Життєпис

Справи Царства на першому місці — життя щасливе й успішне

РОЗПОВІЛА ДЖЕСА СУНАЛ

Після сніданку ми почули по радіо оголошення: «Свідки Єгови — нелегальна організація, і їхню діяльність заборонено».

ЦЕ БУВ 1950 рік, і ми, чотири дівчини, яким було по 20, служили в той час місіонерами Свідків Єгови у Домініканській Республіці. Ми прибули туди рік тому.

Місіонерське служіння не завжди було ціллю мого життя. Правда, у дитинстві я ходила до церкви. Хоча мій батько ще під час Першої світової війни перестав її відвідувати. У 1933 році під час обряду мого прилучення до єпископальної церкви єпископ прочитав лише один вірш з Біблії, а тоді почав говорити про політику. Мама настільки розстроїлась, що після того вже ніколи не ходила до церкви.

Наш спосіб життя змінився

Моїх батьків звали Вільям Карл і Мері Адамс. У них народилось п’ятеро дітей — троє хлопчиків, цебто Дон, Джоуел і Карл, та двоє дівчаток, наймолодша Джой і я, найстарша дитина у сім’ї. Одного дня, коли мені було років тринадцять, я повернулася зі школи і побачила, як мама читала видану Свідками Єгови брошурку під назвою «Царство. Надія Світа». «Тут правда»,— сказала вона.

Усе, чого мама навчалася з Біблії, вона розповідала нам. Словами і вчинками вона допомогла нам чітко зрозуміти важливість Ісусової поради: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його» (Матвія 6:33).

Я не завжди хотіла слухати її. Якось я сказала: «Мамусю, якщо ти не перестанеш мені проповідувати, я більше не буду витирати тобі посуд». Але вона продовжувала ненав’язливо розмовляти з нами. Мама регулярно брала усіх нас на біблійне вивчення, що проводилося у Клари Раян, яка жила неподалік від нашого дому в місті Елмгурст (штат Іллінойс, США).

Клара давала уроки гри на фортепіано. Коли її учні виступали на щорічних показових концертах, вона використовувала цю нагоду, щоб говорити про Боже Царство та надію на воскресіння. Я дуже любила музику, з семи років грала на скрипці, отож стала прислухатися до того, що говорила Клара.

Невдовзі усі ми, діти, почали разом з мамою ходити на зібрання, які проходили в західній частині Чикаго. Хоча ми довго добиралися туди автобусом і трамваєм, але так з дитинства вчилися, що означає шукати найперш Царства. У 1938 році, через три роки після маминого хрещення, ми поїхали разом на конгрес Свідків Єгови в Чикаго. Це було одне з 50 міст, між якими здійснювався радіозв’язок, за допомогою якого транслювалася програма конгресу. Те, що я почула там, дуже зворушило мене.

Але я і далі обожнювала музику. Я закінчила у 1938 році середню школу, і тато подбав, аби я вчилася в Американській музичній консерваторії в Чикаго. Отож наступних два роки я вивчала музику, грала в двох оркестрах та мріяла про кар’єру на цій ниві.

Мій вчитель гри на скрипці, Герберт Батлер, переїхав з Європи до Сполучених Штатів. Я дала йому брошурку «Біженці»a з надією, що він її прочитає. Він прочитав цю брошурку і наступного тижня після уроку сказав: «Джеса, ти дуже добре граєш, і якщо ти продовжиш навчання, то зможеш отримати роботу в оркестрі на радіо або стати вчителем музики. Але,— він показав на мою брошурку,— я думаю, твоє серце тут. А чому б тобі не присвятити своє життя цьому?»

Я серйозно задумалася над його словами. І, замість продовжувати навчання в консерваторії, вирішила поїхати з мамою на конгрес Свідків Єгови в Детройт (штат Мічиган) у липні 1940 року. Там ми жили в наметах у кемпінгу. Звичайно, моя скрипка була зі мною і я грала на конгресі в оркестрі. У кемпінгу я познайомилася з багатьома піонерами (повночасними благовісниками). Всі вони були дуже щасливі. Я вирішила охреститися і подати заяву на піонерське служіння. Я молилась до Єгови, щоб він допоміг мені служити повночасно усе своє життя.

Я почала піонерувати у рідному місті. Згодом служила в Чикаго. У 1943 році переїхала до Кентуккі. Того ж літа перед самим обласним конгресом мене запросили у другий клас школи «Ґілеад», де я могла отримати підготовку до місіонерського служіння. Навчання мало розпочатися у вересні 1943 року.

