«У вашої доньки діабет!»

УДАР від цих слів лікаря не скоро забудеться. Тоді моїй доньці Соні було десять років. Вона виглядала здоровою, повною енергії — іноді мала її навіть більше, ніж треба. Останній раз вона хворіла, коли їй було п’ять років.

Однак за кілька днів перед приходом до лікаря її стан погіршився. Соня погано виглядала. Їй хотілось багато пити, і коли вона вдовольняла спрагу, то ледве встигала ходити в туалет — іноді кожних 15 хвилин. І вночі вставала щонайменше три рази. Спочатку я не надавала великого значення цим симптомам: це лише інфекція в сечовому міхурі, і скоро все буде гаразд. Але через кілька днів зрозуміла, що, мабуть, потрібні антибіотики, аби вбити інфекцію.

Тому я повела Соню до лікаря і пояснила йому, що́, на мою думку, з нею сталось. Лікар попросив принести сечу на аналіз. Я помітила, що в сечі було повно шматочків, подібних на маленькі сніжинки. Медсестра теж це зауважила. Підозри лікаря підтвердились простим аналізом крові. У Соні був цукровий діабет I типу.

Соня розуміла, що це означає. Хоча їй було всього десять років, вона вивчала про діабет у школі. На її обличчі з’явився страх і спустошеність, я всередині відчувала те саме. Лікар сказав, що Соні потрібно негайно лягти в лікарню, аби запобігти подальшим ускладненням. Він домовився, щоб їй зробили інтенсивну терапію в лікарні у Портленді (штат Орегон, США). Соню дуже дратувало те, що це сталося з нею. Вона не хотіла приймати уколи, які б підтримували її життя. Вона плакала і питала чому. Мені самій було важко справлятися з гіркими почуттями. Я не могла більше стримуватись. Сидячи у приймальні, ми притулились одна до одної, ридали і благали Єгову допомогти.

Тяжке випробування в лікарні

Лікар дозволив поїхати з Сонею додому, щоб узяти деякі речі. Треба було повідомити Філа, мого чоловіка, і попросити когось забрати зі школи нашого сина Остіна. Не пройшло й години, як ми з чоловіком поклали Соню в лікарню. Там лікарі, не зволікаючи, почали з внутрішньовенного вливання, щоб усунути з крові надлишок цукру й кетонових тілa. Але це виявилося справжнім кошмаром. Від зневоднення Соня втратила понад три кілограми ваги, і тепер у неї було важко знайти вени. Але зрештою медсестрі це вдалось, і на деякий час усе заспокоїлось. Нам дали велику книжку й багато інших паперів, з якими слід було ознайомитись, перш ніж забрати Соню додому.

У лікарні ми зустрічалися з багатьма лікарями, медсестрами і спеціалістами в галузі дієтотерапії. Нам показали, як користуватися шприцом, бо відтепер Соня мала приймати щодня дві ін’єкції інсуліну. Також нас навчили, як робити Соні аналіз крові, щоб чотири рази на день перевіряти рівень цукру в крові. Стільки нової інформації! Нам ще повинні були розповісти, як дочка мусить харчуватись. Тепер їй треба було уникати їжі з великим вмістом цукру, але разом з тим, їжа повинна була мати якраз стільки вуглеводів, скільки потрібно для нормального розвитку її організму.

Через три дні Соню виписали з лікарні. Вона погодилась, щоб я давала їй уколи, але аналізи крові робила сама. Не пройшло й місяця, як вона захотіла самостійно колоти собі інсулін; вона й досі робить це сама. Гідним подиву було те, що дочка змирилась із хворобою і вчилася жити з нею. Тепер, замість того щоб бажати померти і просто прокинутись у Раю, вона почала прислухатись до свого організму, розуміти свої почуття і обмеження та говорити, коли їй потрібна була допомога.

