Чи ви відповідаєте, коли чуєте заклик?
РОЗПОВІВ ШІНІЧІ ТОХАРА.
НА ПОЧАТКУ свого життя я не звертався до Бога, а також не шукав його керівництва. Мої дідусь та бабуся іммігрували з Японії на Гавайські острови, і тому мої батьки були буддистами. Але вони не були надто активними у своїй вірі, отже, виростаючи, я не думав про Бога.
Потім я вивчав еволюцію і зробив висновок, що віра в Бога є безглуздям. Проте моя офіційна освіта удосконалювалася, уроки науки впроваджували мене у світ астрономії, фізики та біології. Вночі я вдивлявся в зоряне небо і цікавився тим, яким чином з’явилися всі зірки. Слабкий внутрішній голос почав запитувати мене: «А може, існує Бог, який контролює все це?» У мене виникло відчуття, що повинен бути Хтось невидимий. Серце почало ставити запитання: «Хто є тим Богом?»
Після закінчення середньої школи я відчув, що моя свобода обмежена роботою, бо працював механіком на пивоварному заводі і не мав часу роздумувати про Бога. Незабаром я зустрів Масако, яка 1937 року стала моєю дружиною, і у нас народилося троє дітей. Яким же вірним супутником та дбайливою матір’ю виявилася Масако!
Через те що я тепер мав сім’ю, то почав серйозно думати про наше майбутнє. Знову я почав виходити з дому та вдивлятися в зоряне небо. Я був переконаний, що там повинен бути Бог. Я не знав, ким був цей Бог, але чомусь почав до нього звертатися. Я постійно благав: «Якщо ти десь там є, прошу, допоможи моїй сім’ї знайти щастя».
Мої благання кінець кінцем вислухані
Ми мешкали разом з моїми батьками після того, як одружилися, але від 1941 року ми розпочали самостійне життя в Хіло, на Гавайських островах. Як тільки ми влаштувалися у своєму новому домі, 7 грудня 1941 року японці атакували Перл-Харбор. Це був час напруженості, і кожен турбувався про майбутнє.
Через місяць після нападу на Перл-Харбор, коли я мив автомобіль, до мене підійшов чоловік та запропонував книжку під заголовком «Діти». Він представився Ральфом Ґарут і сказав, що є Свідком Єгови. Я не розумів того, що він мені говорив, але, оскільки мене цікавив Бог, я прийняв цю книжку. Наступного тижня Ральф повернувся і запропонував мені домашнє біблійне вивчення. Хоч я вже чув про Біблію, то фактично тоді перший раз побачив її. Я погодився на біблійне вивчення, і моя дружина зі своєю молодшою сестрою також приєдналися до нас.
Істина про те, що Біблія є Божим Словом, справила на мене велике враження (2 Тимофія 3:16, 17). Те, що Єгова має намір, було ще більш захоплюючим. Він був Творцем, якого я шукав! (Ісаї 45:18). Нас захопило знання того, що первісний втрачений Рай буде відновлений власне тут, на землі, і ми маємо нагоду бути в ньому (Об’явлення 21:1-4). Це була відповідь на моє звернення до Бога!
Про ці новознайдені істини ми говорили зі всіма та з кожним. Мої батьки думали, що ми збожеволіли, але це не знеохотило нас. Через три місяці наполегливого біблійного вивчення, 19 квітня 1942 року, ми з дружиною охрестилися на символ свого присвячення нашому Богові Єгові. Молодша сестра Масако, Йоші, та її чоловік Джеррі, який пізніше приєднався до нашого біблійного вивчення, охрестилися разом з нами. У нас було лише обмежене знання Святого Письма, але цього було достатньо, щоб розбудити в нас бажання служити Єгові.
