Усиновлення. Чи це для вас?

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

«УСИНОВЛЕННЯ — це захід в інтересах дітей, а не для забезпечення бездітних подружжів дитиною»,— твердить один працівник сфери соціальних проблем з Великобританії. А проте що́ дає самій дитині її усиновлення або удочеріння?

Чи ви думаєте усиновити дитину? Окрім того, що таке рішення є емоційного плану, його ще й неможливо змінити. Наскільки добре дитина звикне до вашої сім’ї?

Якщо ти є усиновленою дитиною, то чи знаєш, хто є твоїми біологічними батьками? Коли ні, то що б змінилося, на твою думку, якби ти довідався про це?

Чи ви є матір’ю, яка роздумує про можливість віддати свою дитину для усиновлення? Чи усиновлення справді є лише єдиним вирішенням і послужить інтересам вашої дитини?

У 1995 році понад 50 000 дітей були усиновлені в Сполучених Штатах Америки і близько 8000 з них мали іноземне походження. Чимраз більше людей усиновляють дітей з інших країн. Згідно з журналом «Тайм», за останні 25 років родини в Сполучених Штатах Америки усиновили понад 140 000 дітей іноземного походження. Відповідні цифри по Європі: у Швеції — 32 000 дітей, у Голландії — 18 000, в Німеччині — 15 000 і в Данії — 11 000.

Чи наведене вище якимось чином стосується вас? Якщо ви усиновите дитину, то ваше життя, а не тільки життя дитини, ніколи не буде таким, як раніше. Усиновителі по праву очікують багато задоволень від усиновлення, однак вони також мусять підготуватися до багатьох проблем і розчарувань. Також душевний біль матері, котра віддає свою дитину для усиновлення, можливо, ніколи не перейде зовсім.

У будь-якому разі повстає проблема, як створити або відтворити життя дитини з любов’ю. Наступні статті розповідатимуть про радощі, а також і труднощі, пов’язані з усиновленням дитини.

Усиновлення. Чому і як?

ЧОМУ кількість усиновлених дітей у Великобританії різко зменшилася за останні 20 років? Припускають, що є дві причини: існування законних абортів і дедалі прихильніше ставлення до матері, котра виховує свою дитину без чоловіка. Вважається, що в сучасному суспільстві можливо успішно подолати труднощі неповної сім’ї.

А втім, лише понад 100 років тому ситуація була інакшою. Коли Поллі, мати Едґара Уоллеса, англійського письменника детективів, завагітніла від сина свого роботодавця, вона втекла й народила таємно. Едґару було дев’ять днів, коли повитуха домовилася з дружиною Джорджа Фрімана, носія на лондонському рибному базарі Білінґсґейт, щоб вона опікувалася дитиною. У Фріманів вже було десятеро своїх дітей, і Едґар виростав з ім’ям Дік Фріман. Поллі регулярно платила, щоб допомагати утримувати її дитину, а батько так ніколи й не дізнався про існування свого сина.

У наш час, коли діти є небажаними, відповідальність за них часто перебирають на себе державні органи. Багато дітей беруться під опіку державних органів, бо потребують захисту від насилля або тому, що мають фізичні чи розумові вади. Ті, хто посиротів через жахи війни або народився після зґвалтування, поповнюють ряди дітей, котрі розпачливо потребують батьківської любові й захисту, одним словом — усиновлення.

Усиновляти чи не усиновляти?

Усиновлення дитини ніколи не є легким, тому ніколи не треба робити поспішних рішень, обдумуючи цю справу. Якщо ви втратили дитину, то найкраще зачекати, поки перейде потрясіння й горе, перед тим як зробити остаточне рішення щодо усиновлення. Це ж може стосуватися подружжів, котрим повідомили, що їхній шлюб є безплідним.

Кожна дитина успадковує унікальні генетичні особливості. Батьки часто дивуються нахилам власних дітей, але важко визначити розумовий і емоційний потенціал дитини, коли невідомі її батьки.

Чи високо ви цінуєте успішність у навчанні? Коли так, то як ви поставитеся до того, що усиновлена вами дитина не відповідає вашим сподіванням? Чи зможете ви дати собі раду з розумово або фізично хворою дитиною?

Навчений персонал агентств у справах усиновлення або державні соціальні працівники поставлять вам ряд запитань перед тим, як ви зробите остаточне рішення. Головна їхня турбота повинна бути про захищеність і щастя дитини.