Період пристосування

Перших кілька місяців було дуже важко. Усі члени сім’ї мусили справлятися з різними почуттями. Мені доводилось так багато всього виконувати, що я просто хотіла втекти. Найважче було дотримуватися суворого графіка, особливо коли треба було йти на християнські зібрання чи проповідувати, не кажучи вже про щоденні шкільні обов’язки й відпустки. Але ми з чоловіком багато молились і навчилися не турбуватись занадто про завтрашній день, а щодня брались за наші нові обов’язки.

Ми знайшли чудового лікаря, який спеціалізується на ендокринології. Він завжди допомагає в наших переживаннях, навіть підтримує з нами зв’язок по електронній пошті. За нашим графіком ми регулярно ходимо до нього. Завдяки цим візитам кожних три місяці ми можемо не тільки стежити за станом Соні, але й упевнятися, що робимо для неї все можливе.

Як і слід було чекати, нашому синові було важко справитися з тим, що вся увага віддавалася його сестрі. Члени збору і шкільний учитель побачили це й допомогли йому бути діяльним і зрозуміти, що треба пристосуватись до ситуації. Тепер він багато допомагає в догляді за сестрою. Як Сонині батьки, ми іноді були занадто обережними й мали перебільшені страхи за її благополуччя. Але зрозуміли, що найліпший спосіб позбавитись таких страхів — це дізнатись про хворобу і про те, що́ вона насправді може заподіяти організму.

Як ми поживаємо тепер?

Ми часто говоримо про обітниці Єгови і про той близький час, коли хвороби кануть у забуття (Ісаї 33:24). А поки що ціль нашої сім’ї — бути активними в служінні Єгові та брати найповнішу участь в тому, щоб говорити іншим про благословення Божого Царства. Ми також робимо все можливе, аби регулярно відвідувати зібрання збору.

Кілька років тому чоловікові запропонували тимчасову роботу в Ізраїлі. З огляду на Сонину ситуацію, ми ретельно обдумали переїзд і молились про це. Ми вирішили, що така поїздка може навіть принести духовні благословення; тільки слід належно підготуватись і підшукати для Соні відповідну дієту. Півтора року ми мали привілей бути в англійському зборі в Тель-Авіві. Там проповідують зовсім по-іншому, і це був прекрасний урок для нашої сім’ї.

Кілька простих слів: «У вашої доньки діабет!» — перевернули наше життя. Проте ми не впадали у розпач, а зробили турботу про здоров’я нашої дочки спільною сімейною справою. Це зблизило нас ще більше. А справлятись з усім нам допомагає Єгова, «Бог потіхи всілякої» (2 Коринтян 1:3) (Розповіла Сінді Херд).

[Примітка]

[Рамка на сторінці 21]

Що таке діабет?

Організм перетворює їжу, яку ми споживаємо, в необхідну для нього енергію. Ця функція така ж необхідна, як і дихання. У шлунку і в кишечнику їжа розщеплюється на більш прості елементи, в тому числі на глюкозу, тип цукру. Тоді підшлункова залоза виділяє інсулін, котрий допомагає цукру потрапити в клітини організму. І вже там цукор перетворюється в енергію.

А коли людина хвора на діабет, то або її підшлункова залоза виробляє недостатньо інсуліну, або ж її організм недобре його використовує. У результаті цукор з крові не попадає в клітини, де б організм міг його переробити. У книжці «Розуміння інсулінозалежного діабету» (англ.) пояснюється: «Тоді рівень цукру в крові підвищується і цукор виводиться через нирки в сечу». У тих, хто не лікує діабету, спостерігається часте сечовипускання й інші симптоми.

[Рамка на сторінці 21]

Діабет I типу

Цей тип діабету раніше називали юнацьким діабетом, оскільки здебільшого він буває в дітей та молодих осіб. Але він вражає людей будь-якого віку. Хоча причина діабету не відома, є різні чинники, які, на думку декотрих, призводять до діабету I типу:

1. Спадковість (генетичний чинник).

2. Аутоімунні порушення (в організмі починається алергія на свої ж тканини або типи клітин; у даному випадку — на клітини підшлункової залози).

3. Зовнішнє середовище (віруси або хімікати).

