Я пережив „похід смерти”

З оповідання Луїса Пієхоти

МОЇ БАТЬКИ прибули у північну Францію з багатьма іншими польськими шахтарями у 1922 р. Як більшість із цих імігрантів, вони були добрі католики. Одначе, коли мені було приблизно 11 р., мій батько й мати відлучились від Католицької Церкви й стали Свідками Єгови або Zloty Wiek (”Golden Agers”), як польські католики їх зневажливо називали. Це було в 1928 р. І тому з часу моїх юних літ, я мав радість ділитися з іншими „доброю новиною” записана в Святім Письмі.

Коротко перед вибухом Другої Світової Війни, я вперше зазнав смак піонерування, або повночасне проповідування. Мої товариші й я — п’ятеро нас усі польського походження — поширювали вістку про Царство по малих містах й селах вздовж побережжя Нормандії. В тому часі ми вживали фонографи й пластинки проповідей з Біблії у французькій мові.

Після того, як воєнна ворожість повстала у 1939 р., і воєнна гарячка почала підніматися, ворожі люди у селі Аркес Ла Батейл заявили нас на поліцію. Селяни думали, що наші фонографи були камерами. А тому, що ми говорили з акцентом, то поліція думала, що ми є німецькі шпигуни й тому заарештували нас й ув’язнили в сусідньому портовому місті Дьєпп. Після 24-ох днів ув’язнення нас виставлено на показ по вулицях, у ручних кайданах причеплені один-до-одного й поведено до міського суду. Ворожа юрба хотіла вкинути нас у пристань. Та суддя швидко з’ясував собі, що ми були невинні й оправдав і звільнив нас.

ПІД ЗАБОРОНОЮ

Скоро після цього, як праця Свідків Єгови була заборонена у жовтні 1939 р., я знову був арештований й засуджений на шість місяців у в’язниці, обвинувачений за незаконне проповідування про Боже Царство. Початково, час був проведений у самотньому ув’язненню у Бетунській в’язниці, не маючи нічого до читання. Кілька тижнів пізніше, коли я думав, що я зійду з ума, сторож в’язниці приніс мені Біблію. Як я дякував Єгові! Я вивчив напам’ять сотні віршів й декілька цілих розділів. Ці уривки були зміцнюючою допомогою для мене у майбутніх днях. В дійсності, навіть тепер я можу цитувати тексти, які я запам’ятав у Бетунській в’язниці.

У лютому 1940 р. мене було перевезено з Бетун до Ле Вернет табору у південній Франції, де мали бути „небезпечні” іноземці інтерновані (затримані) французькими властями.

Весною 1941 р. німецька комісія прийшла в табір й вимагала мене. Вони вислали мене назад до мого міста в окупованій зоні північної Франції, там працювати, як вуглекоп. Звичайно, я ужив мою відновлену свободу проповідувати добру новину про Боже Царство. Та коли нова Свідок-жінка була арештована і нерозумно сказала французькій поліції, що я постачив їй літературу Біблії, я знову був заарештований й засуджений на 40 днів арешту у в’язниці Бетун.

Після мого звільнення, я знову став проповідувати. Так поступаючи у малім вуглекопнім місті Калонне-Рікарт я був арештований четвертий раз й повернений в Бетунську в’язницю. Тут німці прийшли заарештувати мене, тому що я відмовився працювати додаткові години й в неділю у вуглекопальні, щоб піддержувати Нацистську війну.

В’ЯЗЕНЬ У БЕЛЬГІЇ, ГОЛЛАНДІЇ Й НІМЕЧЧИНІ

Німці перенесли мене до тюрми Лус, близько Лілль, а декілька тижнів пізніше до Сейнт-Ґіллес в’язниці, у Брюсселі, Бельгії.

Після того, я був ув’язнений у Гуй-Цитадел, близько Льєж, Бельгія, заки бувши висланим до С’Гертоґенбош, або Вут концентраційного табору, у Голландії. Тут я одержав число — 7045 — й мені дали таборовий мундир з пурпурним трикутником, що означав мене, як Bibelforscher, або Свідок Єгови. Мене призначено у Блок 17-А.

Мені дійсно було тяжко призвичаїтися і марширувати босоніж у голландських дерев’яних путах. Шкіра злізла з моїх ніг із-за потрісканих піхурів. При найменшім спотиканні, була небезпека, що СС-вартовий копне мене у кісточки ноги. Незабаром шкіра на моїх ногах згрубіла й я міг марширувати так швидко, як і інші.

Там було 15 інших Свідків в тому таборі. Нам було запропоновано негайне звільнення, якщо ми підпишемо папір відрікаючись нашої віри. Ніхто з нас не піддався.

Із того концентраційного табору в Голландії ми були перевезені до Німеччини. Зібрані, як худоба у малі товарні вагони, по 80 у кожнім, ми були змушені стояти три дні й три ночі без їжі, води, або якого-небудь способу, щоб звільнитись. Остаточно потяг прибув до Оранієнбурґ, приблизно 30 кілометрів (19 миль) на північ від Берліну. Ми тоді мали марширувати вдвоє 10 кілометрів (6 миль) до Гайнкель фабрики літаків, із СС псами, які кусали наші п’яти якщо ми сповільняли хід. Ми Свідки тримались разом.

