Розділ третій

Як зародилося життя?

НАША планета дуже багата на різні форми життя. Від засніжених просторів Арктики до вологих тропічних лісів Амазонії, від пустельної Сахари до заболоченого Еверґлейдсу, від темних глибин океану до сліпучих гірських вершин — скрізь вирує життя. І хоч би куди ми зазирнули, всюди на нас чекають великі дива.

Світ живого просто вражає уяву багатством видів і розмірів, а також кількістю своїх мешканців. По нашій планеті метушливо повзає й дзижчить у повітрі мільйон видів комах. А у воді навколо нас плаває понад 20 000 видів риб — деякі розмірами завбільшки з рисове зернятко, інші ж такі довгі, як вантажівка. Суходіл прикрашений принаймні 350 000 видів рослин — декотрі з них чудернацькі, але більшість — дуже гарні. Крім того, в небі над нами літає понад 9000 видів птахів. І всі ці створіння разом з людиною створюють живу картину, чарівну симфонію, яку ми називаємо Життям.

Розмаїття в природі справді неповторне, тому ще неймовірнішою здається велика єдність, яка існує між жителями Землі. Біохіміки, які скрупульозно досліджують земні створіння, кажуть, що все живе — чи то амеба, чи людина — залежить від дивовижної взаємодії — співпраці нуклеїнових кислот (ДНК і РНК) та білкових молекул. Складні процеси за участю цих сполук відбуваються майже в усіх клітинах нашого тіла, так само як і в клітинах колібрі, левів та китів. Ця однотипна взаємодія творить чудову мозаїку життя. Як виникла така гармонійна організація життя? Як же насправді зародилося життя?

Мабуть, ви погоджуєтеся з думкою, що був час, коли на Землі не існувало життя. Цей погляд підтримується як у наукових, так і в релігійних книжках. Проте ви, можливо, знаєте, що ці два джерела — наука й релігія — зовсім не однаково пояснюють походження життя на Землі.

Мільйони людей з найрізноманітнішою освітою вірять, що життя на нашій планеті — діло рук розумного Творця, першого Конструктора. З ними не погоджується багато науковців, які кажуть, що життя виникло з неживої матерії у результаті довгого ланцюга різних хімічних реакцій — просто завдяки випадку. На чиєму ж боці правда?

Не варто думати, що ця проблема аж ніяк не може вплинути на нас та наш пошук змістовнішого життя. Як уже зазначалося, одне з найосновніших питань, на які люди намагаються відповісти, звучить так: «Звідки ми, живі розумні особи, взялися?»

Більшість наукових підручників зосереджуються на пристосуванні та виживанні живих організмів, а не на важливішій справі — питанні про саме походження життя. Можливо, ви помітили, що спроби пояснити виникнення життя зводяться переважно до таких узагальнень: «Внаслідок зіткнення молекул протягом мільйонів років якось з’явилося життя». Але чи подібна відповідь може справді задовольнити? Це мало б значити, що під впливом сонячної енергії, вулканічного тепла та розрядів блискавок частина неживої матерії стала рухатися, організовуватися й зрештою ожила — без жодної сторонньої допомоги. Який грандіозний стрибок! Від неживого — до живого! Однак чи могло таке статися?

У часи середньовіччя було досить легко прийняти таку ідею через поширені тоді уявлення про самозародження — тобто, що життя могло виникнути самочинно з неживої матерії. Зрештою в XVII столітті італійський лікар Франческо Реді довів, що личинки з’являються у гнилому м’ясі лише після того, як мухи відкладуть там свої яйця. У м’ясі ж, до якого не дісталися мухи, личинки не з’являються. Ну, добре, такі порівняно великі створіння, як мухи, не могли виникнути самі по собі, але звідки беруться мікроби, яких — накривай їжу чи не накривай — завжди в ній повно? Хоча пізніші досліди виявили, що мікроби не зароджуються спонтанно, питання не було вирішене остаточно. І тоді подав свій голос Луї Пастер.

Багато хто пам’ятає роботу Пастера над вирішенням проблем, пов’язаних з ферментацією та інфекційними хворобами. Він також провів експерименти, щоб з’ясувати, чи могли крихітні форми життя виникнути самі по собі. Можливо, ви читали про його досліди. Пастер довів, що навіть мікроскопічні бактерії не з’являються у стерилізованій воді, захищеній від забруднення. У 1864 році він проголосив: «Доктрина про самозародження уже ніколи не отямиться після смертельного удару, завданого їй цим простим експериментом». Його слова і далі залишаються правдивими. Ще нікому й ніколи не вдавалося створити життя з неживої матерії.

Звідки ж тоді взялося життя на Землі? У наші часи спроби відповісти на це запитання робилися ще в 1920-х роках у праці російського біохіміка Олександра Івановича Опаріна. З часом він разом з іншими вченими запропонували щось схоже на сценарій драми на три дії, в якій показується, що́ відбувалося (за твердженням авторів) на «сцені» планети Земля. У першій дії зображено, як земні елементи, або сировина, перетворюються в групи молекул. Тоді настає черга переходу до великих молекул. І в останній дії драми показується стрибок до першої живої клітини. Проте чи справді усе так відбувалося?

В основі цієї драми лежить ідея, згідно з якою первинна атмосфера Землі дуже відрізнялася від нинішньої. За однією теорією припускають, що вільного кисню тоді майже не існувало і що з азоту, вуглецю й водню утворився аміак та метан. Вважається, що коли атмосферу з цих газів і водяної пари прошивали блискавки й ультрафіолетове проміння, то як наслідок виникали цукри й амінокислоти. Але пам’ятайте: це лише теорія.

За цією драмою-теорією, такі молекулярні сполуки випадали з дощами в океани або інші водні басейни. З часом цукри, кислоти та інші сполуки накопичились у воді й виник первинний «пребіотичний бульйон», в якому амінокислоти, наприклад, об’єдналися в білки. Продовжуючи цей теоретичний розвиток подій, вчені кажуть, що інші молекулярні сполуки — нуклеотиди — створили ланцюжки й стали нуклеїновими кислотами, як-от ДНК. Все це, за припущеннями, підготувало «сцену» для заключної дії молекулярної драми.

Останню дію, котра не підтверджена документально, можна описати як любовний роман. Якось зустрілися молекули білка з молекулами ДНК. Вони впізнали одні одних, обнялися, а потім, не встигла ще завіса опуститися, народилася перша жива клітина. Якби вам довелося спостерігати за цією драмою, ви б, мабуть, задумалися: «То справжня історія чи вигадка? Чи могло життя на Землі й справді так з’явитися?»

Генезис у лабораторії?

На початку 50-х років нашого століття вчені приступили до випробування теорії Олександра Опаріна. Те, що життя повстає тільки з життя, було встановленим фактом. Все ж учені припустили, що коли умови в минулому відрізнялися від сучасних, то життя могло повільно повстати з неживої матерії. Чи можна було це довести експериментально? Науковець Стенлі Л. Міллер, працюючи в лабораторії Гарольда Юрі, наповнив сумішшю водню, аміаку, метану та водяної пари (припускаючи, що все це було в первинній атмосфері) герметичний апарат, на дні якого кипіла вода (вона служила первинним океаном), і став пропускати через цю суміш газів електричні іскрові розряди (імітуючи блискавиці). За тиждень рідина в апараті набула бурого кольору. Дослідивши її, Міллер виявив велику кількість амінокислот — «цеглинок» білків. Мабуть, ви чули про цей дослід, бо роками про нього писали наукові посібники та шкільні підручники так, нібито він пояснює, як виникло життя на Землі. Але чи справді?

Сьогодні значення досліду Міллера серйозно ставиться під сумнів. (Дивіться інформацію в рамці «Класичний, але сумнівний», сторінки 36, 37). Однак його гаданий успіх дав поштовх іншим дослідам, внаслідок яких вдалось отримати навіть сполуки, що входять до складу нуклеїнових кислот (ДНК або РНК). Фахівці у цій галузі (деколи їх називають науковцями, що вивчають проблеми походження життя) були сповнені оптимізму, бо нібито зуміли відтворити першу дію молекулярної драми. І здавалося, що лабораторні варіанти інших двох дій не забаряться. Один професор хімії заявив: «Пояснення того, як завдяки еволюційному механізмові виникли примітивні живі системи, уже не за горами». За словами автора наукових статей, «знавці припускають, що вчені, подібно до доктора Франкенштейна із роману Мері Шеллі, примудряться невдовзі створити у своїх лабораторіях живі організми і таким способом продемонструють в усіх подробицях, як з’явилося життя». У ті часи багато хто думав, що таємницю спонтанного зародження життя уже розгадано. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 38).

Погляди міняються, загадки залишаються

Проте у наступних роках цей оптимізм розвіявся. Минули десятиліття, а секрети життя залишилися нерозгаданими. Приблизно через 40 років після свого експерименту професор Міллер сказав у інтерв’ю журналу «Саєнтифик америкен»: «Проблема походження життя виявилася набагато складнішою, ніж я і більшість людей собі уявляли». Інші вчені теж змінили свій погляд. Наприклад, у 1969 році за співавторством професора біології Діна Г. Кеньйона вийшла у світ книжка «Біохімічне приречення» (англ.). Але ближче до наших часів професор дійшов висновку, що «самоорганізація матерії та енергії в живі системи без стороннього втручання абсолютно неправдоподібна».