Якщо ви вирішили усиновити...

У кожній країні є свої закони й правила про усиновлення, котрі необхідно розглянути. У Великобританії існують сотні організацій, пов’язаних з усиновленням, і зазвичай вони співпрацюють із місцевими державними органами влади. Усі такі організації мають власні правила.

Особливої популярності набули у Великобританії так звані вечірки усиновлення, де майбутніх батьків можуть познайомити з дітьми, представленими для усиновлення, без зайвої емоційної напруженості, що властива зустрічам один на один. У невимушеній атмосфері майбутнім батькам легше сказати «ні» та менш імовірно, що діти будуть розчаровані, оскільки увага не зосереджується лише на одній дитині.

Звичайно ставляться вимоги щодо віку усиновителів, приблизно в межах 35—40 років, хоча найчастіше це стосується лише усиновлення немовлят, а не обов’язково старших дітей. Організації, пов’язані з усиновленням, говорять, що вік враховується з огляду на середньостатистичну тривалість життя майбутніх батьків. А втім, вони усвідомлюють, що цінний досвід приходить з віком.

Давно тому право усиновлення надавалося лише одруженим парам. Нині неодружені люди також можуть успішно усиновлювати певних дітей. Також навіть деякі безробітні та непрацездатні люди можуть усиновити дитину. Найважливішим питанням є, що́ усиновлення дасть дитині.

Навіть коли усиновлення зрештою узаконено, батьків можуть постійно контролювати, чи все йде добре.

З іншої раси?

Тридцять років тому для усиновлення чорних дітей у Великобританії тяжко було підшуковувати чорні сім’ї, тож багато таких дітей потрапило до білих батьків. З 1989 року державна політика Великобританії вимагала, щоб усиновлювані та усиновителі були однакового етнічного походження. Вважається, що в такому разі дитина легше приєднається до своєї раси й культури. Однак це довело до певних парадоксальних ситуацій.

Нещодавно у «Санді Таймс» повідомлялося, що деякі білі батьки «перекласифікували себе на «чорних», щоб бути в змозі усиновити чорну дитину. Часто білим батькам дають чорну дитину на виховання, а це значить, що вони піклуються про неї тимчасово. Проте якщо потім їм відмовляють у праві усиновити цю дитину назавжди, то це викликає емоційну травму як у дитини, так і в батьків.

Одна шотландська пара, котра протягом шести років виховувала двох індійських дітей, нещодавно зіткнулася з типовою проблемою міжрасового усиновлення. Суд дозволив усиновлення з умовою, що батьки «докладуть усіх зусиль, аби діти знали про свою [етнічну] належність і виховувалися з усвідомленням свого етнічного походження й традицій»,— повідомляє «Таймс». Ті батьки-усиновителі вже так і робили. Вони навчали дітей мови панджабі й одягали деколи в їхнє національне вбрання.

Багато людей погодиться із спостереженнями представниці суспільних служб, котра сказала, що потрібно частіше дозволяти міжрасове усиновлення. «Ми живемо у суспільстві з багатьма культурами,— сказала вона,— і виховання та усиновлення дітей повинно відображати це».

Із-за кордону?

Усиновлення дітей з іноземних країн є «прибутковою торгівлею», згідно з газетою «Індепендент». Хоча повідомлення показують, що деколи дітей ввозять незаконно, Східна Європа є головним джерелом поставки дітей у Великобританію.

Наприклад, були покинені деякі діти, народженні після зґвалтування під час розвалу колишньої Югославії. Інші, як заявляється, були б вбиті через аборт, якби не втручання «дитячих агентів», котрі обіцяли, що дитину усиновлять, коли мати погодиться доносити її. Однак уряди західних країн турбує плата за такі усиновлення.

Ще більшу турботу викликають повідомлення про фальсифікацію документів лікарями у час народження. Газета «Юропієн» повідомляла, що в Україні деяких матерів обманювали, що їхні немовлята народилися мертвими. У газеті також заявлялося, що ці діти згодом були продані. Іншим матерям могли повідомити, що їхні діти є розумово хворими. Під таким тиском очманілих від горя матерів легше умовити підписати документи на усиновлення їхніх дітей. Інші діти так ніколи й не попали в притулок для сиріт, куди були відіслані, а опинилися в іноземних країнах.

