Життєпис

Єгова винагороджує тих, хто приймає його запрошення

РОЗПОВІЛА МАРІЯ ДУ СЕУ ЗАНАРДІ

«Єгова знає, що робить. Якщо він послав тобі запрошення, покірно прийми його». Ці батькові слова, сказані приблизно 45 років тому, допомогли мені прийняти перше запрошення від організації Єгови — розпочати повночасне служіння. Сьогодні я й надалі вдячна батькові за цю пораду, оскільки, відгукнувшись на такі запрошення, була щедро винагороджена.

У 1928 РОЦІ мій батько передплатив журнал «Вартова башта» і став цікавитись Біблією. Оскільки батько жив у центральній частині Португалії, то підтримував зв’язок з Божим збором лише через публікації, котрі отримував поштою, і через Біблію, що належала його батькам. У 1949 році, коли мені було 13, наша сім’я іммігрувала до Бразилії, батьківщини моєї матері, і поселилася у передмісті Ріо-де-Жанейро.

Наші нові сусіди запросили нас відвідати їхню церкву, і ми туди сходили кілька разів. Тато любив розпитувати їх про пекельний вогонь, душу і майбутнє землі, але вони нічого не могли відповісти. «Нам залишається просто почекати на справжніх Дослідників Біблії»,— говорив зазвичай тато.

Якось до нас зайшов сліпий чоловік і запропонував журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Батько поставив йому ті ж запитання, і той на основі Біблії дав чіткі відповіді. Наступного тижня нас відвідала жінка, яка теж була Свідком Єгови. Відповівши на кілька запитань, вона попросила вибачення і сказала, що мусить іти в «поле». Батько не зрозумів, що вона робитиме в полі, і тоді ця жінка прочитала йому слова з Матвія 13:38: «Поле — це світ». Тато спитав: «А можна й мені піти?» «Звичайно»,— відповіла вона. Ми не могли стриматися від радості, бо знову знайшли біблійну правду! На наступному конгресі батько охрестився, а в листопаді 1955 року, невдовзі після тата, охрестилась і я.

Приймаю перше запрошення

Через півтора року після хрещення я отримала з філіалу Свідків Єгови в Ріо-де-Жанейро великий коричневий конверт із запрошенням розпочати повночасне проповідницьке служіння. Мама була тоді дуже хворою, тому я звернулася за порадою до батька. «Єгова знає, що робить,— рішуче відповів тато.— Якщо він послав тобі запрошення, покірно прийми його». Після цього заохочення я заповнила анкету і 1 липня 1957 року розпочала повночасне служіння. Моїм першим призначенням було містечко Трес-Ріос (штат Ріо-де-Жанейро).

На початку мешканці Трес-Ріоса неохоче слухали нашу звістку, оскільки ми не користувалися католицьким перекладом Біблії. Але, розпочавши біблійне вивчення з Жералду Рамаю, який був католиком, ми отримали допомогу. Завдяки йому мені вдалося дістати Біблію з автографом місцевого священика. З того часу, як тільки в когось з’являлись якісь заперечення, я показувала їм автограф священика і в людей запитання зникали. Згодом Жералду охрестився.

Моє серце сповнювала радість, коли у 1959 році в самому центрі Трес-Ріоса відбувся районний конгрес. Начальник поліції, який на той час вивчав Біблію, навіть подбав, аби по всьому місті «рекламували» програму конгресу. Після трьох років у Трес-Ріосі мене призначили в Іту, що приблизно за 110 кілометрів на захід від міста Сан-Паулу.

Червона, синя і жовта книжки

Після недовгих пошуків нам з моєю партнеркою у піонерському служінні вдалося знайти помешкання у центрі міста в однієї добросердечної вдови, на ім’я Марія. Вона ставилася до нас як до власних доньок. Однак незабаром її відвідав єпископ римсько-католицької церкви міста Іту і сказав вигнати нас. Та все ж Марія була непохитною: «Коли помер мій чоловік, ви й пальцем не кивнули, аби потішити мене. А Свідки Єгови допомогли мені, хоч я не належу до їхньої релігії».