Лабораторні дослідження справді підтримують твердження Кеньйона, що «всі сучасні хімічні теорії походження життя мають суттєву ваду». Після того як Міллер та інші науковці синтезували амінокислоти, вчені вирішили спробувати створити білки та ДНК — дві важливі складові життя на Землі. Які ж були результати тисяч дослідів у так званих пребіотичних умовах? У книзі «Таємниця походження життя: переоцінка сучасних теорій» зауважується: «Існує разючий контраст між чималим успіхом у синтезі амінокислот і постійними невдачами у синтезі білка й молекули ДНК». Спроби створити останні сполуки відзначаються «незмінними невдачами».

Насправді таємницею залишається не лише те, як виникли перші молекули білка та нуклеїнової кислоти (ДНК чи РНК). Невідомо також, як вони співпрацюють. «Сьогоднішнє життя на Землі можливе лише завдяки співробітництву цих двох молекул»,— говориться в «Новій британській енциклопедії». Однак те, як виникло це співробітництво, залишається, за словами енциклопедії, «найнепіддатливішою проблемою походження життя». Справедливо сказано.

У додатку А, «Співпраця задля життя» (сторінки 45—47), подано в загальних рисах дивовижну співпрацю білків та нуклеїнових кислот у наших клітинах. Навіть такі короткі відвідини царства клітин нашого тіла викликають захоплення роботою вчених, що трудяться у цій галузі. Науковці пролили світло на неймовірно складні процеси, які, хоч і небагатьом відомі, відбуваються кожної миті нашого життя. Все ж приголомшлива складність і точність змушують нас повернутися до запитання: «Як усе це виникло?»

Можливо, ви знаєте, що вчені, які вивчають питання походження життя, не залишили своїх спроб створити правдоподібний сценарій драми про появу життя. Але їхні нові варіанти не дуже переконливі. (Дивіться додаток Б, «Із «світу РНК» чи з інших світів?», сторінка 48). Наприклад, Клаус Дозе з інституту біохімії у Майнці (Німеччина) зауважує: «Сьогодні усі дискусії навколо основних теорій і дослідів у цій галузі або заходять у безвихідь, або ж змушують зізнатися в некомпетентності».

Навіть на Міжнародній конференції з питань походження життя, яка проходила 1996 року, не було запропоновано жодного розв’язання. Замість того, як повідомив журнал «Наука» (англ.), коло 300 присутніх там учених «намагалися розгадати таємницю появи молекул [ДНК і РНК] та їхнього еволюційного переходу до самовідтворних клітин».

Щоб дослідити й пояснити лише в загальних рисах, що відбувається у наших клітинах на молекулярному рівні, був необхідний розум та вища освіта. Тож чи логічно думати, що цей складний поступ спершу відбувся в «пребіотичному бульйоні» без будь-якого керівництва, спонтанно й чисто випадково? Чи, може, не так воно все просто?

Чому стільки загадок?

Сьогодні можна переглянути майже півстолітню історію теоретизувань і тисячі спроб довести, що життя виникло само по собі. Зробивши це, важко не погодитися з Нобелівським лауреатом Френсісом Кріком. Стосовно теорій про походження життя, Крік зауважує, що «робиться надто багато припущень навколо надто малої кількості фактів». Тож зрозуміло, чому деякі вчені, дослідивши ці факти, доходять висновку, що життя надто складне, аби раптом виникнути навіть у добре обладнаній лабораторії, вже нічого не кажучи про неконтрольоване середовище.

Якщо передова наука не в силі довести, що життя могло з’явитися само по собі, чому ж тоді деякі науковці й далі не відступаються від таких теорій? Кілька десятків років тому професор Дж. Д. Бернал дав деякі пояснення цього у книжці «Виникнення життя» (англ.): «Застосовуючи до питання [спонтанного виникнення життя] суворі канони наукового методу, можна з успіхом наочно продемонструвати у кількох місцях розповіді про формування життя, чому воно не могло виникнути; неправдоподібність цього надто велика, а ймовірність появи життя — надто мала». Він додає: «Але що ж робити, життя у всій різноманітності видів і діяльностей таки існує на Землі, і тому, щоб пояснити, як воно виникло, доводиться підтасовувати факти». Ситуація й досі не поліпшилась.

Задумаймось над суттю таких міркувань. Це майже те саме, що сказати: «З наукового погляду правильно говорити, що життя не могло з’явитися само по собі. Але спонтанне зародження життя — це єдиний варіант, який ми розглянемо. Тому просто необхідно підтасовувати факти, аби підтримати гіпотезу про спонтанне зародження життя». Чи вас задовольняє така логіка пояснення? Чи ж подібне міркування не вимагає «підтасовки» аж надто великої кількості фактів?

Проте є досвідчені, шановані вчені, які не бачать потреби підтасовувати факти, аби припасувати їх до загальнопоширеної філософії про походження життя. Радше вони дозволяють фактам вказати на логічний висновок. Яким фактам і на який висновок?

Інформація й розум

Професор Мацєй Ґертих, відомий генетик з Інституту дендрології Польської академії наук, даючи інтерв’ю у документальному фільмі, сказав:

«Ми виявили, що гени містять величезний обсяг інформації. Наука не в силі пояснити, як ця інформація може виникнути спонтанно. Для її появи потрібно розуму; вона не може виникнути внаслідок випадкових подій. Просто мішаючи букви, не складеш слів». Він додав: «Наприклад, дуже складна система реплікації ДНК, РНК і білків у клітині мусила бути досконалою з самого початку. Інакше життєві системи не могли б існувати. Єдине логічне пояснення: джерелом цього величезного обсягу інформації є розум».

Чим більше ви дізнаєтеся про дива життя, тим логічнішим здається висновок: поява життя вимагає розумного джерела. Якого джерела?

Як зазначалося раніше, мільйони освічених людей роблять висновок, що життя на Землі мусило бути створене вищим розумом, конструктором. Так, дослідивши справу неупереджено, вони визнали, що навіть у нашу добу науки мудро погодитися з біблійним поетом, який колись давно сказав про Бога: «В Тебе джерело життя» (Псалом 36:10).

Незалежно від того, дійшли ви уже якогось певного висновку чи ні, розгляньмо тепер декотрі з див, що стосуються вас безпосередньо. Ця маленька «подорож» не лише буде дуже приємною, але й, можливо, проллє багато світла на питання, яке торкається нашого життя.

[Рамка на сторінці 30]

Скільки шансів у випадку?

«Випадок і тільки випадок відповідальний за все — від первинного бульйону до людини»,— сказав лауреат Нобелівської премії Крістіан де Дюве, говорячи про походження життя. Але чи розумно вважати, що випадок призвів до життя?

Що таке випадок? Дехто розглядає випадок з погляду математичної ймовірності, коли шанси такі, як у грі «орел чи решка». Однак багато вчених, говорячи про походження життя, використовують «випадок» в іншому значенні. Не зовсім зрозуміле слово «випадок» вживається як замінник для більш чіткого терміну, скажімо, «причина», особливо коли причина невідома.

«Уособлювати «випадок», так, ніби ми говоримо про причину,— зауважує біофізик Дональд М. Мак-Кей,— це те саме, що робити недозволений перехід від наукової концепції до квазі-релігійних міфологічних ідей». Щось подібне сказав і Роберт Ч. Спраул: «Називаючи так довго невідому причину «випадком», люди почали забувати, що було здійснено заміну. ...Припущення «випадок прирівнюється до невідомої причини», стало означати для багатьох «випадок дорівнює причині».

Аргументацію «випадок дорівнює причині» використовував, наприклад, лауреат Нобелівської премії Жак Л. Моно. «Чиста випадковість — нічим не обмежена, але сліпа — [лежить] у самій основі дивовижної будівлі еволюції,— написав він.— Нарешті людина знає, що вона зовсім самотня в бездушній безмірності Всесвіту, в якому вона з’явилася лише завдяки випадку». Зауважте, він сказав: «ЗАВДЯКИ випадку». Моно робить те саме, що й багато інших,— він підносить випадок до рівня творчої першопричини. Випадку надається повноважень творця життя на Землі.

Словники визначають «випадок» як «припустимий безособовий і безцільний обумовлювальний фактор непояснимих подій». Отже, коли хтось говорить, що життя з’явилося завдяки випадку, він каже, що воно виникло завдяки невідомій причині. Чи може бути, що дехто говорить «випадок», маючи на увазі Творця?

[Рамка на сторінці 35]

«[Найменша бактерія] набагато більше подібна на людину, ніж суміш хімікалій Стенлі Міллера, бо вона уже має властивості цієї системи. Отже, перехід від бактерії до людини не такий великий, як від суміші амінокислот до тієї бактерії» (професор біології Лінн Маргуліс).

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 36, 37]

Класичний, але сумнівний

Дослід Стенлі Міллера, проведений 1953 року, часто наводять як доказ можливого самозародження в минулому. Але його пояснення дійсне лише за умови, що первісна атмосфера Землі мала «відновний характер». Це означає, що вона містила зовсім малу кількість вільного (хімічно незв’язаного) кисню. Чому була в цьому потреба?

У книзі «Таємниця походження життя: переоцінка сучасних теорій» (англ.) зауважується, що якби атмосфера була багатою на вільний кисень, то «ніякі амінокислоти не могли б навіть утворитися, а коли б завдяки випадку вони й виникли, то швидко б розпалися»a. Наскільки правдоподібне припущення Міллера про так звану первинну атмосферу?

