Чи несправедливість неминуча?

«Не зважаючи ні на що, я все одно думаю, що в людей таки є добре серце. Я просто не можу будувати своєї надії на замішанні, злиднях і смерті» (Ане Френк).

АНЕ ФРЕНК, п’ятнадцятирічна єврейська дівчинка, написала ці гіркі слова у своєму щоденнику незадовго до смерті. Понад два роки її сім’ю переховували в Амстердамі на горищі одного з домів. Усі її надії на ліпший світ розбились, коли донощик видав нацистам їхнє місцеперебування. А через рік, 1945 року, Ане померла від тифу в концтаборі Берген-Бельзен. Шість мільйонів інших євреїв спізнали подібної долі.

Диявольський план Гітлера винищити цілий народ — це, можливо, найжахливіший приклад расової несправедливості в нашому сторіччі, але він не єдиний. У Руанді 1994 року було вирізано півмільйона тутсі, і це лише тому, що вони належали до «не тої» етнічної групи. А під час Першої світової війни в етнічних чистках було знищено приблизно мільйон вірменів.

Жорстоке обличчя несправедливості

Геноцид — це не єдиний вираз несправедливості. Соціальна несправедливість прирікає приблизно п’яту частину людства на довічну гнітючу бідність. Гірше того, організація прав людини «Міжнародна боротьба проти рабства» підрахувала, що понад 200 000 000 осіб тепер поневолені. Сьогодні у світі напевно є більше рабів, ніж у будь-який інший період історії. Хоча їх не розпродують з аукціону, але їхні умови праці нерідко гірші, ніж умови більшості рабів у минулому.

Юридична несправедливість позбавляє мільйони людей їхніх основних прав. «По суті, щодня десь у світі порушуються права людини,— говориться у повідомленні організації «Міжнародна амністія» за 1996 рік.— Найбільш уразливими є бідні й нужденні, особливо жінки, діти, люди похилого віку й біженці». У цьому повідомленні зауважується: «Структури державного апарату декотрих країн є на грані розпаду, і немає законної влади для захисту слабих від сильних».

У понад ста країнах протягом 1996 року було затримано й піддано тортурам сотні тисяч осіб. А в останні роки зникли безвісти сотні тисяч, яких, очевидно, викрали або служби безпеки, або терористичні групи. Багато з них вважаються мертвими.

Звичайно, війни самі собою є несправедливістю, і вона чимраз зростає. У сучасній війні мішенню стає цивільне населення, включаючи жінок і дітей. І це не лише через безладне бомбардування міст. У хід воєнних операцій входить ґвалтування жінок і дівчаток, а багато повстанських угруповань викрадають силою дітей, щоб вишколювати їх на убивць. Згадуючи про цю тенденцію, Організація Об’єднаних Націй у звіті «Вплив збройних конфліктів на дітей» повідомляє: «Світ дедалі глибше втягується в спустошливий моральний вакуум».

Поза всяким сумнівом, цей моральний вакуум є створений світом, який просочений несправедливістю,— чи то расовою, соціальною, правничою чи воєнною. Звичайно, у цьому немає нічого нового. Понад дві з половиною тисячі років тому один єврейський пророк гірко скаржився: «Закон припиняється, і не виходить до чину назавсіди право, бо несправедливий вигублює праведного, тому правосуддя виходить покривленим» (Авакума 1:4). Хоча несправедливість була завжди поширеною, у XX сторіччі вона сягнула небувалих масштабів.

Чи вам усе одно, що існує несправедливість?

Вам не все одно, коли ви особисто страждаєте через несправедливість. Вам не може бути все одно, бо несправедливість позбавляє більшість людей їхнього права на щастя. Вам також не може бути все одно, бо несправедливість часто розпалює криваві конфлікти, які у свою чергу підтримують полум’я несправедливості.

Мир і щастя тісно пов’язані зі справедливістю, а несправедливість розбиває надію і придушує оптимізм. Ане Френк з болем у серці зрозуміла, що люди не можуть будувати своєї надії на замішанні, злиднях та смерті. Подібно як вона, всі ми прагнемо чогось ліпшого.

Це бажання спонукує щирих осіб докладати зусиль, щоб встановити для людського суспільства бодай відносну справедливість. Для цього Загальна декларація прав людини, прийнята 1948 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, проголосила: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства».

Це справді благородні слова, але людству все ще далеко до досягнення цієї омріяної мети — справедливого суспільства, в якому всі мають однакові права й кожен по-братньому ставиться до свого ближнього. Досягнення цієї мети, як вказується в преамбулі Декларації ООН, має послужити «основою свободи, справедливості та загального миру».

Чи несправедливість настільки проникла в структуру людського суспільства, що її ніколи не викоренити? А може все-таки буде закладено міцну основу свободи, справедливості та миру? Якщо так, хто може закласти її та вжити заходів, аби це пішло всім на благо?

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 3]

UPI/Corbis-Bettmann