Обурення пробуджується у країнах, що розвиваються. Там говориться, що багатий Захід повинен більше допомагати місцевим родинам виховувати своїх нащадків у домашньому оточенні, а не забирати дітей для усиновлення в іноземну культуру.

Захід теж мусить зрозуміти віковічну традицію розширеної родини, підвалини суспільства в багатьох культурах. Дитина не позбавляється опіки, навіть коли помирають її батьки, якщо живе в колі родичів. Окрім прямих родичів, таких, як бабуся й дідусь, інші члени родини — тітки й дядьки — вважатимуть дитину своєю, тож пропозиція сторонніх людей усиновити дитину може неправильно витлумачуватися й вважатися неприйнятним втручаннямa.

Провести усиновлення нелегко, і навіть коли воно узаконено, необхідно докласти великих зусиль, щоб досягти успіху. Але як ми побачимо, усиновлення теж може принести радощі.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 5]

Чи мій син буде розшукувати мене?

МОЇ батьки розлучилися, коли мені було 11 років. Я розпачливо потребувала любові. Під час навчання в коледжі я зав’язала романтичні стосунки, це був мій спосіб отримати любов. Потім, як не прикро, я завагітніла. Ситуація виглядала дуже безглуздо. Ми з моїм однокурсником були такі незрілі. Я ніколи не вживала наркотиків, алкоголю чи тютюну, але мій коханець сильно пошкодив своє здоров’я через вживання ЛСД.

Мені радили зробити аборт, але мій батько відрадив мене від цього. Я не хотіла бути вагітною, але теж не хотіла знищити життя. Коли 1978 року народився мій син, я вирішила не вказувати ім’я його батька на свідоцтві про народження, щоб той ніколи не зміг знайти сина. Я погодилася, щоб дитину усиновили з самого народження, тому її одразу забрали від мене й помістили у тимчасовий притулок. Я навіть не бачила його. Але потім я передумала. Я забрала своє немовлятко з притулку і з усіх сил намагалася ростити його сама. Але я була не в змозі й майже дістала розлад нервової системи.

Моєму синочку було приблизно шість місяців, коли прийшло розпорядження про усиновлення, і я мусила віддати його. Я пам’ятаю відчуття, ніби хтось всадив у мене ніж. Я померла емоційно. Лише після того, як отримувала психотерапевтичну допомогу протягом останніх двох років, я можу зав’язувати повнозначні взаємини. Я не мала права сумувати, бо мій син не помер. Але я не могла також думати про нього, бо заборонила собі це. То було жахливо.

Найбільше завдає болю, коли люди говорять: «Якщо ти віддаєш свою дитину для усиновлення, то не любиш її». Але це не було так у моєму випадку! Я віддала свого сина, бо любила його! До останньої хвилини я запитувала себе: «Що ж мені робити? Що я можу зробити?» У мене не було вибору. Я знала, що просто не зможу дати собі раду й моя дитинка страждатиме, якщо залишу її у себе.

Сьогодні в Англії суспільство приймає неповні сім’ї, але не так було тоді, коли народила я. Мені б хотілося належно дбати за свого сина. Психотерапевтична допомога, яку я нещодавно отримала, на мою думку, могла б допомогти мені, але вже занадто пізно. Чи мій синочок ще живий? Яким хлопцем він виріс? У віці 18 років усиновлені діти мають право по закону розшукувати своїх батьків. Я часто думаю, чи мій син буде розшукувати мене. (Надіслано).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 8]

У нас все вийшло добре

МИ БУЛИ задоволеною, дружною англійською родиною з двома рідними синами-підлітками. Нам ніколи не приходило в голову мати дочку, та ще й іншої раси. Потім ми познайомилися з Кеті. Вона народилася в Лондоні (Англія). Кеті виростала римо-католичкою, але коли була маленькою, відвідала зі своєю мамою кілька зібрань у Залі Царства Свідків Єгови. Однак у віці 10 років її віддали в дитячий будинок.

Хоча там їй було важче, вона все одно приходила сама на зібрання в Зал Царства, тож там ми її і зустріли. Кеті була глибокою дівчинкою. Коли ми з дружиною відвідали її в дитячому будинку, то помітили, що стіна над її ліжком була обклеєна картинками із тваринами та сільськими пейзажами, тоді як інші дівчата повісили рекламні плакати з поп-зірками.