У своїй класичній доповіді, опублікованій через два роки після досліду, Міллер написав: «Ці ідеї, безперечно, є припущеннями, бо немає впевненості, що атмосфера Землі мала відновний характер, коли [планета] формувалася. (...) Жодного прямого доказу цього ще не було знайдено» («Журнал американського хімічного товариства», англ., за 12 травня 1955 року).

Чи згодом такий доказ було знайдено? Приблизно через 25 років автор наукових статей Роберт С. Кауен повідомив: «Науковці мусять переглянути деякі зі своїх припущень. (...) Не вистачає доказів на підтвердження ідеї про дуже багату на водень і великою мірою відновну атмосферу, зате є факти, що свідчать проти цього» («Технологічний огляд», англ., квітень 1981 року).

А як розвивалися справи далі? В 1991 році Джон Горґан написав у «Саєнтифик америкен»: «Приблизно в останні десять років почали рости сумніви щодо припущення Юрі та Міллера про атмосферу. Лабораторні досліди й комп’ютерні реконструкції атмосфери... викликають думку, що сонячне ультрафіолетове випромінювання, яке сьогодні затримується атмосферним озоном, зруйнувало б в атмосфері молекули, в основі котрих був водень. (...) Така атмосфера [із вуглекислого газу та азоту] не сприяла б синтезу амінокислот й інших провісників життя».

Чому ж тоді багато людей все ще вважає, що первинна атмосфера Землі, будучи бідною на кисень, мала відновний характер? У книжці «Молекулярна еволюція й походження життя» (англ.) Сідней В. Фокс і Клаус Дозе відповідають: в атмосфері мусило бути обмаль кисню, бо, по-перше, «лабораторні досліди показують, що кисень сильно перешкоджав би... хімічній еволюції» і, по-друге, такі сполуки, як амінокислоти, «не стійкі протягом геологічних періодів у присутності кисню».

Чи ж ці доводи самі не потребують доведення? Стверджується, що первинна атмосфера мала відновний характер, бо самозародження життя інакше не могло відбутися. Але немає жодної гарантії, що вона була відновною.

Є ще одна вагома деталь: якщо суміш газів представляє атмосферу, електричний розряд — блискавку, а кипляча вода — море, роль чого або кого тоді виконує науковець, який проводить дослід?

[Примітка]

[Рамка на сторінці 38]

Лівообертаючі й правообертаючі

Із близько 100 амінокислот, відомих нині, лише 20 входять до складу білків — і всі вони лівообертаючі. Коли науковці синтезують амінокислоти в лабораторії, імітуючи те, що, на їхню думку, могло відбуватися в пребіотичному бульйоні, вони отримують однакову кількість правообертаючих і лівообертаючих молекул. «Такий розподіл 50 на 50,— зауважувалося в газеті «Нью-Йорк таймс»,— не характерний для життя, яке залежить лише від лівообертаючих амінокислот». Чому живі організми складаються тільки з лівообертаючих амінокислот — залишається «великою таємницею». Навіть амінокислоти, знайдені в метеоритах, «свідчили про сильне переважання лівообертаючих форм». Д-р Джеффрі Л. Бейда, котрий вивчає проблеми, пов’язані з походженням життя, сказав, що «якийсь позаземний вплив, мабуть, відіграв свою роль у визначенні того, чи стануть біологічні амінокислоти лівообертаючими чи правообертаючими».

[Рамка на сторінці 40]

«Ці досліди... приписують абіотичному синтезу те, що насправді задумала й зробила неймовірно розумна і дуже біотична людина, намагаючись підтвердити ідеї, в які вона свято вірить» («Походження й розвиток живих систем», англ.).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 41]

«Умисна інтелектуальна дія»

Британський астроном сер Фред Хойл десятиліттями вивчав Усесвіт та життя в ньому й навіть підтримував ідею про занесення життя на Землю з космосу. На лекціях у Каліфорнійському технологічному інституті він розглядав порядок амінокислот у білках.

«Велику проблему для біології,— сказав Хойл,— створює не стільки голий факт, що білки побудовані з ланцюжка амінокислот, з’єднаних між собою особливим чином, як те, що цей чіткий порядок розміщення амінокислот наділяє ланцюжок дивовижними властивостями... Якби амінокислоти з’єднувалися хаотично, існувала б незліченна кількість структур, зовсім не придатних для живої клітини. Коли взяти до уваги те, що ланцюжок звичайного ферменту складається приблизно з 200 ланок і що для кожної ланки є 20 можливостей, то не складно побачити, що число непридатних структур було б просто колосальне, більше, ніж число атомів у всіх галактиках, видимих у найбільші телескопи. Так стоїть справа лише з одним ферментом, а їх понад 2000 і майже кожен з них виконує іншу роль. Тож як виникла уся ця складна система?»

Хойл додав: «Замість вірити у фантастично малу ймовірність появи життя внаслідок сліпих сил природи, ліпше, мабуть, припустити, що воно виникло в результаті умисної інтелектуальної дії».

[Рамка на сторінці 44]

Професор Майкл Дж. Біхі сказав: «Людина, котра не обмежує свої пошуки першопричинами, які не мають нічого спільного з інтелектом, зробить однозначний висновок, що багато біохімічних систем були сконструйовані. Вони не були сконструйовані законами природи, випадково й через потребу в них, а радше були заплановані. (...) Життя на Землі на його найбільш фундаментальному рівні, з його найважливішими компонентами є продуктом розумної діяльності».

[Схема/Ілюстрація на сторінці 42]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Навіть після побіжного ознайомлення із загадковим світом і складними функціями будь-якої клітини організму виникає запитання: «Як усе це повстало?»

• Клітинна мембрана

Зона контролю за тим, що надходить у клітину й залишає її межі.

• Ядро

Центр управління клітиною.

• Хромосоми

Містять ДНК — генетичний план.

• Рибосоми

Місце синтезу білків.

• Ядерце

Місце монтажу рибосом.

• Мітохондрія

Центр виготовлення молекул, які постачають клітину енергією.

[Ілюстрація на сторінці 33]

Сьогодні багато вчених визнає, що складні, необхідні для життя молекули не могли утворитися спонтанно в якомусь пребіотичному бульйоні.

Розділ четвертий

Які ж ви неповторні!

ЧИ ВИ також розпочинаєте свій день з того, що заглядаєте до дзеркала? Можливо, у вас тоді немає часу на роздуми. Але поміркуйте зараз кілька хвилин про ті дива, що відбуваються, коли ви ось так просто дивитесь у дзеркало.

Ваші очі дозволяють вам бачити себе у всіх кольорах, хоча колірний зір не дуже важливий для життя. Завдяки тому, як розміщені ваші вуха, ви маєте стереофонічний слух й отже можете визначити джерело звуків, наприклад, звідки доноситься рідний вам голос. Ми, можливо, не вважаємо це чимось особливим, але в книжці для акустиків говориться: «Уважно досліджуючи вухо людини, важко не дійти висновку, що до його складних функцій та структури хтось не доклав своєї майстерної руки».

Ваш ніс теж свідчить про дивовижний задум. Через нього ви вдихаєте життєдайне повітря. Крім того, він має мільйони чуттєвих рецепторів, завдяки яким можна розрізняти коло 10 000 відтінків запаху. Коли ви їсте, в роботу включається інший орган чуття. Тисячі смакових цибулин язика повідомляють про смак їжі. Інші рецептори язика допомагають вам переконатися, чи ваші зуби чисті.

Так, ви володієте п’ятьма чуттями — зором, слухом, нюхом, смаком і дотиком. Щоправда, деякі тварини ліпше бачать уночі, мають тонший нюх чи гостріший слух, але гармонійне поєднання всіх цих чуттів у людини дає їй, безперечно, багато переваг над звірами.

Однак поміркуймо, чому ми можемо користуватися цими здатностями й здібностями. Усі вони залежать від захованого в нашій голові органа, що важить трохи менше ніж півтора кілограма,— від нашого мозку. Тварини мають функціональний мозок. Проте мозок людини єдиний у своєму роді, і саме він, безсумнівно, робить нас неповторними. Як? І яким способом ця неповторність пов’язана з нашим бажанням мати змістовне, довге життя?

Ваш дивовижний мозок

Роками людський мозок порівнювали з комп’ютером, але недавні відкриття виявили, що таке порівняння надто далеке від дійсності. «Як же людині збагнути роботу органа з близько 50 мільярдами нейронів, квадрильйоном синапсів (зв’язків), який посилає загалом коло 10 квадрильйонів імпульсів за секунду?»— запитує д-р Річард М. Рестак. Його відповідь? «Можливості навіть найсучасніших комп’ютерів, що працюють за принципом нейронної мережі... дорівнюють одній десятитисячній розумової здатності кімнатної мухи». Подумайте тоді, яким нікчемним здається комп’ютер у порівнянні з людським мозком, що є набагато складнішим.

Який створений людиною комп’ютер може відремонтувати себе, переписати свої програми або з часом удосконалитись? Коли в комп’ютерну систему треба внести якісь зміни, програміст мусить написати та ввести нові закодовані інструкції. Наш мозок виконує цю роботу автоматично як у перших роках життя, так і в похилому віці. Не буде перебільшенням сказати, що найсучасніші комп’ютери здаються дуже примітивними поряд з мозком. Учені називають його «найскладнішою з відомих структур» і «найнезрозумілішим об’єктом у Всесвіті». Розгляньмо деякі відкриття, котрі спонукали багатьох зробити висновок, що людський мозок — діло рук турботливого Творця.