Під час цього літнього конгресу я зупинилася в однієї сестри. Вона запропонувала мені одяг своєї доньки. Її донька стала військовою і попросила маму роздати всі її речі. Для мене це стало сповненням Ісусової обіцянки: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його,— а все це вам додасться» (Матвія 6:33). П’ять місяців навчання у школі «Ґілеад» пролетіли зовсім непомітно, й після випуску 31 січня 1944 року я з нетерпінням чекала, коли розпочну місіонерське служіння.

Вони теж обрали повночасне служіння

Мама стала піонером у 1942 році. Тоді мої три брати і сестра ще ходили до школи. Мама часто зустрічала їх зі школи, і вони разом йшли у служіння. Вона також навчила їх хатньої роботи. Часто мама допізна прасувала і займалася іншими справами, аби протягом дня бути у служінні.

У січні 1943 року, коли я піонерувала в Кентуккі, мій брат Дон також розпочав піонерське служіння. Це розчарувало тата, адже він сподівався, що усі його діти, як він і мама, отримають освіту. Приблизно через два роки Дона запросили продовжити повночасне служіння у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

Джоуел почав піонерувати у червні 1943 року, коли ще жив з батьками. Тоді він намагався переконати тата поїхати на конгрес, але йому це не вдалося. Однак після того як Джоуел не міг розпочати домашнє біблійне вивчення на своїй території, тато погодився на вивчення по книжці «Правда визволить вас». Він з легкістю відповідав на запитання, але завжди змушував Джоуела підтверджувати написане в книжці біблійним віршем. Завдяки цьому біблійна правда стала для Джоуела дуже близькою.

Джоуел сподівався, що призовна комісія, як і у випадку з Доном, звільнить його від служби в армії як релігійного служителя. Але коли члени комісії побачили, як молодо він виглядає, то не визнали Джоуела релігійним служителем, тому він далі вважався військовозобов’язаним. Джоуел відмовився йти до війська, отож вийшов наказ заарештувати його. Коли ФБР знайшло його, то арештувало, і три дні він провів у в’язниці округу Кук.

Аби Джоуела випустили з в’язниці, батько заклав наш дім під заставу. Те саме він зробив, щоб звільнити інших молодих Свідків, котрі опинилися у подібній ситуації. Така несправедливість розлютила батька, і він поїхав з Джоуелом до Вашингтона, щоб з’ясувати, чи можна подати апеляційну скаргу. Зрештою Джоуела визнали релігійним служителем і справу було закрито. Батько написав мені, коли я була у місіонерському призначенні: «Думаю, ми отримали цю перемогу завдяки Єгові!» Наприкінці серпня 1946 року Джоуела теж запросили служити до всесвітнього центру в Брукліні.

Карл, навчаючись у середній школі, кілька разів був допоміжним піонером під час літніх канікул. А на початку 1947 року він закінчив школу і розпочав стале піонерське служіння. Здоров’я батька тоді погіршилося, отож Карл, перш ніж поїхати піонерувати в іншу місцевість, допомагав йому з роботою. Наприкінці 1947 року Карл почав служити разом з Доном і Джоуелом у Бруклінському всесвітньому центрі як член родини Бетелю.

Джой, закінчивши середню школу, також розпочала піонерування. А в 1951 році, як і її брати, стала членом родини Бетелю. Вона працювала покоївкою та у відділі передплати. У 1955 році Джой одружилася з Роджером Морганом, братом, який теж працював у Бетелі. Десь через сім років вони вирішили завести дітей і тому пішли з Бетелю. Вони виховали двох дітей, які також служать Єгові.

Коли усі ми, діти, присвятили себе повночасному служінню, мама докладала зусиль, аби заохотити до дії і батька. І в 1952 році тато теж присвятив своє життя Єгові та охрестився. Протягом 15 років до самої смерті, навіть попри обмеження через хворобу, батько завжди знаходив спосіб поділитися з іншими правдою про Царство.

Після короткої перерви, пов’язаної з хворобою батька, мама продовжувала піонерувати аж до самої смерті. Вона ніколи не мала автомобіля і не їздила на велосипеді. Вона була низького зросту, однак дуже спритна. Усюди ходила пішки і часто проводила біблійні вивчення на віддалених територіях у селах.

У місіонерському служінні

Відразу по закінченні школи «Ґілеад» я разом з групою братів і сестер почала піонерувати на півночі Нью-Йорка. Ми служили там рік, аж поки не отримали необхідні для подорожі документи. Зрештою у 1945 році ми вирушили у своє призначення на Кубу, де поступово почали пристосовуватися до нового способу життя. Люди дуже добре відгукувалися на наше проповідування, і незабаром кожен проводив багато біблійних вивчень. Ми прослужили там кілька років, а тоді отримали призначення в Домініканську Республіку. Якось я зустріла жінку, котра попросила мене порозмовляти з її клієнткою, однією француженкою, на ім’я Сюзан Енфруа, яка хотіла, аби їй допомогли зрозуміти Біблію.