Скоро після цього ми всі були переміщені до недалекого Сахсенгаузенського концентраційного табору. Тут мій пурпурний трикутник був замінений новим числом: 98 827.

ЖИТТЯ У САХСЕНГАУЗЕНІ

Коли ми прийшли в Сахсенгаузен, я відчував цілковиту іронію гасла, яке головний СС-Гімлер дав розпорядок повісити з великими літерами всередині табору. Написано: „Arbeit macht frei” (праця робить вільним). Що за лицемірство! Безперечно, ми мали свободу, якої нацисти ніколи не знали свободу, яку християнська правда приносить. (Ів. 8:31, 32) Під кожним оглядом, життя у Сахсенгаузені може бути підсумоване, як табір рабів або кріпаків, поволі голоднеча, приниження й деградація.

Нацисти хотіли зломити Свідків Єгови, або забити їх. Вони забили багатьох. Та це була моральна поразка для нацистів, а перемога віри й вірности для Свідків Єгови, які померли.

Для нас останніх, було далеко від того, щоб нам бути духовно роздавленими, ми не дозволили, щоб здеградовані обставини запобігли нам від шанування духовних вартостей. Візьмім випадок Брата Курта Папе. Йому було наказано приєднатися до kommando (робітнича команда) працюючи у збройній фабриці. Він відмовився, заявляючи, що він провадив християнську боротьбу вже 16 років без буквальної зброї і що він тепер не опоганить свою чесність. Він, безперечно, поставив своє життя в небезпеку цим, що відмовився. Несподівано, провідник табору дозволив йому працювати на іншій роботі. Знову, одного разу, Брат Папе докорив мені, тому що я взяв хліб із таборової пекарні, де я працював. Я зробив це тому, щоб брати мали трохи більше їжі, та він сказав мені, що ліпше остатись голодному, ніж стягнути докір на ім’я Єгови, будучи зловленим, як злодій. Це зробило на мене дуже велике враження. У неділю пополудні я услужував Братові Папе, який мав успіх викликати зацікавлення до вістки про Боже царство між групами російських й українських в’язнів. Так, Брат Папе був гарним прикладом. Дуже шкода, що він був убитий під час союзного налету коротко перед нашим визволенням.

„ПОХІД СМЕРТИ”

У квітні 1945 р., західні союзники натискали на район Берліну з заходу, а росіяни сунули вперед зі сходу. Вожді нацистів студіювали різні можливості, щоб нищити в’язнів концентраційних таборів. Але вбиваючи сотні тисячі людей й позбутись їхніх тіл на протязі декількох днів, не залишаючи за собою сліди їхніх жахливих злочинств, доказалось трудним для цих запеклих людей. Отже, вони рішили повбивати хворих й погнати пішки останніх до сусіднього портового міста, де їх мали навантажити в кораблі, вивезти на море й потопити, висилаючи в’язнів в морський гріб.

Із Сахсенгаузену, ми мали йти пішки з 250 кілометрів (155 миль) до Любеку. Відхід був назначений ніччю 20-21-го квітня, 1945 р. В’язням було сказано збиратись по національностях. Які вдячні ми були Єгові, що Свідки в’язні дістали наказ збиратись у кравецькій майстерні! Нас було 230 осіб, із шістьох різних країн. Свідки, які були хворі у лікарні, мешканці, якої мали бути повбивані перед евакуацією, були вратовані братами, ризикуючи своїм власним життям й перенесені до кравецької майстерні.

Неописане замішання панувало поміж іншими в’язнями. Там було багато крадіжі. Щодо нас, то ми відбули „асамблею”, і зміцнювали один одного духовно. Одначе, скоро прийша на нас черга розпочати довгий похід, нібито до табору новозібраного, але в дійсності до запланованої водяної смерти. Різні національності пішли групами з 600 в’язнів — перше чехи, тоді поляки і так далі — десь 26.000 усіх разом. Група Свідків мала відійти на останок. СС дали нам тягнути візок. Я довідався пізніше, що там була грабіж, яку СС награбували від в’язнів. Вони знали, що Свідки Єгови нічого не візьмуть. Цей візок стався благословенням, бо хворі й старші могли сісти й відпочити на нім під час походу. Коли один дістав свою силу назад, він злазив на долину та йшов, а другий Свідок, заслабий, щоб слідувати, брав його місце, і так протягом двох тижнів так довго, як „смертельний похід” тривав.

Це було у кожному значенні „смертельний похід”, тому що не тільки наше місце призначення було водяний гріб, але смерть таїлася під час дороги. Ті, котрі відставали, були безжалісно відправлені кулею СС вояків. Коло 10.700 мали втратити життя у той спосіб заки похід закінчився. Одначе, через християнську любов й солідарність, ані один із Свідків не був залишений при дорозі, щоб бути забитим вояками СС.

Перших 50 кілометрів (30 миль) були страхіттям. Росіяни були так близько, що ми могли чути їхні стрільби. Наші СС-керівники цього завдання боялися попасти у руки сов’єтів. І таким способом, той перший поділ від Сахсенгаузену до Неурупіну став примусовим походом, який тривав 36 годин.