Бездіяльність подібна смерті

Можливості таких корисних винаходів, як автомобіль та реактивний літак, переважно обмежені незмінними механізмами та електричними системами, створеними й встановленими людиною. Наш мозок, на відміну від них, щонайменше дуже гнучкий біологічний механізм або система. Його можливості постійно змінюються відповідно до того, як його вживають — або ним надуживають. Видається, що розвиток мозку впродовж усього нашого життя залежить від двох основних чинників: від «поживи», якою ми його постачаємо через органи чуттів, а також від вибору тем для роздумів.

Хоч розумові здібності якоюсь мірою й залежать від спадкових чинників, сучасні дослідження показують, що остаточні можливості мозку не визначаються генами у час зачаття. «Ніхто не сподівався, що мозок може так змінюватися, як це відомо вченим сьогодні»,— пише лауреат Пуліцерівської премії письменник Рональд Котуляк. Взявши інтерв’ю в понад 300 дослідників, він зробив висновок: «Мозок не є стаціонарним органом; це постійно змінна величезна кількість клітинних зв’язків, на які сильно впливає все, що з нами відбувається» («Проникнення в мозок», англ.).

Однак не лише те, що відбувається з нами, формує наш мозок. На ньому також позначаються наші думки. Вчені виявили, що мозок людей, які залишаються розумово активними, має майже на 40 процентів більше зв’язків (синапсів) між нервовими клітинами (нейронами), ніж мозок розумово ледачих. Тож неврологи доходять висновку: розумова бездіяльність подібна смерті. Але що сказати про старших людей? З віком мозок втрачає якусь частину своїх клітин, а старість деколи несе з собою навіть втрату пам’яті. Однак вікові зміни набагато менші, ніж колись думали. У журналі «Нешнл джіоґрефік» про людський мозок говорилося: «Залишаючись розумово активними, літні люди... зберігають здатність утворювати нові зв’язки й не губити старі».

Висновки із нещодавніх досліджень, у ході яких було виявлено велику гнучкість мозку, повністю узгоджуються з порадою, записаною у Біблії. Ця книга мудрості заохочує читачів ‘перемінитися відновою їхнього розуму’ або «стати новими» через «точне знання», що ним наповнюється розум (Римлян 12:2; Колосян 3:10, НС). Свідки Єгови бачать цей процес оновлення у тих, хто вивчає Біблію й застосовує її поради у своєму житті. Багато тисяч людей найрізноманітнішого соціального становища й освіти уже стали на шлях оновлення. Вони залишаються неповторними особистостями, але тепер є більш щасливими й зрівноваженими, виявляючи те, що письменник першого століття назвав ‘здоровим розумом’ (Дії 26:24, 25, Дерк.). Такі позитивні зміни значною мірою залежать від доброго використання ділянки кори головного мозку, розміщеної в передній частині голови.

Лобова частка

Більшість нейронів у поверхневому шарі мозку, тобто в корі головного мозку, не з’єднані безпосередньо з м’язами та органами чуттів. Задумаймось, наприклад, над мільярдами нейронів, з яких складається лобова частка. (Дивіться малюнок на сторінці 56). Сканування мозку виявляють, що лобова частка активізується, коли ви думаєте про якесь слово або щось згадуєте. Власне завдяки лобовій ділянці мозку ви і є неповторною, ні на кого не подібною людиною.

«Префронтальна ділянка кори... найбільше пов’язана з роздумами, розумовими здібностями, спонуками й особистістю. У ній об’єднується набуте знання та досвід, необхідні для створення абстрактних ідей, розвитку розсудливості й наполегливості, здатності планувати, піклуватися про інших та виявляти сумління. (...) Власне через розвиток цієї ділянки люди й відрізняються від тварин» (Е. Н. Маріеб, «Анатомія і фізіологія людини», англ.). Ця різниця дуже очевидна, коли взяти до уваги досягнення людини у таких галузях, як математика, філософія та юстиція, розвиток яких переважно пов’язаний з діяльністю префронтальної ділянки кори головного мозку.

Чому ж люди мають велику, гнучку префронтальну ділянку кори, що сприяє вищій розумовій діяльності, тимчасом як у тварин ця ділянка рудиментна або взагалі відсутня? Різниця настільки велика, що біологи, на думку яких люди виникли завдяки еволюції, роблять припущення про «таємничий бурхливий ріст мозку». Професор біології Річард Ф. Томпсон, говорячи про незвичайне збільшення розмірів кори головного мозку людини, визнає: «Ми все ще не дуже добре розуміємо, чому це сталося». Чи може причина полягати в тому, що людина була створена з цими незрівнянними можливостями мозку?

Неперевершене вміння спілкуватися

Інші частини мозку також сприяють нашій унікальності. Позаду префронтальної ділянки кори простягається смужкою впоперек голови рухова зона кори головного мозку. Вона містить мільярди нейронів, пов’язаних з нашими м’язами. І їй ми теж завдячуємо тим, що так сильно відрізняємося від мавп та інших тварин. Головна ділянка рухової зони кори наділяє нас «1) винятковою здатністю виконувати надзвичайно майстерну роботу, користуючись руками й пальцями, у тому числі великими, і 2) спроможністю говорити, використовуючи рот, губи, язик та м’язи обличчя» (А. Гайтон, «Підручник з медичної фізіології», англ.).

Розгляньте коротко, як впливає рухова зона кори на вашу здатність розмовляти. Більша частина цієї зони займається органами мовлення. Це допомагає пояснити, чому людина володіє безприкладним вмінням спілкуватися. Хоч наші руки теж працюють під час спілкування (ними ми пишемо, жестикулюємо або розмовляємо мовою жестів), але першу скрипку зазвичай грають уста. Людська мова — від першого слова дитяти до розмови старшої людини — це, безперечно, диво з див. Коло 100 м’язів язика, губ, щелеп, горла й грудної клітки створюють разом незліченну кількість звуків. Задумайтесь над такою цікавою річчю: одна клітина мозку чудово справляється з управлінням 2000 волокон литкового м’яза атлета, але ті мозкові клітини, які керують голосовим апаратом, зосереджуються лише на 2—3 м’язових волокнах. Чи ж це не натякає на те, що наш мозок спеціально споряджений для спілкування?

Кожна коротенька фраза, яку ви вимовляєте, вимагає м’язових скорочень за особливим зразком. Значення виразу може змінюватися залежно від того, з якою інтенсивністю й протягом скількох часток секунди скорочуються різні м’язи. «У стані спокою,— пояснює фахівець у галузі мовлення д-р Вільям Г. Перкінс,— ми вимовляємо близько 14 звуків за секунду. Це вдвічі швидше, ніж можливо контролювати свій язик, губи, щелепу або інші частини мовного апарату, якщо рухатимемо ними окремо. Однак під час мови м’язи цих частин тіла працюють як пальці вправної друкарки або майстерного піаніста. Виняткова узгодженість їхніх рухів нагадує чудову гармонійну симфонію».

Інформація, необхідна для того, щоб лише запитати: «Як справи?» — зберігається у певній ділянці лобової частки вашого мозку, яка називається центром Брока. Дехто вважає, що ця ділянка і є мовним центром. Нобелівський лауреат сер Джон Екклс написав: «Жодного центру, який би відповідав... мовному центру Брока, не було виявлено в мавп». Навіть якщо подібні центри знайдуться у тварин, факт залишається фактом: ученим не вдається добитися від мавп чогось більшого, ніж кілька елементарних звуків мови. Але ви можете говорити складною мовою. Для цього ви просто складаєте разом слова, згідно з граматикою вашої мови. Центр Брока допомагає робити це як усно, так і на письмі.

Звичайно, вам не оволодіти чудом мовлення, якщо ви не знаєте принаймні однієї мови й не розумієте значення слів. Це вимагає залучення до роботи іншої особливої ділянки вашого мозку, відомої як центр Верніке. Тут мільярди нейронів розрізняють значення усного чи написаного слова. Центр Верніке допомагає вам розібратися у різних твердженнях і зрозуміти прочитане чи почуте; тож ви можете дізнатися про щось та розумно відреагувати.

У вас є навіть більше помічників, яким ви завдячуєте своєю плавністю мови. Для прикладу: усне «Привіт!» може передати безліч значень. Тон голосу часто виявляє, чи ви щасливі, збуджені, знуджені, поспішаєте, роздратовані, сумні або перелякані, а також може навіть засвідчити ступінь цих емоційних станів. Інший центр мозку постачає інформацію про емоційне забарвлення мови. Отже, коли ви спілкуєтесь, для вас працюють різні частини мозку.

Шимпанзе, яких навчили елементарної мови жестів, починають «говорити» тільки тоді, коли хочуть поїсти чи задовільнити інші прості бажання. Д-р Дейвід Премак, який пробував навчити шимпанзе простого несловесного спілкування, дійшов такого висновку: «Людська мова — це джерело сорому для еволюційної теорії, бо потенціал її [мови] набагато більший, ніж можна пояснити».

Можливо, ми цікавимось: «Чому люди володіють цим дивовижним вмінням передавати думки й почуття, запитувати й відповідати?» «Енциклопедія мови й мовознавства» (англ.) каже, що «[людська] мова є особливою», й визнає: «Пошук її попередників у тваринному спілкуванні не дуже допомагає подолати колосальну прірву, яка існує між мовою людей і тварин». Професор Людвіґ Келер підсумував різницю так: «Людська мова — це таємниця, божественний дар і диво».

