися зброєю нападу, але є й інші причини, чому з них виходять добрі солдати. Діти не вимагають платні й рідко кидають службу. Більше того, глибоко в їхньому серці приховане прагнення подобатися старшим. Їхнє відчуття того, що правильно робити, а що — ні, приглушується бажанням стати «своїми» у будь-якій групі повстанців або партизанському загоні, які зайняли місце їхньої «родини».

До того ж багато маленьких бійців не відчувають страху. Один військовий спостерігач у Західній Африці пояснює: «Оскільки [діти], здається, розуміють смерть не так, як старші солдати, то менш вірогідно, що у безвихідній ситуації вони капітулюють». Ліберійський хлопчина, якого прозвали Капітан Механічний Вбивця, хвалився: «Коли дорослі чоловіки розвернулися і повтікали, ми, маленькі хлопці, залишились битися».

Парадоксально, але хоча з хлопців виходять найкращі солдати, їхнє життя зазвичай вважають найдешевшим. Під час одної війни на Середньому Сході загонам маленьких солдатів було наказано прокладати для інших шлях через мінні поля.

Солдатський набір та умови

Деякі діти приєднуються до армій або повстанців тому, що шукають пригод. Крім того, коли виникає небезпека і в сім’ях панує замішання, військове об’єднання надає почуття захищеності та стає замінником сім’ї. Представники Дитячого фонду ООН говорять: «Діти, які виросли в оточенні насильства, вважають це сталим способом життя. Самотні, осиротілі, залякані, знуджені та розчаровані, вони часто кінець кінцем вирішують стати солдатами».

Нерідко діти приєднуються до війська тому, що в них, здається, немає кращого вибору. Коли їжі мало і загрожує небезпека, вони вступають до війська, бо вбачають у цьому єдину можливість порятуватися від смерті.

Деколи діти можуть уявляти себе борцями за соціальну справедливість, релігійні вірування або культурну самобутність. Наприклад, у Перу діти, яких змусили приєднатися до партизанських загонів, протягом довгого часу проходять політичну підготовку. Проте часто й цього не потрібно. Браєн Мілн, соціолог і антрополог, який вивчав дітей-солдатів у Південно-Східній Азії, сказав: «У дітей немає доктрини або ідеології. Вони просто втягуються у конфлікт, займаючи позицію на боці одного з учасників, та залучаються до виконання завдань».

Ще деколи дітей силою примушують приєднатися до війська. У певних африканських війнах військові фракції чинили облави по селах і захоплювали дітей. Пізніше їх силували дивитись на тортури і страту їхніх сімей або брати участь у тих катуваннях. Інколи їх примушують застрілити своїх батьків чи перерізати їм горло. Охоплених жахом хлопців вчать наганяти жах на інших. І ці озлоблені молодики часто чинять такі звірства, яких сахаються навіть бувалі дорослі солдати.

Повернення до нормального життя

Таким дітям нелегко звикнути до життя без насильства. Керівник дитячого центру в одній західноафриканській країні розповідає: «Усі діти, з котрими нам доводилося мати справу, є певною мірою травмовані. Вони ґвалтували, вбивали та катували інших. Більшості з них давали алкоголь або наркотики, найчастіше марихуану, іноді героїн. (...) Можна собі уявити, як жахливо вплинуло це все на розум дітей — а декому з них не більше 8—9 років».

Така сама ситуація склалася у сусідній Ліберії, де десятки тисяч дітей провели своє дитинство, тероризуючи сільське населення. Підліткам, які були майорами та генералами, нелегко поступитися статусом і владою, що їх надавав АК-47. Один мешканець Сомалі сказав: «Зброя дає право жити. Без зброї немає життя».

Часто маленькі бійці не повертаються додому, бо сім’я може вчинити над ними розправу або вигнати. Дитячий консультант у Ліберії розповідає: «Матері кажуть нам: «Тримайте його в себе. Мені вдома цього виродка не потрібно».

Чимало дітей змогли пристосуватися до мирного життя, але для цього їм потрібно дуже багато любові, підтримки та розуміння з боку оточуючих. Це нелегко ані для дітей, ані для їхніх сімей. Один соціальний працівник у Мозамбіці пояснює: «Порівняйте життя, коли ви можете брати все, що завгодно, та наказувати іншим, що вони мають робити, з тим життям, яке чекає на вас після повернення в село. Особливо, якщо вам 17 років, а ви не вмієте читати і не маєте жодних навичок праці. Ви приречені на нескінченну нудьгу. Це досить важко — знову вислуховувати, як інші люди кажуть вам, що́ робити, і повернутися до першого класу».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 5]

Тринадцятирічний Анвар живе в Афганістані. Він вже ветеран, який брав участь у шістьох боях, а у сьомій сутичці Анвар вперше вбив людину. Він зблизька застрілив двох солдатів та простромив тіла багнетом гвинтівки, аби переконатися у їхній смерті. Анвара запитали, що він при цьому відчував. Виглядало, що хлопця здивувало саме́ запитання. «Я був щасливий, бо вбив їх»,— відповів він.

Під час тої самої воєнної сутички солдати із загону Анвара захопили чотирьох бійців супротивника. Полонених зв’язали, наклали їм на очі пов’язку та застрілили. Що тоді відчував Анвар? Малий боєць здивовано підняв брову і відповів повільно та роздільно, так ніби звертався до недоумка: «Я був щасливий».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 6]

Одного в’язня у Західній Африці мали вже відпустити, проте він був у наручниках, а військовий командир не міг знайти від них ключа. Тоді командир розв’язав проблему, наказавши маленькому солдатові відрубати в’язню руки. «У своїх снах я й досі чую крики того чоловіка,— розповідає хлопчик.— Щоразу, коли я згадую це, то шкодую про вчинене».