Я пустився в дорогу, несучи декілька вбогих речей. Але стаючись все більше й більше змученим, я викидав одну річ за другу поки нічого не залишилось, крім коца, щоб обгорнутись вночі. Більшість ночей ми спали на вільному повітрі, тільки листя та вітки городили нас від мокрої землі. Одної ночі, проте, я міг спати у стодолі. Уявіть собі мою несподіванку, коли я знайшов книжку Vindication (видання Вартової Башти) сховану в соломі! Слідуючого ранку наші господарі дали нам дещо з’їсти. Та це було винятково. Після того, днями у нас не було нічого їсти, або пити, крім декілька рослин, яких ми отримали, щоб зробити чай вночі, коли ставали лягати спати. Я пригадую собі, як деякі не-Свідки в’язні, побігли до трупа коня, який був забитий при дорозі, щоб з’їсти сире м’ясо, незважаючи на удари їхніх СС-вартових, які били їх держаками рушниць.

Цілий цей час, росіяни посувалися вперед по одній стороні, а американці по другій стороні. 25-го квітня становище було таке замішане, що наші СС-сторожі не знали вже де сов’єти, або де С.Ш. війська були. Отже вони наказали всій колоні в’язнів отаборитись у лісовім просторі на чотири дні. Будучи там, ми їли кропиву, корені й кору дерева. Ця затримка оказалась провіденціальною (Богом-призначена), бо якщо б ми були продовжували наш похід, то ми були б дійшли до Любеку перед тим, ніж німецьке військо впало й були б опинились на дні Любенської затоки.

ОСТАННЯ НІЧ

29-го квітня СС рішили погнати в’язнів до Любеку. Вони надіялися загнати нас там перед тим, ніж американські й російські сили злучаться разом. Похід тривав кілька днів, і тоді ми вже наближалися до Шверина, місто, яке було коло 50 кілометрів (30 миль) від Любеку. І знову, СС наказали нам заховатись у лісі. Це була остання ніч нашого полону. Та що за ніч!

Росіяни й американці все більше та більше обкружали останки німецьких військ і снаряди свистіли понад нашими головами з обох сторін. Один СС старшина порадив нас іти без охорони до американської лінії, яких 6 кілометрів (4 милі) віддалі. Та нам це було підозрілим, і після того, як ми молились до Єгови за керівництвом, ми нарешті рішили перебути ніч у лісі. Ми пізніше довідались, що ті в’язні, які прийняли, пропозицію цього офіцера і пробували дістатись через американську лінію, були застрілені СС-ми. Яких 1.000 з них померло тієї ночі. Які вдячні ми були за охорону Єгови!

Одначе, цієї останньої ночі у Крівіц Лісі було все, крім миру. Коли бій став ближче, то наші СС-сторожі стали панічні. Деякі з них втекли серед ночі, а інші поховали свою зброю та мундури, набираючи на себе смугасті костюми, забрані з мертвих в’язнів. Тих, яких розпізнали, були застрілені в’язнями, залишеною зброєю, яку вони знайшли. Замішання було не до описання! Люди бігали то сюди то туди, а кулі й снаряди літали скрізь. Та ми Свідки тримались разом й витримали бурю під охоронною рукою Єгови до слідуючого ранку.

Ми висловили нашу вдячність до Єгови у Резолюції прийнятій 3-го травня, 1945 р. Ми йшли походом коло 200 кілометрів (124 милі) протягом 12-ти днів. Із 26.000 в’язнів, які залишили Сахсенгаузенський концентраційний табір в „смертельнім поході”, трохи більше, як 15.000 пережили. Одначе, кожен один із 230 Свідків, які залишили табір, перейшли через те тяжке випробовування живими. Що за дивовижне визволення!

ПРОДОВЖУЮЧИ ПОХІД

5-го травня, 1945 р., я зв’язався з американським військом, і 21-го травня я прибув знову додому Гарнес, північна Франція. Я пережив „похід смерти”, мав таке саме почуття висказане Давидом у Псалмі 23:4: „Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені. Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать!”

„Похід смерти” з Сахсенгаузу оказався тільки одним розділом у подорожуванні через теперішню систему у напрямі до мети життя. У мене було багато радости ділячись із „доброю новиною” з того часу. А навіть так, як Єгова дозволив мені пережити цей жахливий похід, мої молитви є, що з моєю дружиною й трьома дітьми, я буду продовжувати йти вузькою дорогою до життя, обминаючи пастки на право й на ліво.— Мат. 7:13, 14; Іс. 30:20, 21.

[Карта на сторінці 9]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ДОРОГА ДО СМЕРТИ

Квітень 20, 21, 1945 р.

Евакуація САХСЕНГАУЗЕНУ й Гайнкел таборів

ШВЕРИН

Крівіц ліс

Крівіц

Запел ліс

Белов ліс

РАВЕНСБРЮК

Вітсток

Неурупін

Ораніенбург

САХСЕНГАУЗЕН

ГАЙНКЕЛ

БЕРЛІН