А яка безодня лежить між жестами мавп і надзвичайними мовними здібностями дітей! Сер Джон Екклс звертав увагу на те, що відомо більшості з нас,— на здатність «дітей, навіть 3-річних, у пошуках розуміння свого світу засипати старших питаннями». Він додав: «На відміну від них, мавпи ні про що не запитують». Так, тільки люди формулюють питання, у тому числі питання про сенс життя.

Не лише пам’ять!

Коли ви дивитеся у дзеркало, то, можливо, згадуєте, якими були в молоді роки, а може, навіть думаєте, як виглядатимете з віком чи після того, як зробите макіяж. Ці думки часом виникають майже підсвідомо, але насправді відбувається щось дуже незвичайне, чого ніколи не трапляється з тваринами.

На противагу тваринам, які переважно живуть сьогоднішнім днем, люди можуть обдумувати минуле й планувати на майбутнє. Робимо ми це завдяки здатності мозку зберігати майже необмежений обсяг інформації. Щоправда, тварини теж не позбавлені пам’яті цілком — вони можуть знайти дорогу додому або пригадати, де захована їжа. Однак їм аж ніяк не рівнятися з людьми. За підрахунками одного вченого, наш мозок може зберігати інформацію, що «заповнила б близько двадцяти мільйонів томів — стільки, скільки їх налічується у найбільших бібліотеках світу». На думку деяких неврологів, у середньому за життя людина використовує лише 1/100 частку 1 процента (або 0,0001) свого розумового потенціалу. Ви, можливо, запитаєте: «Чому ж ми тоді наділені мозком з таким великим потенціалом, якщо використовуємо протягом свого життя зовсім незначну його частину?»

Проте наш мозок є не лише бездонним сховищем інформації, чимось на зразок суперкомп’ютера. Професори біології Роберт Орнштайн і Річард Ф. Томпсон написали: «Здатність людського мозку вчитися — зберігати й згадувати інформацію — це найдивовижніше явище біологічного всесвіту. Все, завдяки чому ми можемо називати себе людьми,— мова, мислення, знання, культура — результат цієї незвичайної здатності».

Крім того, ви володієте розумом, якому властива свідомість. Можливо, це твердження не здається вам якимось особливим, але ним підсумовується те, що, безперечно, робить вас винятковими. Розум описують як «абстрактну сферу розумових здібностей, прийняття рішень, сприймання, свідомості та самоусвідомлення». Подібно як струмки, потоки й річки течуть до моря, так само спогади, образи, звуки, почуття й думки постійно надходять до нашого розуму або виникають у ньому. Свідомість, за одним визначенням,— це «розуміння людиною того, що відбувається в її власному розумі».

Сучасні дослідники досягли великих успіхів у розумінні фізичної будови мозку й деяких електрохімічних процесів, що відбуваються в ньому. Вони також можуть пояснити будову й принцип роботи сучасного комп’ютера. Але між мозком і комп’ютером існує разюча різниця. Завдяки мозку ви володієте свідомістю та самоусвідомленням, чого аж ніяк не скажеш про комп’ютер. Звідки ж така різниця?

Відверто кажучи, питання, як і чому внаслідок фізичних процесів у мозку виникає свідомість,— залишається таємницею. «Мені здається, що жодна наука не може пояснити цього»,— сказав один нейробіолог. Професор Джеймс Трейфіл також зауважив: «Що саме означає для людської особи бути свідомою... це єдине основне питання науки, котре ми навіть не знаємо, як поставити». Одна з причин полягає в тому, що, аби зрозуміти мозок, учені використовують знову ж таки мозок. А самого вивчення фізіології мозку може бути недостатньо. Свідомість — це «одна з найзагадковіших таємниць буття,— говорить д-р Дейвід Чалмерз,— проте саме розуміння функціонування мозку, можливо, не відкриє [науковцям] всіх його секретів».

Все ж нам усім притаманна свідомість. Наприклад, наші яскраві спогади минулого — це не просто накопичені факти, як-от комп’ютерні біти інформації. Ми можемо роздумувати над тим, що було, і робити висновки на майбутнє. Крім того, ми здатні розглядати різні варіанти майбутніх подій, оцінюючи можливі наслідки кожного з них. Нам під силу аналізувати, творити, цінувати й любити. Ми можемо насолоджуватися приємною розмовою про минуле, теперішнє та майбутнє. Нашу поведінку визначають моральні цінності, тож, ґрунтуючись на них, можна приймати рішення, позитивні наслідки яких відчуваються відразу або з часом. Нас приваблює краса в мистецтві та благородство людського духу. У своєму розумі ми здатні будувати й відпрацьовувати якісь плани й робити припущення, як інші відреагують на втілення цих планів у життя.

Наслідком усього цього є самоусвідомлення, яке вирізняє людей з-поміж інших форм життя на Землі. Собака, кіт чи пташка, зазирнувши у дзеркало, реагують так, ніби вони бачать там іншого члена своєї родини. Однак коли ви дивитеся у дзеркало, то усвідомлюєте, що це ви — істота зі щойно переліченими властивостями. Ви можете роздумувати над такими глибокими питаннями, як: «Чому деякі черепахи живуть по 150 років, дерева — понад 1000, а розумна людина стає мало не сенсацією, наближаючись до межі 100 років?» Д-р Річард Рестак каже: «Лише людський мозок, і тільки він, здатний подивитися на себе збоку, оцінити свої дії й так певною мірою вийти за межі звичайного. Справді, наша здатність переписати власний «сценарій» і переосмислити своє місце у світі — це саме те, що відрізняє нас від усіх інших створінь».

Людська свідомість декого спантеличує. Книжка «Розвиток життя» (англ.), хоч у ній і віддається перевага лише біологічному поясненню, визнає: «Коли ми запитуємо себе, яким чином процес [еволюції], що нагадує азартну гру з жахливими наслідками для тих, хто програв, міг породити такі риси, як любов до краси та правди, співчуття, волелюбство й особливо багатство людського духу, то не знаємо, що відповісти. Чим більше ми розмірковуємо про наші духовні можливості, тим більше зростає наше здивування». Щира правда. Ми можемо завершити нашу розповідь про неповторність людини кількома доказами нашої свідомості, котрі пояснюють, чому багато хто переконаний, що повинен існувати розумний Конструктор, Творець, який піклується нами.

Мистецтво й краса

«Чому люди мають таку пристрасть до мистецтва?»— запитує професор Майкл Лейтон у книжці «Симетрія, причинність, розум» (англ.). За його словами, дехто може казати, що користь від такої розумової діяльності, як заняття математикою, видно відразу, але для чого потрібне мистецтво? Щоб пояснити свою думку, Лейтон говорить, що задля художніх виставок чи концертів люди нерідко долають великі відстані. Яке ж внутрішнє почуття спонукує їх? Так само скрізь по цілому світі людям подобається прикрашати свої доми та офіси гарними картинами. Або ж згадаймо музику. Більшість із нас любить слухати вдома чи в машині якусь музику. Чому? Безперечно, не тому, що музика колись давно сприяла виживанню найбільш пристосованих. Лейтон каже: «Мистецтво є, мабуть, найнезрозумілішим явищем людського роду».

Все ж ми знаємо, що захоплення мистецтвом і красою — це одне із почуттів, які роблять нас «людьми». Тварина може сидіти на пагорбі й дивитися на мальовниче небо, але чи приваблює її краса? Ми ж у подиві зупиняємося перед гірським потоком, що мерехтить у сонячному сяйві, зачаровано розглядаємо казкові багатства тропічного лісу, милуємось берегом, облямованим пальмами, і затамувавши погляд вдивляємось в оксамитове небо, всіяне діамантовими зірками. Часто ми навіть відчуваємо благоговіння. Така краса зворушує серце й підносить дух. Але чому?

Чому ми палко жадаємо того, що насправді майже зовсім не сприяє нашому фізичному виживанню? Звідки в нас етичні цінності? Коли відкинути думку, що ті цінності прищепив людині Творець під час її створення, вищезгадані питання залишаться без задовільних відповідей. Те саме можна сказати й про красу моралі.

Моральні цінності

Багато вважає, що найбільша краса — це краса гарних учинків. Наприклад, вірність принципам перед лицем переслідування, саможертовність заради звільнення інших від страждань і прощення тому, хто завдав нам болю, зворушують серця усіх мислячих людей. Це та краса, про яку говориться у стародавній біблійній притчі: «Розум людини припинює гнів її, а величність її — перейти над провиною». Або, як зауважується в іншій, «здобуток людині — то милість її» (Приповістей 19:11, 22).

Усі ми знаємо, що деякі люди, а навіть групи, ігнорують або ж топчуть високу мораль, однак більшість цього не робить. Що є джерелом моральних цінностей, які властиві людям практично усіх місцевостей та усіх часів? Якщо не існує Джерела моралі, не існує Творця, то чи поняття добра і зла походить просто від людей, людського суспільства? Розгляньмо такий приклад. Більшість окремих осіб та цілих груп уважає вбивство злом. Але можна запитати: «Злом у порівнянні з чим?» Очевидно, існує якесь відчуття моралі, притаманне людському суспільству загалом і втілене в закони багатьох країн. Що ж є джерелом цих норм моралі? Чи ж ним не міг би бути розумний Творець, який має моральні цінності і який наділив людей даром сумління, або почуттям моралі? (Порівняйте Римлян 2:14, 15).