Через деякий час Кеті постала перед комісією, де її запитали, чи хотіла б вона піти з дитбудинку й жити в родині. «Лише в родині Свідків Єгови!» — відповіла вона. Коли Кеті розповіла нам всю ту історію та як вона відповіла, це дало нам привід для роздумів. Ми мали незайняту кімнату. Чи взяти нам на себе такого роду відповідальність? Цілою родиною ми говорили й молилися про це. Лише набагато пізніше ми виявили, що цей підхід — запитувати думку дитини — був новим заходом суспільних служб, експериментом, який тільки проводився.

Суспільні служби зібрали про нас довідки у поліції й нашого лікаря, а також взяли наші особисті характеристики. Незабаром ми дійшли згоди. Нам сказали, що ми можемо взяти Кеті на випробний строк і відіслати її назад, коли вона нам не сподобається! Ми вжахнулися, почувши таке, і дуже твердо заявили, що ніколи не зробимо цього. Кеті було 13 років, коли ми офіційно взяли її до себе в дім.

Унікальні узи любові скріпляються між нами усіма. Кеті тепер служить піонеркою (повночасною благовісницею) у французькому зборі Свідків Єгови в північній частині Лондона. У той рік, коли вона залишила дім для піонерування, вона написала зворушливу записку: «Говорять, що «людина не вибирає родини». Однак я хочу подякувати вам з цілого серця, що ви вибрали мене».

Ми настільки вдячні, що Кеті прийшла жити до нас! Те, що вона стала частиною нашої родини, збагатило наше життя. У нас все вийшло добре! (Надіслано).

Усиновлення. Який мій погляд?

БЕЗ слів ясно, що проблеми можуть виникнути тоді, коли названі батьки розлучаться або ж коли один з них помре. Проте хто може відчувати більше напруження, так це усиновлена дитина. Чому?

Більшість з нас знає своїх біологічних батьків. Навіть якщо ми втратили їх рано, у нас є спогади чи, може, фотографії, котрі допомагають заповнити прогалину. А що, коли дитину віддали на усиновлення невдовзі після народження? Організації, пов’язані з усиновленням, звичайно зберігають дані про матір, але часто отримати цю інформацію можна лише тоді, коли дитина досягне повноліття. Буває, що матір реєструє у свідоцтві про народження тільки своє прізвище, але не вказує прізвища батька. Деякі діти є підкидьками, їх знайшли після того, як невідомі батьки покинули їх. У дітей за таких обставин немає коріння, тож вони можуть почувати себе відрізаними від свого походження.

Наскільки врівноважені?

Аби дерева стояли міцно, їм потрібна добра коренева система. Молодий пагінець, прищеплений до зрілого стовбура, може добре розвиватися, проте він може зав’янути та ніколи не принести плоду. Подібно, хоч названі батьки можуть віддавати усю свою турботу й любов, деякі діти ніколи не одужують після того, як були відрізані од первісних коренів.

Розгляньмо випадок Кейтa. Вона народилася у батьків з Вест-Індії, і коли Кейт була немовлям, її удочерили білі чоловік з дружиною, які любили її та дбали про неї; однак вона не змогла призвичаїтися до нового оточення. У віці 16 років вона назавжди пішла з дому. Гіркота на той час перетворилася в сліпу ненависть. «Чому моя мати віддала мене вам?»— різко запитувала вона. На жаль, не проліг місток між Кейт і цією родиною.

З самого народження Мервена віддали в місцевий притулок, а потім до названих батьків. Його усиновили, коли йому було дев’ять місяців. Сумнівне походження, а також палючий сором за те, що він належить до змішаної раси, розвинули бунтівний дух, що принесло багато неприємностей йому самому та глибокий смуток названим батькам, які так багато зробили для нього. «Якби хтось запитав моєї поради про усиновлення,— говорить його матір,— тепер я б сказала: «Подумайте добре, перш ніж зробити це».

Розгляньмо цілком протилежний приклад Роберта й Сильвії. Вони мали одного сина, але не могли більше мати дітей. «А як би ви дивилися на те, щоб взяти дитину іншої національності?» — запитали їх. Невдовзі вони усиновили Мак-Чай, дев’ятимісячну дівчинку з Гонконгу. «Я часто думаю, чому мене покинули,— говорить Мак-Чай,— і чи є у мене братики або сестрички. Але я вважаю, що мої названі мама й тато набагато ближчі мені, ніж для багатьох дітей їхні справжні батьки. Багато не змінилося б, якби я знала, хто мої біологічні батьки, я б лише, може, краще розуміла деякі риси свого характеру». Чи її названі батьки рекомендують усиновлення? «Так,— говорять вони,— адже в нас усе вийшло так чудово!»