У той же час одна жінка повідомила нам, що католицькі священики міста Іту заборонили своїм парафіянам брати «червону книжку про Диявола». Йшлося про біблійну публікацію «Нехай Бог Буде Правдивий», яку ми пропонували людям того тижня. Оскільки червона книжка була «під забороною» священиків, ми підготували вступ, щоб пропонувати синю книжку («Небо нове й нова земля»). Згодом, коли клір довідався про це, ми стали пропонувати «жовту книжку» («Що реліґія зробила для людства?») і так далі. Як добре, що у нас були книжки з обкладинками різних кольорів!

Прослуживши рік в Іту, я отримала телеграму, в якій мене запрошували тимчасово попрацювати в Бетелі, філіалі Свідків Єгови у Ріо-де-Жанейро, аби допомогти у підготовці національного конгресу. Я з радістю погодилася.

Подальші привілеї та випробування

У Бетелі не бракувало роботи, і я з радістю допомагала, наскільки могла. Обговорення щоденного вірша, яке проходило кожного ранку, а також родинне вивчення «Вартової башти» щопонеділка увечері надзвичайно збагатили мене! Також мене глибоко зворушували щиросердні молитви Отто Естельмана та інших досвідчених членів родини Бетелю.

Після національного конгресу я пакувала валізки, щоб їхати в Іту, але, на моє здивування, служитель філіалу Ґрант Міллер вручив мені листа, в якому мене запросили стати постійним членом родини Бетелю. Я жила в кімнаті з сестрою Гоза Язеджан, яка й далі служить у бразильському Бетелі. Тоді родина Бетелю була маленькою — лише 28 осіб, і всі були близькими друзями.

У 1964 році до Бетелю на навчання приїхав Жуау Занарді, молодий повночасний служитель. На той час його призначили слугою району, або роз’їзним наглядачем, у місцевості, що неподалік. Коли він приїжджав до Бетелю здавати звіти, ми час від часу зустрічалися. Служитель філіалу дозволив Жуау відвідувати родинне вивчення увечері щопонеділка, тому ми могли бачитися частіше. У серпні 1965 року ми одружилися. Я з радістю прийняла запрошення приєднатися до свого чоловіка у районному служінні.

Тими днями роз’їзна праця в бразильській глибинці була досить ризикованою. Ніколи не забуду відвідин групи вісників у містечку Араня (штат Мінас-Жерайс). Ми мали їхати потягом, а решта шляху йти пішки з валізками, друкарською машинкою, діапроектором, портфелями та літературою. Як же приємно було бачити Лурівала Шантала, літнього брата, котрий завжди чекав на вокзалі, аби допомогти нам з багажем.

Зібрання у містечку Араня проходили в орендованому будинку. Ми спали в маленькій кімнатці у задній частині будинку. В одному кутку кімнати була пічка, котру топили дровами. Ми готували на ній їжу та гріли воду, яку брати приносили у відрах. Ямка посередині бамбукової плантації, що була неподалік дому, служила туалетом. Вночі ми залишали горіти газову лампу, аби дим відганяв клопів — комах, що переносять хворобу Шагаса. Вранці наші ніздрі завжди були чорні від диму. Справді, було цікаво!

Виконуючи своє призначення у штаті Парана, ми знову отримали з філіалу великий коричневий конверт. Ще одне запрошення від організації Єгови — на цей раз служити в Португалії! У листі нам радили взяти до уваги принцип, записаний в Луки 14:28, і заздалегідь усе добре зважити, оскільки наша християнська діяльність була тоді під забороною у тій території і уряд Португалії уже заарештував багатьох братів.

Чи їхати нам у край, де ми зіткнемося з такими переслідуваннями? «Якщо наші португальські брати можуть жити там і вірно служити Єгові, чому не зможемо ми?» — сказав Жуау. Пригадавши батькові слова заохочення, я погодилася: «Якщо Єгова послав нам запрошення, ми повинні прийняти це запрошення і довіряти йому». Згодом ми вже були у Бетелі в Сан-Паулу, де отримали подальші інструкції і приготували документи до подорожі.