Ви можете роздумувати про майбутнє й планувати наперед

Іншою гранню людської свідомості є наша спроможність обдумувати майбутнє. Коли професора Річарда Даукінса запитали, чи люди мають риси, які відрізняють їх від тварин, він визнав, що людина справді наділена унікальними особливостями. Даукінс згадав спочатку про «здатність планувати наперед, використовуючи свідому, продуману передбачливість», а тоді додав: «У ході еволюції важливим було лише те, що приносило користь одразу; майбутня ж користь не мала жодного значення. Те, що являло собою безпосередню шкоду добру особи, ніколи не мало шансу виникнути. Уперше в історії принаймні дехто може сказати: «Забудь про миттєву вигоду від вирубки лісу, ліпше подумай, що́ таке хазяйнування принесе в майбутньому». На мою думку, це щось зовсім нове й незвичайне».

Інші дослідники підтверджують, що здатність людей свідомо розробляти довгострокові плани не має аналогів. Нейрофізіолог Вільям Г. Кальвін зауважує: «Існує на диво мало доказів того, що тварини взагалі планують більше як на кілька хвилин наперед, окрім у час викликаної гормонами підготовки до зими й парування». Тварини можуть запасати їжу перед холодами, але вони нічого не обдумують і не планують. Люди ж, на відміну від них, розмірковують над майбутнім, навіть над далеким майбутнім. Деякі вчені роздумують про те, що станеться зі Всесвітом через мільярди років. Чи ви колись замислювалися, чому людина, на противагу тваринам, здатна думати про майбутнє й складати плани?

Біблія говорить стосовно людей: «[Творець] вічність поклав їм у серце». У «Виправленому нормативному перекладі» (англ.) ця думка подається так: «Він вічність поклав у розум людини» (Екклезіяста 3:11). Ми користуємося цією характерною лише для людей здатністю щодня, навіть коли просто дивимось у дзеркало й думаємо, якими будемо через 10—20 років. Записане в Екклезіяста 3:11 підтверджується, коли ми тільки на мить задумуємось над такими поняттями, як нескінченність часу й простору. Сам факт, що ми маємо таку здатність, узгоджується зі словами: Творець «вічність поклав у розум людини».

Потреба у Творцеві

Проте для багатьох людей недостатньо лише милуватися красою, робити добро іншим та думати про майбутнє. «Хоч це й дивно,— зауважує професор К. Стівен Еванс,— але навіть у найщасливіші й найдорожчі хвилини, осяяні любов’ю, ми часто відчуваємо, що чогось бракує. Ми бажаємо чогось більшого, але не знаємо, чого саме». Так, мислячі люди — на відміну від тварин, поруч з якими вони живуть на цій планеті,— відчувають ще одну потребу.

«Релігія глибоко вкорінена в людській природі й властива людям найрізноманітнішого економічного становища та рівня освіти». Цією думкою було підсумовано дослідження, представлене професором Елістером Гарді в книжці «Духовна природа людини» (англ.). Там підтверджується, що, за даними численних вивчень, людина внутрішньо усвідомлює існування Бога. Окремі особи можуть бути атеїстами, але цього не трапляється з цілими народами. У книжці «Чи Бог — єдина реальність?» (англ.) зауважується: «Релігійний пошук сенсу... притаманний кожній культурі й кожній епосі від часу появи людства».

Що ж є джерелом цього, здавалося б, вродженого усвідомлення Бога? Якщо людина — лише продукт випадкового групування молекул нуклеїнових кислот та білків, чому ж ті молекули розвинули любов до мистецтва та краси, стали релігійними й почали розмірковувати про вічність?

Сер Джон Екклс дійшов висновку, що еволюційне пояснення людського існування «має недоліки у найважливішому питанні. Вона [еволюція] не може пояснити існування кожного з нас як унікальної особи, наділеної самоусвідомленням». Чим більше ми дізнаємося про роботу нашого мозку й розуму, тим легше зрозуміти, чому мільйони людей зробили висновок, що сама людина як свідома особа є доказом існування Творця, котрий піклується нами.

У наступному розділі ми розглянемо, чому, на думку людей усіх верств суспільства, цей розумний висновок є основою для знайдення задовільних відповідей на дуже важливі питання: «Навіщо ми існуємо і куди ми йдемо?»

[Рамка на сторінці 51]

Чемпіон з шахів проти комп’ютера

Коли суперкомп’ютер «Діп блу» здобув перемогу в чемпіона світу з шахів, виникло питання: «Чи ж це не змушує нас визнати, що «Діп блу» має розум?»

Професор Дейвід Ґелернтер з Єльського університету відповів: «Ні. «Діп блу» лише машина. У нього не більше розуму, ніж у вазона... Головне, у чому переконує комп’ютер,— це те, що люди першокласно виготовляють машини».

Професор Ґелернтер звертає увагу на таку основну відмінність: «Мозок — це машина, здатна створити «Я». Мозок може викликати в уяві світ образів, а комп’ютери — ні».

Його висновок: «Прірва між людиною і [комп’ютером] вічна й нездоланна. Машини й далі робитимуть наше життя легшим, повноціннішим, багатшим і загадковішим. А люди й далі цікавитимуться тим самим, чим цікавилися завжди: собою, одні одними і деколи Богом. Щодо цього у машин ніколи не спостерігалося ніяких змін. І ніколи не буде».

[Рамка на сторінці 53]

Суперкомп’ютер прирівнюється до слимака

«Сучасні комп’ютери і на крок не наближаються до 4-річної дитини з її здатністю бачити, говорити, рухатися або користуватися здоровим глуздом. Одна з причин, безперечно, полягає в надзвичайних обчислювальних можливостях. Вважається, що швидкодія обробки інформації навіть найпотужнішого суперкомп’ютера дорівнює швидкодії нервової системи слимака — а це лише крихітна частинка потужності, якою володіє суперкомп’ютер, захований у [нашому] черепі» (Стівен Пінкер, директор Центру пізнавальної неврології при Массачусетському технологічному інституті).

[Рамка на сторінці 54]

«Людський мозок складається майже цілковито з кори [головного мозку]. Наприклад, мозок шимпанзе теж має кору, але пропорційно вона набагато менша. Завдяки корі головного мозку ми можемо думати, згадувати й уявляти. По суті, ми є людьми завдяки властивостям кори головного мозку» (Едоардо Бончінеллі, керівник досліджень з молекулярної біології, Мілан, Італія).

[Рамка на сторінці 55]

Від фізики елементарних частинок до вашого мозку

Професор Пол Дейвіс, розмірковуючи про здатність мозку оперувати поняттями абстрактної галузі математики, сказав: «Математика не належить до категорії речей, яких повно у вас на городі. Це продукт людського розуму. Але коли запитати, де вона найефективніше застосовується, то відповіддю буде: у таких сферах, як фізика елементарних частинок й астрофізика,— сферах фундаментальної науки, що дуже-дуже далекі від щоденних справ». Про що це говорить? «Це викликає в мене думку, що свідомість і наша здатність займатися математикою — не просто випадковість, якась незначна дрібниця, маловажний побічний продукт еволюції» («Чи ми самотні?», англ.).

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 56, 57]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Лобова частка

Префронтальна ділянка кори

Центр Брока

Центр Верніке

Рухова зона кори

● Кора головного мозку — це поверхневий шар мозку, який найсильніше пов’язаний з розумом. Кора головного мозку людини, якщо її розрівняти, вкрила б чотири аркуші друкарського паперу, кора шимпанзе — лише один аркуш, а кора щура — тільки поштову марку («Саєнтифик америкен»).

[Рамка на сторінці 58]

Кожен народ її має

Протягом усієї історії мова завжди була невід’ємною частиною життя кожного народу. У книжці «Мовний інстинкт» (англ.) зауважується: «Ще ніколи не знаходили німого плем’я, і немає жодних доказів, що якась місцевість служила «колискою» мови, з котрої та поширилася до колись безмовних груп... Відкриття того, що всім народам притаманна складна мова, наповнює лінгвістів благоговінням і є першою підставою вважати мову (...) продуктом особливого людського інстинкту».

[Рамка на сторінці 59]

Мова й розум

Чому людський розум набагато перевершує розум таких тварин, як мавпи? Основна причина полягає в тому, що ми користуємося словотвором і синтаксисом — складаємо звуки в слова, а слова в речення. Нейрофізіолог-теоретик д-р Вільям Г. Кальвін пояснює:

«Дикі шимпанзе використовують коло трьох десятків звуків, щоб передати приблизно три десятки значень. Вони можуть повторити звук, щоб підсилити значення, але ніколи не з’єднують разом трьох звуків, аби додати нове слово до свого словника.

Ми, люди, також послуговуємося приблизно трьома десятками звуків, які називаються фонемами. Однак лише їхнє поєднання має для нас значення: ми з’єднуємо докупи беззмістовні звуки, щоб створити змістовні слова». Як зауважив д-р Кальвін, «ще ніхто не пояснив» стрибка від характерного для тварин «один звук — одне значення» до виключно людської здатності створювати слова.

[Рамка на сторінці 60]

Ви можете не лише шкрябати

«Чи тільки людина, Homo sapiens, може спілкуватися за допомогою мови? Звичайно, відповідь залежить від того, що розуміється під «мовою», бо всі вищі тварини, безперечно, спілкуються, використовуючи багато різних знаків, як, наприклад, жести, запахи, крики й пісні, а навіть танці, як-от бджоли. Проте тварини, на відміну від людей, здається, не мають граматично побудованої мови. Крім того, тварини,— що може дуже багато означати,— не малюють змістовних зображень. У найліпшому випадку вони можуть лише шкрябати» (професори Р. С. і Д. Г. Фаут).

