Релігійна дилема у колоніальній Бразилії

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА У БРАЗИЛІЇ

ТРИДЦЯТОГО листопада 1996 року в одному з доків Салвадора (Бразилія) зібрались деякі члени Конференції з питань світової місії та євангелізації, організованої Всесвітньою радою церков. Місце обрали невипадково. У минулих століттях саме у цьому порту продавали в рабство мільйони африканців. «Це море збирало їхні сльози»,— так висловився один священик про злощасну подорож полонених. У цей пам’ятний день було висловлено жаль з приводу ганебної, за словами одного промовця, участі представників християнства у торгівлі рабами. Як релігія стала причетна до работоргівлі у колоніальній Бразилії?

«Рятуючи заблудлі душі»

У 1441 році, близько 60 років перед офіційним відкриттям Бразилії, португальський мореплавець Антау Гонсалвіш захопив африканців і вперше переправив їх до Португалії. У середньовічному суспільстві небагато людей задумувалось над тим, чи має хтось моральне право поневолювати військовополонених, особливо тих, на кого церква поставила тавро — «язичники». Однак упродовж наступних двох десятиліть прибуткова торгівля людьми, яких перетворювали на рабів у мирний час, почала багатьох непокоїти. Тому у своє виправдання дехто заявляв, що, підкоряючи африканців, «рятує заблудлі душі», оскільки визволяє їх від язичницького способу життя.

Булла, видана 8 січня 1455 року папою римським Миколаєм V, офіційно підтримала работоргівлю, яка на той час процвітала. Отже, церква не виступала проти рабства. Навпаки, декотрі священнослужителі були «її затятими прибічниками», зазначає бразильський історик Жоау Дорнас Філ’ю. Таким чином, коли португальські колоністи оселились у Бразилії, там вже існувала основа для поширення рабства.

«Єдиний вихід»

У 1549 році щойно прибулі єзуїтські місіонери стривожились, коли дізнались, що чимало бразильських робітників — це нелегально захоплені раби. Землевласники просто змушували їх працювати на фермах та цукрових плантаціях. «Більшість чоловіків мали неспокійне сумління через те, що тримали рабів»,— написав 1550 року єзуїтський суперіар Мануел ді Нубреґа. Проте землевласники були готові використовувати свою поневолену робочу силу, навіть коли б це означало, що церква не відпустить їм гріхів.

Але незабаром перед єзуїтами в Бразилії виникла дилема. Через обмежені фінанси їм стало важко виконувати свою доброчинну місію. Одне з розв’язань полягало у тому, щоб обробляти землю, яку їм надав уряд, а прибутки від врожаю використовувати для підтримки релігійної діяльності. Але хто працюватиме на цих землях? «Єдиний вихід,— каже португальський історик Жорже Коуту,— це рабська праця негрів. Таке вирішення викликало сумніви етичного характеру, але єзуїтський суперіар у Бразилії вирішив це зігнорувати».

Єзуїти приєдналися до чимраз зростаючої групи землевласників, які домагалися африканських рабів. Індіанським невільникам, здається, було важко пристосуватися до виснажливої праці в полі, тому вони часто бунтувались або просто втікали до лісуa. Натомість африканських рабів уже випробували на цукрових плантаціях у португальських острівних колоніях в Атлантичному океані. «Вони ніколи не втікали, та їм і не було куди втікати»,— написав один письменник того часу.

З благословення духівництва африканських рабів ввозили дедалі частіше. Господарство Бразилії стало дуже залежним від Атлантичної работоргівлі. У 1768 році на єзуїтській фермі Санта-Крус працювало 1205 рабів. Бенедиктинці та кармеліти також набули земельні ділянки та велику кількість рабів. «Монастирі повні рабів»,— проголосив бразильський прихильник скасування рабства XIX сторіччя Жуакін Набуку.

Оскільки кожен землевласник намагався отримати якомога більший прибуток, наглядачі рабів часто запроваджували на церковних земельних ділянках жорстокий графік роботи. Професор історії Стюарт Шварц зазначає, що навіть багато церковнослужителів, які виступали проти жорстокого поводження з рабами, «зневажливо ставились до африканців» та «вважали, що лише дисципліна, покарання і праця допоможуть подолати забобони, ледарство та брак хороших манер у рабів».

«Рабська теологія»

Намагаючись узгодити християнські цінності й безжалісну експлуатацію, духівництво створило моральну опору для рабства, названу одним богословом рабською теологією. Оскільки у тісних трюмах суден, де поширювалися хвороби, досить багато африканців гинуло, церква наполягала на хрещенні невільників, перш ніж вони відправляться до Нового Світуb. І зазвичай перед хрещенням навернені рідко отримували релігійні напучування. (Дивіться інформацію в рамці «Християни «нашвидкуруч»).

Так чи інакше, через багатогодинну працю та надзвичайно коротке життя раби майже не мали можливості сповідувати нову релігію. Однак церковні доктрини про «розділення душі і тіла» згладжували цю проблему. «Африканці дійсно чахнуть через жорстоке рабство, але їхні душі вільні,— міркували церковники.— Тому раби повинні приймати своє приниження з радістю, як частину божественного задуму, бо саме це приниження підготує їх до блаженства на небесах».

Водночас церква нагадувала власникам рабів про їхній моральний обов’язок дозволяти своїм підопічним відвідувати церкву, святкувати релігійні свята та одружуватися. Священики засуджували жорстоке поводження, але обачно наголошували на небезпеці бути надто поблажливим. «Батоги, ланцюги та залізні кайдани — все це треба застосовувати належно, помірковано та у відповідний час, і ви побачите, як бунт рабів швидко вгамується»,— радив один єзуїтський священик.