Сюзан була єврейкою, і коли Гітлер напав на Францію, чоловік вивіз її та двох дітей до іншого краю. Сюзан відразу розповідала іншим те, чого навчалася. Спершу вона порозмовляла з жінкою, котра попросила мене відвідати її, а потім з Бланш, товаришкою з Франції. Обоє згодом охрестилися.

«Що мені зробити, аби допомогти дітям?» — запитала Сюзан. Її син вивчав медицину, а донька займалася балетом та мріяла, що танцюватиме у нью-йоркському театрі «Радіо сіті мюзік-хол». Сюзан надіслала їм передплату на «Вартову башту» і «Пробудись!». У результаті її син, його дружина і її сестра-близнюк — усі стали Свідками. Чоловік Сюзан, Луї, переживав, що його дружина спілкується зі Свідками Єгови, оскільки в Домініканській Республіці наша діяльність тоді вже була заборонена. Але після того як уся їхня сім’я переїхала до Сполучених Штатів, він зрештою також став Свідком.

Служіння попри заборону

Хоча діяльність Свідків Єгови у Домініканській Республіці була заборонена, невдовзі після того, як нас призначили туди у 1949 році, ми постановили слухати більше Бога, ніж людей (Дії 5:29). Як і наказував Ісус своїм послідовникам, ми продовжували шукати найперше Божого Царства, поширюючи добру новину про нього (Матвія 24:14). Ми навчилися у проповідницькій праці бути «мудрими, як змії, і невинними, як голубки» (Матвія 10:16). Наприклад, великою допомогою для мене стала моя скрипка. Я брала її з собою на біблійні вивчення. Звичайно, мої учні не стали скрипалями, але декілька сімей є служителями Єгови!

Коли наклали заборону, четверо дівчат — Мері Аньол, Софі Сов’як, Едіт Морган і я — переїхали з місіонерського дому в Сан-Франсіско-де-Макоріс до філіалу в Санто-Домінго, столиці Домініканської Республіки. Але щомісяця я їздила у Сан-Франсіско-де-Макоріс давати уроки музики. Завдяки цьому могла перевозити у футлярі для скрипки духовну їжу християнським братам і забирати їхні звіти про служіння.

Коли братів з Сан-Франсіско-де-Макоріс за позицію християнського нейтралітету ув’язнили у Сантьяго, мене попросили доставити їм гроші і, якщо можливо, Біблії. Також сім’ї ув’язнених сподівалися, що я розповім якісь новини про їхніх рідних. Коли охоронці побачили у мене футляр зі скрипкою, вони спитали: «А це для чого?» «Аби порозважати їх»,​— відповіла я.

Серед пісень, які я грала для братів, була пісня, написана Свідком під час перебування в нацистському концентраційному таборі. Ця пісня є сьогодні у пісеннику Свідків Єгови за номером 29. Я грала її багато разів, щоб брати-в’язні навчилися її співати.

Згодом я дізналася, що багатьох Свідків перевели на ферму, яка належала Трухільйо, голові уряду. Мені сказали, що автобус проїжджає біля неї. Отож десь пополудні я зійшла з автобуса і стала розпитувати, де та ферма. Власник маленького магазину пояснив, що ферма лежить за пасмом гір. Він дав мені коня і хлопця, який супроводжував би мене, а в заставу я залишила свою скрипку.

Окрім гір, нам потрібно було перебратися через річку. Ми подолали її верхи. Там ми побачили зграю папужок, які зеленим та голубим пір’ячком виблискували на сонці. Які ж вони гарні! Я молилася: «Єгово, дякую, що ти так чудово створив їх». Зрештою о четвертій годині ми прибули на ферму. Черговий солдат був дуже привітний і дозволив мені порозмовляти з братами. Він дозволив дати їм усе, що я привезла, навіть маленьку Біблію.

Увесь шлях додому я молилася, бо було вже темно. Оскільки йшов дощ, ми прибули промоклі до нитки. Останній автобус вже від’їхав, і я попросила власника магазину зупинити для мене одну з вантажівок. Але ж хіба безпечно жінці їхати з двома чоловіками у вантажівці? Один з них запитав: «Ви знаєте Софі? Вона вчилась з моєю сестрою». Я зрозуміла, що це була відповідь Єгови на мою молитву! Ці чоловіки безпечно довезли мене до Санто-Домінго.