[Рамка на сторінці 61]

«Коли ми розглядаємо людський розум, то також бачимо структури дивовижної складності,— зауважує професор А. Ноем Чомський.— Мова є одним із прикладів цього, але не єдиним. Подумайте про здатність користуватися абстрактними поняттями цифрової системи, [яка, мабуть] притаманна лише людям».

[Рамка на сторінці 62]

«Наділені» здатністю запитувати

Стосовно майбутнього нашого Всесвіту фізик Лоренс Краусс написав: «Ми маємо відвагу ставити питання про те, чого ми, можливо, особисто ніколи не бачили, тому що ми можемо їх ставити. Наші діти або діти наших дітей колись знайдуть на них відповіді. Ми наділені уявою».

[Рамка на сторінці 69]

Якщо Всесвіт і наше життя у ньому — випадковість, то життя втрачає свій сенс. Але якщо наше життя у Всесвіті є наслідком задуму, воно мусить мати справжній зміст.

[Рамка на сторінці 72]

Втікаючи від шаблезубих тигрів?

Джон Полкінґгорн з Кембриджського університету (Англія) зазначив:

«Фізик-теоретик Поль Дірак побудував так звану теорію квантового поля, яка є основою для нашого розуміння матеріального світу. Я не можу повірити, що здатність Дірака побудувати цю теорію чи здатність Ейнштейна створити загальну теорію відносності — це щось на зразок побічного ефекту того, що наші предки мусили втікати від шаблезубих тигрів. Відбувається щось набагато складніше, набагато загадковіше. (...)

Коли ми дивимося на доцільну впорядкованість і незаперечну красу матеріального світу, що їх виявляють природничі науки, ми бачимо світ, сповнений ознак розуму. Людина віруюча бачить у цьому розум Творця» («Добробут», англ.).

[Ілюстрація на сторінці 63]

Лише люди ставлять питання. Деякі з них стосуються сенсу життя.

[Ілюстрація на сторінці 64]

На відміну від тварин, людям властиве самоусвідомлення й усвідомлення майбутнього.

[Ілюстрація на сторінці 70]

Лише люди цінують красу, думають про майбутнє й тягнуться до Творця.

Розділ п’ятий

Дивовижне твориво. Завдяки чому воно з’явилося?

ЯК ЗАЗНАЧАЛОСЯ в попередніх розділах, завдяки сучасним науковим відкриттям існує велика кількість переконливих доказів, що Всесвіт і життя на Землі мали початок. Що ж спричинило той початок?

Розглянувши наявні докази, багато людей дійшли висновку, що мусить бути якась Першопричина. Однак вони можуть схилятися до думки, що ця Причина є безособовою. Таке небажання говорити про Творця відображає погляди деяких вчених.

Наприклад, Альберт Ейнштейн був переконаний, що Всесвіт мав початок, і висловив бажання «зрозуміти, як Бог створив світ». Але Ейнштейн не вірив у Бога-особу, він говорив про космічну «релігійність, яка не знає ні догми, ні Бога, подібного до людини». Так само й Нобелівський лауреат хімік Кеніті Фукуї висловив віру у величну фундаментальну структуру Всесвіту. Він сказав, що «цей величний зв’язок і фундаментальну структуру можна називати, наприклад, «Абсолютом» або «Богом». Проте особисто для нього це «своєрідність природи».

Чи вам відомо, що така віра в безособову причину дуже нагадує східні релігійні погляди? Багато мешканців Сходу вірять, що природа виникла сама по собі. Це уявлення виражено навіть у китайських ієрогліфах, якими позначається слово «природа» і які буквально означають «виникає сама собою» або «існує сама по собі». Ейнштейн вважав, що його космічна релігійність добре виражена в буддизмі. Будда твердив, ніби немає значення, чи виникнення Всесвіту й людей є ділом рук Творця. Синтоїзм також не дає жодного пояснення про походження природи, і синтоїсти вірять, що боги — це духи померлих, котрі можуть злитися з природою.

Цікаво, що такі погляди не дуже відрізняються від ідей, котрі були поширені у стародавній Греції. За переказами, філософ Епікур (341—270 роки до н. е.) вірив, що «боги надто далекі від нас, аби робити нам добро чи зло». Згідно з його уявленнями, людина є дитям природи й з’явилась у світі, напевно, завдяки самозародженню і природному добору найбільш пристосованих. З цього видно, що подібні сучасні ідеї аж ніяк не нові.

В один час з епікурейцями в Греції жили стоїки, для яких Богом була природа. Вони вважали, що, коли люди помирають, їхня безособова енергія знову потрапляє в океан енергії, який є Богом. За їхніми уявленнями, найвища доброчесність — це життя у згоді з природою. Чи доводилось вам чути подібні думки у наші дні?

Суперечка щодо Бога-особи

Проте ми не повинні відкидати увесь спадок стародавньої Греції як давно минулу історію. У контексті таких вірувань відомий учитель першого століття виголосив одну з найзнаменитіших промов. Лікар та історик Лука записав цю промову, і вона міститься в 17-му розділі книги Дії апостолів. З її допомогою ми можемо дійти остаточної думки про Першопричину й зрозуміти свою роль у світі. Але як промова, виголошена 1900 років тому, може вплинути сьогодні на життя тих, хто щиро шукає сенсу в житті?

Цей відомий учитель, Павло, був запрошений в Афінах до верховного суду. Там він зустрівся з епікурейцями та стоїками, які не вірили в Бога-особу. У своїх вступних словах Павло сказав, що бачив у їхньому місті жертовник, на якому написано: «Незнаному Богові» (по-грецьки А·ґно́·стоі Те·оı́). Цікаво, що дехто вважає, ніби біолог Томас Г. Гекслі (1825—1895) мав на увазі цей напис, створюючи термін «агностик». Гекслі застосовував його до тих, хто тримався думки, що «первинна причина (Бог) та сутність речей непізнані й непізнава́нні». Однак чи Творець дійсно «непізнаванний», як думає багато людей?

Відверто кажучи, це — неправильне застосування слів Павла, яке не передає його думки. Павло не говорив, ніби Творець непізнаванний, а швидше просто зауважив, що ті афіняни не пізнали Його. У часи Павла не було такої великої кількості наукових доказів існування Творця, як сьогодні. Проте він не мав жодних сумнівів, що є розумний Конструктор-особа, чиї риси повинні притягувати нас до нього. Розгляньте уважно Павлові слова:

«Те, отже, чому ви, не відаючи його, покланяєтеся, те я вам звіщаю. Бог, що сотворив світ і все, що в ньому, бувши владикою неба й землі, не живе у рукотворних храмах і не приймає служби з рук людських, немов би він чого потребував, бо то він дає усім життя, дихання і все. Він сотворив з одного ввесь рід людський, щоб жив по всьому лиці землі» (Дії 17:23—26, УКУ). Цікава аргументація, чи ж не так?

Замість вселяти думку, ніби Бог непізнаванний, Павло наголосив на тому, що будівничі афінського жертовника, подібно як і багато присутніх слухачів, просто ще не знали Його. Тому Павло заохотив їх — а також усіх, хто пізніше читав його промову,— намагатися пізнати Творця, бо «Він недалеко від кожного з нас» (Дії 17:27). Отже, Павло тактовно показав, що, спостерігаючи за творивом, можливо знайти докази існування Творця усіх речей. Так само можна довідатися і про деякі з його рис.

Ми розглянули різні докази, що вказують на існування Творця. Один із них — безмежний розумно організований Усесвіт, який, поза всяким сумнівом, мав початок. Інший — життя на Землі та дивовижний задум, що виявляється в клітинах нашого тіла. Третім є людський мозок і пов’язане з ним самоусвідомлення та наше зацікавлення майбутнім. Але розгляньмо спочатку два інших приклади чудового творива, що впливають на нас кожного дня. Запитаймо себе: «Що вони говорять мені про особистість Того, хто задумав і створив їх?»

Навчаючись з його дивовижного творива

Саме спостереження за творивом багато розповідає нам про Творця. Іншим разом Павло навів приклад цього, промовляючи до натовпу в Малій Азії: «За минулих родів попустив Він [Творець] усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші» (Дії 14:16, 17). Зверніть увагу на Павлові слова про те, як Творець, забезпечуючи людство їжею, виявив свою особистість.

Сьогодні у деяких країнах люди можуть сприймати достаток продуктів харчування як щось належне. В інших місцях доводиться докладати великих зусиль, аби забезпечити себе їжею. В обох випадках сама можливість мати необхідні для життя харчі залежить від мудрості й доброти нашого Творця.

Їжа як для людей, так і для тварин є результатом складних кругообігів, включаючи кругообіг води, вуглецю, фосфору й азоту. Усім відомо, що під час дуже важливого для життя процесу фотосинтезу рослини, використовуючи вуглекислий газ і воду як сировину та сонячне світло як джерело енергії, виробляють цукри. Крім того, під час фотосинтезу виділяється кисень. Чи можна його зарахувати до «відходів»? Для нас цей побічний продукт аж ніяк не зайвий. Кисень життєво необхідний для людей, бо ми ним дихаємо і використовуємо його для обміну речовин, або «спалювання» їжі в організмі. Коли ж ми видихаємо, то виділяється вуглекислий газ, який рослини переробляють як сировину під час фотосинтезу. Можливо, ви вивчали процес фотосинтезу в школі, але через це він не є менш важливим чи дивовижним. І то лише один приклад.