Оскільки все ще шаленіла друга світова війна, я припускав, що кінець цієї системи вже дуже близько, і ми з дружиною відчували потребу попереджати людей про це. Сім’я Ґарут у цьому відношенні була прикладом для нас. Як Ральф, так і його дружина служили піонерами, повночасними проповідниками Свідків Єгови. Я порівняв нашу ситуацію із ситуацією Ральфової сім’ї. У нього була дружина та четверо дітей. У мене ж була дружина і лише троє дітей. Якщо він міг справлятися з цим, я також зможу виконувати це. Тому через місяць після хрещення ми подали заяву на піонерське служіння.
Ще до того, як мене зарахували в піонери, я позбувся всіх непотрібних речей, у тому числі своєї гавайської гітари, саксофона та скрипки. Хоч я був великим ентузіастом музики, все ж таки позбувся всього того, за винятком своєї маленької гармоніки. Крім того, моя робота на пивоварному заводі вже не здавалася мені привабливою (Филип’ян 3:8). Я сконструював причіп та чекав, коли Єгова відповість на мої прохання користуватися мною. Я не чекав довго. З 1 червня 1942 року нас зарахували в піонери. Ми негайно почали служити Єгові повночасно і ніколи не жалкували, що прийняли таке рішення.
Піонерська праця на Гавайських островах
Наша сім’я разом із сім’єю Ґарут опрацьовували Гавайські острови, Великий острів, включаючи Кауої, що є відомим районом виробництва кави, та Кона. Тоді ми працювали за допомогою фонографа. Він був досить важким, але ми тоді ще були молодими та сильними. Отже, із фонографом в одній руці та сумкою з книжками в іншій ми пробиралися на поля, плантації кави та в інші місця до людей, які бажали слухати, всіма можливими стежками. Після опрацювання цілого острова нас призначили в Кохала, що на Великому острові. Кохала є невеличкою плантацією цукрової тростини, де мешкають білі, філіппінці, китайці, гавайці, японці та португальці. Кожна група має свої звичаї, поняття, смаки та релігію.
З того часу як я почав піонерську працю, вже ніколи не влаштовувався на світську роботу. Деякий час ми жили на мої заощадження, а коли зростала потреба, я ходив з остенем на рибу. На диво, я завжди щось приносив додому. Ми збирали дикі овочі і зелень, які росли при дорозі, і вони прикрашали нашу вечерю. Я змайстрував з оцинкованої жерсті піч, і Масако навчилася пекти хліб. Це був найкращий хліб в моєму житті.
Коли ми приїхали на християнський конгрес 1943 року до Гонолулу, Дональд Хаслет, який був тоді наглядачем філіалу на Гавайських островах, запросив нас переїхати туди і жити в невеличкій кімнаті над гаражем Товариства Вартової Башти. Мене призначили керуючим будинком, і я п’ять років був піонером у цій місцевості.
Неочікуваний заклик
У 1943 році ми почули, що Товариство заснувало школу, де навчаються місіонери для закордонного служіння. Як же нам хотілося там навчатися! Оскільки сімей з дітьми не запрошували, ми й не думали більше про неї. Проте 1947 року брат Хаслет повідомив нас, що Товариство бажає знати про гавайців, які хочуть розпочати закордонне служіння в Японії. Він запитав, що ми думаємо відносно цього, я відповів, як Ісая: «Пошли мене!» (Ісаї 6:8, Хоменко). Таке саме ставлення було в моєї дружини. Ми охоче відгукнулися на заклик Єгови.
Отже, нас запросили до біблійної школи Товариства Вартової Башти Ґілеад, щоб навчатися на місіонерів. Запрошення також включало наших трьох дітей. Інших п’ятьох братів: Дональда та Мабель Хаслет, Джеррі та Йоші Тома й Ельзі Таніґава — запросили також, отже, ми добиралися до Нью-Йорка взимку 1948 року.
Ми переїжджали континент на автобусі. Після трьох днів подорожі автобусом всі були дуже стомлені, і брат Хаслет запропонував зробити перерву та переночувати в готелі. Коли ми вийшли з автобуса, до нас підбіг якийсь чоловік і заверещав: «Япошки! Я побіг додому за гвинтівкою, щоб постріляти їх!»