Мало хто обдумував інші, менш болісні засоби, аби навернути африканців. Навпаки, ревні прибічники рабства, у тому числі бразильський єпископ Азереду Котін’ю, створювали враження, що работоргівці робили африканцям послугу! У своєму завзятому виступі на захист рабства, який було опубліковано 1796 року, Котін’ю запитав: «Чи ж було б ліпше і доречніше, якби представники християнства дозволили [африканцям] помирати у язичництві та ідолопоклонстві, а не в нашій святій релігії?» У тому ж дусі провідний єзуїтський місіонер Антоніо Віейре закликав африканців: «Безмежно дякуйте Богові за... те, що він привів вас на цю [землю], де, навчившись справжньої віри, ви живете як християни і вас врятовано».

Ціна рабства

Підтримуючи рабство, церква сподівалася «врятувати заблудлі душі». Парадоксально, але вона лише посіяла поділ, оскільки африканці категорично відмовлялися залишати свої релігійні звичаї та вірування. Тому сьогодні дуже багато бразильців сповідують синкретизм — поєднання католицизму й африканської племінної релігії.

Хоча декому на той час могло здаватися, що церква обрала цілком успішний спосіб вирішення господарських проблем колоніальної Бразилії, у кінцевому результаті це виявилося згубним. Замислюючись про спричинені смерть та страждання, повстають запитання стосовно моралі церкви, на які не можна дати задовільної відповіді. Згідно зі словами одного історика, прихильники рабства перейняли погляд засуджених пророком Ісаєю людей, оскільки вони ‘зло називали добром, а добро — злом’ (Ісаї 5:20).

Ганебне рабство несумісне з Біблією

У Біблії чітко сказано, що Бог Єгова не схвалює, ‘коли панує людина над людиною на лихо для неї’, а це також стосується жорстокого рабства (Екклезіяста 8:9). Наприклад, за Божим законом, який був даний ізраїльтянам, викрадення і продаж людей каралися смертю (Вихід 21:16). Щоправда, серед старожитнього Божого народу існувала система поневолення, але вона не була схожа на деспотичну форму рабства, про яку йшла мова у цій статті. Те, що деякі ізраїльтяни-раби вирішували залишитися зі своїм господарем, маючи можливість бути вільними, яскраво свідчить, що поневолення серед Божого народу не було жорстоким (Повторення Закону 15:12—17). Отже ті, хто заявляє, що рабство серед ізраїльтян служить виправданням жорстокості в історії людства, грубо перекручують Писанняc.

У своєму Слові, Святій Біблії, Бог Єгова обіцяє, що незабаром усі форми рабства кануть у небуття. Якими ж щасливими ми повинні бути, що у Божому новому світі люди вже не житимуть у страху під деспотичним наглядом жорстоких господарів. Замість цього «буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіґовницею, і не буде того, хто б страшив» (Михея 4:4).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 15]

Бог Єгова обіцяє, що незабаром усі форми рабства кануть у небуття.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 13]

ДЛЯ СЛУЖІННЯ БОГОВІ ЧИ ЗАРАДИ НАЖИВИ?

Фернан ді Олівейре, португальський учений XVI сторіччя, твердив, що саме пожадливість, а не євангельська ревність керувала торговцями невільників. Різноманітні товари, які везли кораблі з Європи, обмінювали в африканських портах на рабів. Потім цих полонених переправляли до Америки й міняли на цукор, який відвозили до Європи і там продавали. Такий трикутний торговельний шлях давав величезні прибутки як торговцям, так і португальській монархії. Навіть духівництво отримувало від цього користь, оскільки священики встановлювали податок на кожного африканця, якого, перш ніж переправляти до Америки, треба було охрестити.

[Рамка на сторінці 14]

ХРИСТИЯНИ «НАШВИДКУРУЧ»?

«На початку XVII століття хрещення африканських рабів перед їхнім відплиттям стало звичайним явищем,— пише історик Х’ю Томас у своїй книжці «Работоргівля» (англ.).— Як правило, до цієї церемонії раби не отримували жодних настанов, і багато з них, можливо навіть більшість, не мали поняття, що існує християнський Бог. Отже, хрещення було поверховим».

Професор Томас зазначає, що найчастіше полонених вели до церкви, де катехит, який зазвичай сам був рабом, розповідав їхньою рідною мовою про навернення. «Потім священик проходив поміж рядами спантеличених рабів,— додає Томас,— даючи кожному християнське ім’я, написане на шматку паперу. Пізніше він посипав сіллю язики рабів і кропив їх свяченою водою. На закінчення священик міг сказати через перекладача: «Тепер можете вважати, що ви діти Христа. Ви вирушаєте до Португалії, де дізнаєтесь про нову віру. Ніколи більше не згадуйте про місце свого походження. Не їжте собак, щурів і коней. Будьте всім задоволені».

[Ілюстрація на сторінці 13]

Папа Миколай V.

[Відомості про джерело]

Culver Pictures

[Ілюстрація на сторінці 15]

Публічне бичування, зображене очевидцем Йоханом Ружендасом (XIX століття).

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 15]

Slave paintings on pages 13 and 15: De Malerische Reise in Brasilien de Johann Moritz Rugendas, cortesia da Biblioteca Mário de Andrade, São Paulo, Brasil