У наших клітинах та клітинах тварин незамінну роль у перенесенні енергії відіграє фосфор. Звідки ми його отримуємо? Знову ж таки з рослин. Вони вбирають з ґрунту неорганічні фосфати й перетворюють їх в органічні. Ми споживаємо рослини, що містять фосфор у вигляді органічних сполук, і використовуємо його для важливих процесів. Після цього фосфор повертається в землю у вигляді «відходів» організму й може знову засвоюватися рослинами.

Нам також потрібен азот, який входить до складу кожної нашої молекули білка й ДНК. Звідки ж цей елемент, що настільки важливий для життя, надходить у наш організм? Хоча повітря навколо нас складається майже на 78 процентів з азоту, ні рослини, ні тварини не можуть засвоювати його у такому вигляді. Отже азот з повітря мусить бути перетворений в інші форми, перш ніж спочатку рослини, а потім і люди та тварини зможуть використовувати його. Як відбувається це перетворення, або фіксація, азоту? По-різному. Один спосіб — дія блискавокa. Азотфіксацію також здійснюють бактерії, що живуть у бульбочках на корінні бобових, таких, як горох, соєві боби й люцерна. Ці бактерії перетворюють атмосферний азот у сполуки, які використовуються рослинами. Отже, коли ви їсте різну зелень, то забезпечуєте себе азотом, який потрібний вашому організму для синтезу білків. Дивовижно, що бобові ростуть у вологих тропічних лісах, пустелях і навіть у тундрі. А після пожежі вони, як правило, перші з рослин, що поселяються на спустошеній ділянці.

Якими ж чудовими переробними системами є ці кругообіги! Кожен з них «по-господарськи» використовує відходи інших кругообігів. Необхідна енергія надходить переважно від Сонця — чистого, невичерпного й постійного джерела. Наскільки ж кругообіги в природі відрізняються від людських переробних систем! Навіть створені людиною так звані екологічно чисті товари інколи заважають підтримувати чистоту на планеті через складність людських переробних систем. Стосовно цього в журналі «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт» зауважувалося, що потрібно створювати такі товари, цінні компоненти яких можна легко відновити рециклюванням. Чи ж не саме це ми спостерігаємо у природних кругообігах? Тож що це виявляє нам про передбачливість і мудрість Творця?

Безсторонній і справедливий

Щоб побачити деякі інші риси Творця, розгляньмо ще одну систему — імунну систему людини. Вона теж певною мірою пов’язана з бактеріями.

«Хоча часто люди цікавляться бактеріями лише через шкоду від них,— говориться в «Новій британській енциклопедії»,— більшість бактерій нешкідливі для людей, а багато з них навіть корисні». Так, вони життєво необхідні для нас. Бактерії відіграють важливу роль у кругообігу азоту, про який ми щойно вели мову, а також у кругообігу вуглекислого газу й інших елементів. Без бактерій не обійтись і нашому травному тракту. Тільки в товстій кишці є коло 400 видів бактерій, які допомагають синтезувати вітамін К і обробляти відходи організму. Ми також користаємо з того, що бактерії помагають коровам перетворювати зелену траву в молоко. Інші бактерії незамінні у ферментації: виготовленні сиру, йогурту, маринадів, квашеної капусти й кімчі. Але що стається, коли бактерії потрапляють у ті частини нашого організму, де їм не місце?

Тоді в рішучий бій з бактеріями, які можуть завдати нам шкоди, вступає коло двох трильйонів білокрівців. Деніел Е. Кошланд молодший, редактор журналу «Наука» (англ.), пояснює: «Імунна система призначена розпізнавати чужинців-нападників. Для цього вона продукує близько 10¹¹ [100 000 000 000] різних видів імунних рецепторів, тож, хоч би якого виду й форми був чужинець-нападник, на нього знайдеться відповідний рецептор, котрий розпізнає його й доведе до загибелі».

Один із видів клітин, які наше тіло використовує у боротьбі з чужинцями,— це макрофаги. Назва «макрофаг» означає «великий пожирач» і є дуже вдалою, бо ця клітина поглинає чужорідні речовини в нашій крові. Наприклад, з’ївши віруса-нападника, макрофаг розбиває його на частинки. Потім він виставляє деякі білки цього віруса. Такий шматочок білкової мітки служить для нашої імунної системи як сигнальний прапорець, попереджуючи, про вторгнення й розгул чужинців. Якщо інша клітина імунної системи, Т-хелпер, розпізнає білок віруса, вона обмінюється з макрофагом хімічними сигналами. Ці хімічні речовини самі є незвичайними білками, що виконують неймовірно багато функцій. Вони регулюють і підсилюють реакцію нашої імунної системи на будь-яке втручання. Внаслідок цього процесу розгортається завзята боротьба з конкретним видом вірусу. Тому нам зазвичай вдається перемагати інфекції.

Насправді це лише схематичне зображення захисних сил нашого організму, однак і його достатньо, щоб побачити, якою складною є наша імунна система. Як же ми отримали цей неймовірно складний механізм? Його було дано нам безплатно, незалежно від фінансового чи соціального становища нашої сім’ї. Подумайте тепер про несправедливість, з якою стикається більшість людей, коли справа доходить до медичного обслуговування. «Для ВООЗ [Всесвітньої організації охорони здоров’я] дедалі очевидніша несправедливість є буквально справою життя і смерті, оскільки бідні розплачуються за соціальну несправедливість власним здоров’ям»,— написав генеральний директор ВООЗ д-р Гіроші Накаїма. Вам, мабуть, зрозумілий відчай однієї мешканки нетрів у Сан-Паулу, яка сказала: «Для нас добре лікування подібне до речі у вітрині фешенебельного пасажу. Ми можемо дивитися на неї, але вона нам недосяжна». Мільйони людей могли б повторити її слова.

Така несправедливість спонукала Альберта Швейцера поїхати до Африки, щоб лікувати там обездолених людей. За ці зусилля його було нагороджено Нобелівською премією. Якими рисами, на вашу думку, володіють чоловіки й жінки, котрі здійснили подібні благородні вчинки? Ви, мабуть, погодитеся, що їм притаманна любов до людей, почуття справедливості й віра в те, що мешканці країн, які розвиваються, теж мають право на медичне обслуговування. Що ж тоді сказати про Того, хто всіх нас, незалежно від нашого фінансового й соціального становища, наділив дивовижною імунною системою? Чи ж це не говорить ще виразніше про почуття любові, безсторонності та справедливості Творця?

Як набути знань про Творця

Вищезазначені системи — це лише дуже прості приклади дивовижного творива, але хіба вони не виявляють, що Творець є реальною розумною особою, чиї риси й вчинки притягують нас до нього? Можна навести ще багато інших прикладів. Проте ми, напевно, знаємо з власного досвіду, що, коли хочемо ліпше познайомитися з людиною, просто спостерігати за її роботою недостатньо. Поверхове знайомство може навіть призвести до непорозуміння! А якщо таку людину зобразили у фальшивому світлі або обмовили, то чи не було б добре зустрітися з нею і вислухати її думку? Ми можемо порозмовляти з нею, аби зрозуміти, якою людиною вона є та як поводиться за різних обставин.

Звичайно, неможливо поговорити віч-на-віч з могутнім Творцем Усесвіту. Однак він виявив багато про себе як про реальну особу в книзі, котра доступна повністю або частково понад 2000 мов, у тому числі й вашою рідною. Ця книга — Біблія — запрошує вас познайомитися з Творцем і розвинути з ним добрі стосунки: «Наблизьтесь до Бога,— говориться в ній,— то й Бог наблизиться до вас». Біблія також виявляє, як можна стати його другом (Якова 2:23; 4:8). Чи ви хотіли б дізнатися про це?

Тоді запрошуємо вас розглянути захопливу правдиву розповідь Творця про його творчу працю.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 79]

Розсудливий висновок

Дуже багато вчених погоджується з думкою, що Всесвіт мав початок. Більшість також вважає, що перед тим початком мусило існувати щось реальне. Декотрі науковці говорять про вічну енергію. Інші твердять, що початку передував первинний хаос. Хоч би які терміни вживалися, але більшість припускає існування чогось, що не мало початку й було нескінченно давнім.

Отже, кільце наших пошуків звузилось, і тепер треба вирішити, було то щось вічне чи хтось вічний. Яка з цих версій здається вам розсудливішою після розгляду наукових відомостей про походження й природу Всесвіту та життя?

[Рамка на сторінці 80]

«Кожен з важливих для життя елементів — вуглець, азот, сірка — перетворюється бактеріями з неорганічних газоподібних сполук у форми, які засвоюються рослинами й тваринами» («Нова британська енциклопедія»).

[Схема/Ілюстрація на сторінці 78]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЯКИЙ ВИСНОВОК РОБИТЕ ВИ?

Наш Усесвіт

↓ ↓

Не мав Мав

початку початок

↓ ↓

↓ ↓

ЧИМОСЬ КИМОСЬ

вічним вічним

[Ілюстрація на сторінці 75]

Багато мешканців Сходу вірять, що природа виникла сама по собі.

[Ілюстрація на сторінці 76]

На цьому пагорбі, з якого видно Акрополь, Павло виголосив промову, котра спонукала його слухачів задуматися про Бога.

[Ілюстрація на сторінці 83]

Бог наділив кожного з нас імунною системою, яка перевершує усі досягнення сучасної медицини.