Жуау Марія і Марія Жуау

Наш човен «Еуженью К.» вирушив з порту Сантус (штат Сан-Паулу) 6 вересня 1969 року. Ми прибули в Португалію після дев’ятиденної подорожі. Спочатку протягом кількох місяців ми працювали разом з досвідченими братами на вузьких вуличках Алфами і Муріріа, старих кварталів Лісабона. Вони навчили нас бути спостережливими, аби не потрапити в руки поліції.

Зібрання збору проходили у домах Свідків. Коли ми помічали, що сусіди щось запідозрювали, то відразу змінювали місце проведення зібрань, аби поліція не зробила наліт на будинок і не арештувала братів. «Пікніки» (так ми називали наші конгреси) проходили у Парку Монсанто, що в околицях Лісабона, і в лісистій прибережній території Коста де Капаріке. До такої оказії вдягалися хто як хотів, а група пильних обслуговуючих стояла у стратегічних місцях на варті. Коли наближався хтось підозрілий, у нас був час влаштувати гру чи пікнік або заспівати якусь народну пісню.

Аби поліції було важко викрити нас, ми намагалися не вживати справжніх прізвищ. Брати знали нас як Жуау Марія та Марія Жуау. Наші імена не згадувались ні в листах, ні в жодних записах. Замість цього нам «призначили» номери. Я свідомо постановила не запам’ятовувати адрес братів. Отже, у випадку мого арешту зрадити їх було б неможливо.

Незважаючи на перешкоди, ми з Жуау були сповнені рішучості використовувати кожну нагоду, щоб свідчити, оскільки знали, що в будь-яку хвилину можемо втратити свободу. Ми навчилися покладатися на нашого небесного Батька Єгову. Він як наш Захисник послуговувався своїми ангелами в такий спосіб, що ми справді відчували, наче ‘бачимо Невидимого’ (Євреїв 11:27).

Якось, проповідуючи від дому до дому у Порто, ми зустріли чоловіка, який наполегливо запрошував нас зайти. Сестра, з якою ми співпрацювали, не вагаючись прийняла запрошення, і мені нічого не залишалося, як тільки йти за нею. Я жахнулася, коли побачила в передпокої фотографію чоловіка у військовій формі. Що ж робити? Господар запропонував нам сісти і запитав мене: «Якби вашого сина призвали до війська, чи ви дозволили б йому служити?» Це було досить делікатне питання. Помолившись про себе, я спокійно відповіла: «Я не маю дітей і впевнена, що коли б я поставила вам таке гіпотетичне питання, ви відповіли б так само». Він замовк, а я продовжувала: «Але якби ви спитали мене, як почувається людина, котра втратила брата або батька, я можу відповісти, бо мої брат і батько справді померли». Коли я говорила це, мені на очі навернулися сльози, і я помітила, що він теж ледь не плакав. Цей чоловік сказав, що недавно померла його дружина. Він уважно слухав, коли я розповідала про надію на воскресіння. Тоді ми ввічливо попрощалися й спокійно пішли, залишивши цю справу в руках Єгови.

Попри заборону щирим людям надавалася допомога в пізнанні правди. Саме в Порто мій чоловік розпочав біблійне вивчення з Орасіу, бізнесменом, котрий швидко робив поступ. Згодом його син Еміліо, чудовий лікар, також твердо став по стороні Єгови й охрестився. Справді, ніщо не в стані зупинити святий дух Єгови.

«Ніколи невідомо, що́ Єгова може дозволити»

У 1973 році нас з Жуау запросили на міжнародний конгрес «Божественна перемога», що проходив у Брюсселі (Бельгія). Там були присутні тисячі іспанських та бельгійських братів, а також делегати з Мозамбіку, Анголи, Кабо-Верде, Мадейри та Азорських островів. У кінцевій промові брат Норр із всесвітнього центру в Нью-Йорку закликав: «Продовжуйте вірно служити Єгові. Ніколи невідомо, що Єгова може дозволити. Хто знає, можливо, наступний міжнародний конгрес ви відвідаєте у Португалії!»