Підстави для обережності

Ґрейєм і Рут усиновили немовлятами двох дітей, хлопчика й дівчинку, щоб вони росли разом з їхніми сином і дочкою. Усі четверо дітей виросли як одна дружна сім’я в щасливому оточенні. «Усі четверо вже давно пішли з дому й кожен вийшов на самостійний шлях. Ми підтримуємо постійний зв’язок з кожним і любимо усіх їх»,— говорить Рут. Але, як не прикро, двоє усиновлених дітей мають серйозні проблеми. Чому?

«Наш лікар говорив нам, що найголовніше для дитини — це оточення»,— говорить Ґрейєм, який тепер вважає, що успадковані риси є важливими чинниками. Він додає: «А яким було здоров’я матері, коли вона виношувала дитину? Зараз ми знаємо, що наркотики, алкоголь і тютюн можуть впливати на ненароджену дитину. Я раджу детально перевірити обох батьків, навіть, якщо можливо, дідусів і бабусь, перед тим як усиновлювати».

Пітерова мати вийшла заміж вдруге, і Пітер зазнавав тілесного й морального насилля від свого вітчима. Коли йому було три рочки, його віддали для усиновлення. «Я відкинув названих батьків тої ж хвилі, як вийшов із залу суду»,— сказав Пітер. Він додав: «Я нищив усе, що потрапляло мені під руки. Коли ж спав, то мені снилися жахливі страхіття. Озираючись назад, я бачу, наскільки розладнаною була моя психіка. Після того як мої названі батьки теж розлучилися, моє життя стало ще гіршим: наркотики, крадіжки, вандалізм, щоденні дикі гулянки.

Коли мені було 27 років, я не бачив причини жити далі й мав намір покінчити життя самогубством. Одного разу незнайомець дав мені біблійний буклет і сказав, що незабаром ця земля стане раєм. Звістка сподобалася мені. Це скидалося на правду. Я почав читати й вивчати Біблію та робити зміни у своєму житті й характері, але коли-не-коли повертався до старого способу життя. Проте після підбадьорення й корисного спілкування з християнами я став щасливішим і почуваю себе впевненіше в служінні Богові, про що не міг навіть мріяти кілька років тому. Я також підтримую теплі стосунки зі своєю мамою, що дуже чудово».

Дивіться дійсності у вічі

Усиновлення пов’язане із сильними почуттями. Любов і вдячність межуються з гіркотою й невдячністю. Приміром, Едґар Уоллес так ніколи й не зміг пробачити своїй матері, що вона відмовилася від нього — так він розцінив її вчинок. Вона зустрілася з ним в останній рік свого життя і неохоче попросила у нього фінансової допомоги, але Едґар, хоч який багатий був тоді, різко відмовив їй. Невдовзі після цього він довідався, що його мати була б похована на кладовищі для злидарів, якби не доброта її друзів, котрі заплатили за похорон, і тоді він розкаявся за свою нечуйність.

Люди, котрі думають про усиновлення, повинні реально оцінювати проблеми й труднощі, які можуть виникнути. Діти навіть за найкращих обставин не завжди вдячні за те, що зробили для них їхні батьки, чи то названі, чи то біологічні. По суті, Біблія говорить, що люди в наші дні будуть «нелюбовні», «невдячні» та «непобожні» (2 Тимофія 3:1—5).

З іншого боку, те, що ви відкриваєте ваш дім і ваше серце дитині, якій потрібні батьки, може обернутися на добро й принести вам щастя. Наприклад, Кеті вельми вдячна своїм названим батькам за те, що вони взяли її в християнській дім і дбали про фізичні та духовні потреби. (Дивіться інформацію в рамці «У нас все вийшло добре» на сторінці 8).

Описуючи свої почуття до усиновлених дітей, їхні батьки, мабуть, пригадують слова псалмоспівця: «Діти — дар від Господа, вони справжнє благословення!» (Псалом 127:3, «Сучасний англійський переклад»).