Вірусні інфекції та інші чинники можуть спричинити пошкодження острівцевих клітин (груп клітин, які містяться в підшлунковій залозі і продукують інсулін). Чим більше острівцевих клітин руйнується, тим більша ймовірність виникнення діабету.

Для діабетиків характерні такі симптоми:

1. Часте сечовипускання.

2. Надзвичайна спрага.

3. Підвищений апетит; організм голодує, бо не отримує необхідної енергії.

4. Втрата ваги. Якщо в клітини не потрапляє цукор, то організм спалює свої жири й білки, аби отримати енергію; а це призводить до схуднення.

5. Дратівливість. Якщо діабетик постійно встає вночі мочитися, він не може добре виспатись. Це може вплинути на його поведінку.

При цукровому діабеті I типу підшлункова залоза продукує мало або взагалі не продукує інсуліну. В такому випадку потрібно щодня приймати інсулін, зазвичай ін’єкційним способом (інсулін руйнується в шлунку, якщо його приймати через рот).

[Рамка на сторінці 21]

Діабет II типу

На відміну від діабету I типу, при діабеті II типу організм виробляє недостатньо інсуліну або неефективно його використовує. Такий тип найбільш поширений серед осіб, яким більше 40 років, і розвивається поступово. В основі цієї хвороби також лежить генетична схильність, і часто хвороба прогресує через неправильне харчування або ожиріння. У багатьох випадках можна застосовувати таблетки, принаймні на початковій стадії, щоб стимулювати вироблення інсуліну підшлунковою залозою. Ці таблетки не є інсуліном.

[Рамка на сторінці 22]

Небезпеки, пов’язані з діабетом

Для того щоб функціонувати, організму потрібне пальне. Якщо організм не може використати глюкозу, то спалює свої жири й білки. Проте коли організм спалює жири, то утворюються непотрібні продукти, що називаються кетоновими тілами. Кетонові тіла нагромаджуються в крові і виходять в сечу. Через те що кетонові тіла кисліші за здорові тканини організму, високий рівень кетонових тіл в крові призводить до серйозного стану, який називається кетоацидозом.

Для діабетика також небезпечно, коли кількість цукру в крові стає нижча за норму (гіпоглікемія). Про це дають знати неприємні симптоми. Хворий може відчувати втому, голод, тремтіти, пітніти, бути дратівливим або ніяковіти; у нього може прискорюватись серцебиття, падати зір, боліти голова, терпнути тіло або свербіти навколо рота; можуть навіть ставатись удари й утрата свідомості. Правильне харчування і регулярність прийому їжі часто можуть запобігти цим проблемам.

Якщо згадані вище симптоми починають виявлятись, то, перш ніж їсти, можна підняти цукор у крові до безпечнішого рівня, вживаючи моносахариди (містяться, наприклад, у фруктовому соці чи таблетках глюкози). В тяжких випадках за допомогою ін’єкції вводиться глюкагон. Цей гормон сприяє звільненню накопиченого в печінці цукру, і тоді кількість цукру в крові збільшується. Було б добре, щоб батьки дітей-діабетиків повідомляли про стан дитини водіям шкільних автобусів або нянькам.

[Рамка на сторінці 22]

Довготривалі ускладнення

Хворі на діабет можуть зазнавати довготривалих ускладнень, таких, як серцевий приступ, параліч, проблеми із зором, хвороби нирок, ступень чи ніг, часті інфекційні захворювання. До цього призводять пошкодження кровоносних судин та нервів і нездатність організму боротись з інфекціями. Проте не в усіх діабетиків розвиваються такі довготривалі проблеми.

Стежачи за тим, щоб рівень цукру в крові був близький до норми, можна затримати або послабити шкідливі дії цих ускладнень. До того ж, аби зменшити ризик, слід підтримувати у нормі вагу і кров’яний тиск та уникати куріння. Діабетики мусять робити багато фізичних вправ, правильно харчуватись і дотримуватися приписаного лікування.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Сім’я Херд.