Наступного року проповідницька праця в Португалії була легалізована. Як і сказав брат Норр, 1978 року відбувся перший міжнародний конгрес у Лісабоні. Який же це був привілей іти по вулицях Лісабона з плакатами, журналами і запрошеннями на публічну промову! Мрія збулася!

Ми дуже полюбили португальських братів, багато з яких через дотримання християнського нейтралітету знесли ув’язнення і побої. Жуау та я бажали продовжувати служіння в Португалії. Однак усе склалося інакше. У 1982 році у Жуау почалися серйозні проблеми з серцем, і у філіалі нам порадили повернутися в Бразилію.

Час випробувань

Брати з філіалу в Бразилії дуже підкріпляли нас і призначили служити у зборі «Кірірім», що в місті Таубате (штат Сан-Паулу). Здоров’я Жуау невпинно погіршувалося, і невдовзі він вже був не в стані вийти з дому. Зацікавлені особи приходили до нас на біблійні вивчення, також у нас щодня проходили зустрічі для проповідницького служіння й щотижневе книговивчення. Ці заходи допомагали нам підтримувати духовність.

Жуау аж до самої смерті робив у служінні Єгові все можливе. Він помер 1 жовтня 1985 року. Сум огортав моє серце, і до певної міри я відчувала депресію, та все ж була сповнена рішучості і далі залишатися у своєму призначенні. Ще одна прикрість сталася у квітні 1986 року, коли злодії вдерлися у мій дім і викрали майже все. Уперше в житті я відчула самотність і страх. Одна подружня пара запросила мене пожити деякий час з ними, за що я дуже їм вдячна.

Смерть Жуау і пограбування також позначилися на моєму служінні Єгові. Я вже не почувалася впевненою під час служіння. Коли я написала у філіал про свої труднощі, то отримала запрошення провести певний час у Бетелі, щоб відновити емоційну рівновагу. Як же перебування там зміцнило мене!

Як тільки моє самопочуття трошки поліпшилось, я прийняла призначення служити в містечку Іпуа (штат Сан-Паулу). Завдяки проповідницькій праці я була зайнята, але бували й періоди знеохочення. Тоді я телефонувала братам зі збору «Кірірім» і на кілька днів до мене приїжджала якась сім’я. Такі візити по-справжньому підбадьорювали мене! За перший рік перебування в Іпуа мене відвідало 38 братів і сестер. Для цього їм доводилось долати великі відстані.

У 1992 році, через шість років після смерті Жуау, я отримала ще одне запрошення від організації Єгови: цього разу переїхати до міста Франка (штат Сан-Паулу), де я і тепер служу повночасно. Територія тут надзвичайно продуктивна. У 1994 році я розпочала біблійне вивчення з мером міста. Тоді він проводив кампанію, аби бути обраним до національного конгресу Бразилії. Незважаючи на його щільний графік, ми проводили вивчення щопонеділка пополудні. Аби нам не перешкоджали, він відключав телефон. Я з надзвичайною радістю спостерігала, як цей чоловік поступово відходив від політики і яких змін зазнав його шлюб завдяки правді! А в 1998 році він разом з дружиною охрестився.

Озираючись назад, можу сказати, що моє життя як повночасного служителя сповнене благословень і привілеїв. Я приймала запрошення Єгови, які отримувала через його організацію, і він дійсно щедро винагородив мене. Незалежно від того, які ще запрошення я отримаю в майбутньому, і далі маю таке ж палке бажання приймати їх.

[Ілюстрації на сторінці 25]

Я у 1957 році, коли розпочала повночасне служіння, і тепер.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З родиною Бетелю в Бразилії у 1963 році.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Наше весілля у серпні 1965 року.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Конгрес у Португалії, що проходив у часи заборони.

[Ілюстрація на сторінці 28]

Свідчення на вулиці Лісабона під час міжнародного конгресу «Переможна віра» (1978 рік).