«Вони не японці,— сказав брат Хаслет.— Вони гавайці. Чи ви не можете розрізнити?» Нас врятувало це дотепне зауваження.
Чи ми справді будемо в 11-му класі школи Ґілеад? Це здавалося чудовим сном. Проте це незабаром стало дійсністю. Тодішній президент Товариства Вартової Башти, Натан Норр, вибрав у наш клас 25 студентів, щоб навчати їх для місіонерського служіння в Японії. Через те що я був японського походження і трохи-таки володів японською, мені дали завдання навчати мови цю групу студентів. Оскільки я не був знавцем мови, це завдання мені давалося не легко, але усі ми таки досягли успіху!
У той час нашому синові Лої було десять, а нашим дочкам Тельмі та Саллі було вісім і шість років. Де знаходились вони, коли ми були в школі? Вони також були в школі! Вранці їх забирав автобус і привозив додому пополудні. Коли вони приїжджали зі школи додому, Лої працював з братами на фермі Товариства, а Тельма та Саллі працювали в пральні при складанні хусточок.
Підготовка розуму до невідомого
Коли 1 серпня 1948 року ми закінчили школу Ґілеад, всі палко бажали прибути на місця свого призначення. Брат Хаслет виїхав першим, щоб знайти житло для місіонерів. Зрештою у Токіо він знайшов двоповерховий будинок, і 20 серпня 1949 року наша сім’я переїхала у свій майбутній дім.
Перед прибуттям до Японії я часто думав про цю східну країну. Я роздумував про відданість японського народу своїм людським повелителям та імператору. Багато японців віддали своє життя за цих людських правителів. У другій світовій війні пілоти-камікадзе вмирали за імператора, спрямовуючи свої літаки на труби ворожих військових кораблів. Мені згадується думка: якщо японські люди настільки вірні людським повелителям, що б вони робили, коли б знайшли правдивого Господа Єгову?
Коли ми прибули до Японії, там на цілу країну було лише сім місіонерів та група вісників. Усі ми почали працювати, і я докладав усіх зусиль, щоб покращити своє знання мови, та розпочав біблійні вивчення з багатьма тими, котрі зверталися у своїх серцях до Бога. Певна кількість тих ранніх зацікавлених вірно діє до сьогоднішнього дня.
Місіонерське служіння з нашими дітьми
Як ми могли виконувати місіонерське служіння, доглядаючи трьох маленьких дітей? Цим всім керував Єгова. Ми отримали від Товариства невелику компенсацію, і Масако пошила одяг для дітей. Окрім цього, ми отримували деяку допомогу від моїх батьків.
Після закінчення середньої школи Лої деякий час служив у японському філіалі Товариства Вартової Башти, Біблії та Брошур. Проте через труднощі із здоров’ям він вирішив повернутися для лікування на Гавайські острови. Тепер він зі своєю дружиною вірно служать Єгові в Каліфорнії. Його подружжя принесло нам чотирьох вірних Богові внучат. Тепер усі вони охрещені, і один з них зі своєю дружиною служать у Бетелі в Брукліні, світовому центрі Свідків Єгови.
Моїм дочкам, Тельмі та Саллі, було дано місіонерський статус тоді, коли вони виросли. Тепер Тельма служить місіонеркою в місті Тояма. Саллі одружилася з братом Роном Тростом, який є місіонером, і вони прослужили місіонерами в роз’їзній праці в Японії вже понад 25 років.
Від півночі на південь
Після двох років перебування в Токіо нас направили на два роки в Осаку. Наше наступне призначення привело нас на північ до Сендай, де ми служили близько шести років. Ці роки в Сендай зумовили наші призначення до самого північного острова Японії, Хоккайдо. На Хоккайдо наші дочки отримали місіонерський статус. Там ми також призвичаїлися до того, що температура часто спадала нижче нуля. Це була значна зміна в порівнянні з тропічними Гавайськими островами!
