Миротворці чи палії війни?

«ХРИСТИЯНИН не повинен брати участь у воєнних діях». Це твердження, опубліковане в журналі Всесвітньої ради церков (ВРЦ) «Екоуз», належить Токо і Малусі Мпулвана. Воно влучно визначає той погляд на війну, якого дотримувались ранні християни. Автори статті додають, що тільки «після того, як християнська церква утворила союз з політичними установами», вона почала схилятися до думки про «згоду з необхідністю війни». До яких наслідків це привело? Підтримка, яку загальновизнане християнство століттями надавало війнам, врешті викликала таке обурення, що після Другої світової війни Об’єднана церква Христа в Японії навіть відчула потребу опублікувати офіційне «Визнання відповідальності за Другу світову війну».

Сьогодні, приблизно через 50 років після війни, войовнича репутація загальновизнаного християнства майже не змінилася. «Коли запитати, чи ми, як християни, справді виголосили тверде й переконливе «ні» аргументам на користь війни і «так» на користь християнській любові,— визнає д-р Роджер Вільямсон, який працює для англіканської церкви,— то зрозуміло, що нам... доведеться ще багато у чому зізнатися». Хоча Всесвітня рада церков у 1948 році проголосила, що «війна як засіб вирішення суперечок несумісна з ученнями та прикладом нашого Господа Ісуса Христа», церкви загальновизнаного християнства, за словами Вільямсона, часто сприяли «фанатизму, нетерпимості, обмеженню свободи людини та загостренню конфліктів». Не дивно, що він приходить до висновку: «релігія... часто не допомагає розв’язати конфлікт, а радше розпалює його».

Наочним прикладом є війна, що роздирає колишню Югославію. Незважаючи на всі несправедливості та жорстокості, які відбуваються там роками, церквам дуже важко зайняти єдину позицію щодо конфлікту в цій країні. Чому? Д-р Вільямсон зауважує, що, попри свої позірні християнські узи, сербські та хорватські священики розділені так само, як політики їхніх країн. Там і деінде священики загальновизнаного християнства — як католицькі й православні, так і протестантські — служать не миротворцями, а «військовими священиками своєї сторони». Хоча до Всесвітньої ради церков тепер належить понад 300 церков, д-р Вільямсон визнає, що «надзвичайно важко знайти приклади, коли б церкви справді добивалися... миру».

Дійсно, важко. Але на відміну від церков-членів ВРЦ, які тільки говорять про примирення, існує одна релігія, котрій вже вдалося об’єднати колишніх членів різних релігій та допомогти їм стати справжніми християнами. Сьогодні, спонукані своєю любов’ю до Бога та бажанням ‘пильнувати про мир зо всіма’, понад 5,8 мільйона Свідків Єгови у 233 країнах відмовляються брати участь у війнах держав — як на Близькому Сході, так і в Азії, Латинській Америці, Північній Ірландії, Руанді та колишній Югославії (Євреїв 12:14; Матвія 22:36—38). Натомість вони сповняють біблійне пророцтво, ‘перекувавши мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи’ та ‘більше не навчаючись війни’ (Михея 4:3).

[Ілюстрації на сторінці 31]

В Африці деякі Свідки Єгови через свою позицію нейтралітету зазнали жорстоких побоїв або потрапили до таборів біженців.