У 1953 році я разом з братами і сестрами з Домініканської Республіки відвідала міжнародний конгрес Свідків Єгови в Нью-Йорку на стадіоні «Янкі». Там була вся моя сім’я, у тому числі й батько. Після повідомлення про проповідницьку працю в Домініканській Республіці я та Мері Аньол, моя місіонерська партнерка, мали маленький показ, як ми проповідуємо під забороною.

Особлива радість у роз’їзній праці

Того ж літа я зустріла Рудольфа Сунала, який наступного року став моїм чоловіком. Члени його сім’ї стали Свідками в Аллегейні (штат Пенсільванія) невдовзі після Першої світової війни. Під час Другої світової війни Рудольф деякий час провів у в’язниці за християнський нейтралітет, а згодом почав служити у Бетелі в Брукліні. Після нашого одруження Рудольф отримав запрошення служити роз’їзним наглядачем. І протягом 18 років я супроводжувала його у районному служінні.

Нашим призначенням були збори у Пенсільванії, Західній Віргінії, Нью-Гемпширі, Массачусетсі та інших місцях. Ми зупинялися переважно у наших християнських братів. Знайомство з ними і спільне служіння Єгові було для нас незрівнянною радістю. Вони виявляли теплу і щиру любов та гостинність. Мій брат Джоуел одружився з моєю місіонерською партнеркою Мері Аньол, і протягом трьох років вони були у роз’їзній праці й відвідували збори у Пенсільванії та Мічигані. Потім, у 1958 році, Джоуела знову запросили до Бетелю, цього разу з дружиною Мері.

Карл сім років прослужив у Бетелі, а тоді його на кілька місяців призначили в районне служіння, аби він набув більшого досвіду. Згодом він став інструктором у школі «Ґілеад». У 1963 році він одружився з Боббі, яка до самої смерті (у жовтні 2002 року) вірно служила в Бетелі.

За всі ці довгі роки служіння в Бетелі Дон час від часу як зональний наглядач відвідував служителів філіалів та місіонерів в інших країнах. Він був на Сході, в Африці, Європі та в різних частинах Америки. Долорес, вірна дружина Дона, часто подорожує з ним.

Обставини змінюються

Після довгої хвороби помер мій батько. Але перед смертю він сказав мені, що дуже щасливий, адже усі ми вирішили служити Богу Єгові. Він також визнав, що ми отримали набагато більше благословень, ніж коли б послухали його і почали здобувати освіту. Я допомогла мамі спакувати речі і переїхати до місцевості, де мешкала моя сестра Джой. А потім ми з чоловіком отримали піонерське призначення у Новій Англії, аби бути біля матері Рудольфа, яка тоді потребувала нашої допомоги. Після того як мама Рудольфа померла, моя матінка переїхала до нас, і ми прожили разом 13 років. А 18 січня 1987 року на 93-му році життя вона закінчила своє земне призначення.

Часто, коли друзі хвалили маму за те, що вона навчила усіх своїх дітей любити Єгову і служити йому, вона скромно відповідала: «Мені лишень попалась добра земля» (Матвія 13:23). Яке ж благословення мати богобійних батьків, які були прикладом ревності й смирення!

Справи Царства і далі на першому місці

Ми продовжуємо ставити Боже Царство на перше місце у своєму житті. Також ми намагаємося застосовувати пораду Ісуса виявляти щедрість до інших (Луки 6:38; 14:12—14). А Єгова зі свого боку завжди щедро задовольняє наші потреби. Отож ми ведемо щасливе й успішне життя.

Ми з Руді й далі любимо музику. Приємно, коли до нас приходять гості, котрі теж люблять музику, і ми вечорами граємо разом на музичних інструментах. Але музика стала для мене не кар’єрою, а одним із задоволень у житті. Сьогодні ми з чоловіком втішаємося плодами піонерського служіння — людьми, котрих ми підтримували протягом років.

Незважаючи на теперішні проблеми зі здоров’ям, можу сказати, що ці більш ніж 60 років у повночасному служінні були справді щасливими й успішними роками. Кожного ранку, прокидаючись, дякую Єгові, що він відповів на мою молитву, коли я багато років тому розпочала повночасне служіння. Часто думаю: «Як мені ще шукати найперш Царства?»

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 24]

Наша сім’я у 1948 році (зліва направо): Джой, Дон, мама, Джоуел, Карл, я і тато.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Мама була добрим прикладом ревності у служінні.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Карл, Дон, Джоуел, Джой і я сьогодні (через понад 50 років).

[Ілюстрація на сторінці 27]

Я, Мері Аньол, Софі Сов’як та Едіт Морган — місіонери у Домініканській Республіці (зліва направо).

[Ілюстрація на сторінці 28]

Разом з Мері (зліва) на стадіоні «Янкі» (1953 рік).

[Ілюстрація на сторінці 29]

З чоловіком у районному служінні.