Одного дня я отримав новий заклик у вигляді листа від Товариства. У ньому мені було запропоновано відкрити відділ філіалу на острові Окінава, який все ще був під контролем США. Переїзд з холодного північного району Японії до місця, яке тепер є самою південною префектурою Японії, становило велику трудність. Що мені робити? Я прибув на острів Окінава зі своєю вірною дружиною у листопаді 1965 року, почуваючи себе невідповідним для виконання цього завдання. Чи життя на Окінаві буде таким, як життя в Японії? Що сказати про культуру? Чи люди відгукнуться на звістку спасіння від Єгови?
Коли ми прибули, на Окінаві було менш як 200 вісників. Тепер там вже понад 2000. Тоді я був частково районним наглядачем, а також частково наглядачем філіалу. Подорожі допомогли мені встановити тісні зв’язки з братами на островах, і те, що я служив для них, вважаю за привілей.
Звільнені від труднощів?
Наша місіонерська діяльність ні в якому разі не була безтурботною. У Сполучених Штатах 1968 року під час відпустки захворіла Масако, і її оперували. З її кишечника усунули пухлину, і потім вона надзвичайно швидко видужала. Ми не мали медичного страхування і тому турбувалися, що, напевно, не зможемо повернутися на місце нашого призначення. Проте, на наше здивування, про все подбали наші брати по вірі.
Щодо мене, то тепер в мене є труднощі, які звичайно бувають у діабетиків. Мій зір дуже погіршився, хоч я не сліпий. Але завдяки сердечній доброзичливості Єгови я можу регулярно харчуватися з духовного столу, прослуховуючи «Вартову Башту» та «Пробудись!» на касетах. Також брати і сестри по вірі допомагають, читаючи мені різний матеріал.
Як я зміг з таким поганим зором продовжувати виголошувати промови? Спочатку я записував свої промови на плівку і, вмикаючи їх через звукопідсилюючу систему, жестикулював. Проте я покращив це завдяки пораді дочки. Тепер я записую свої промови за допомогою маленького диктофона і виголошую їх, слухаючи через навушники свою записану промову.
Коли б ми не зустрічалися із справжніми труднощами, ми ніколи не припиняли звертатися до Єгови. Благословення, які зрештою приходили від нього, розв’язували труднощі й завжди здавалися більшими від них. Існує єдиний спосіб для виявлення нашої вдячності — продовжувати служити йому.
Після 23 років служіння на Окінаві нас знову призначили в ту саму географічну точку, де ми служили, коли перший раз ступили на японську землю. Головне бюро Товариства та найбільший дім місіонерів тепер знаходяться на тому самому місці, де брат Хаслет багато років тому купив двоповерховий будинок в Токіо.
Окрім мене та Масако тепер служать Єгові місіонерами в Японії 11 наших родичів. Усі вважають великим привілеєм те, що вони могли спостерігати зростання, яке Єгова приніс на землю, де переважає буддійська та синтоїстська культура. Праця в Японії починалась з малого, але сила Єгови викувала «народ» з понад 167 000 вісників доброї новини (Ісаї 60:22).
Коли я звертався до Бога, він відповідав мені. Коли він запросив мене, я відповів. Ми з дружиною вважаємо, що зробили лише те, що повинні були зробити. А що можна сказати про вас? Коли ваш Творець кличе, чи ви відповідаєте?
[Ілюстрація на сторінці 28]
Сім’я Тохара з декотрими із своєї піонерської групи на Гавайських островах 1942 року.
[Ілюстрація на сторінці 29]
Діти сім’ї Тохара 1948 року в Ґілеаді.
[Ілюстрація на сторінці 31]
Шінічі та Масако Тохара провели 43 роки в місіонерській праці, радіючи з того, що відповіли на заклик.